ГРІХ БАБИ МАРІЇ

 

Село Крутояри правильніше було б назвати Крутогорами. Воно дерлося та й дерлося

вгору, наче той, хто його задумав, поставив собі за мету досягнути найвищої вершини.

Старші люди нарікали на свій гористий край, хоча не зміняли б своє село на ніяке друге.

Це було вже передгір”я Карпат. Грунти тут були здебільшого бідні, каменисті, добитися якогось урожаю було важко, а напрацюватися треба було досить. Від того людського солоного поту мала б вже зародити земля, а вона все  не піддавалася, не хотіла коритися

людині – та й усе. Хоча декому таланило: тим, хто мав землю у видолинках. Тут було

затишно, волого, і земля тут дихала теплом і родючістю. Таку нивку мали і Дудар з  Дударихою, тому були трохи багатші за других, мали оселю більшу та ошатнішу.

А що мали добротну оселю, то вряди-годи і туристи в них на нічліг зупинялися, ті, що

приїжджали край цей подивитися, красою тутешньою помилуватися. Дехто з тих туристів, переночувавши, їхав собі у Божий час, а дехто то й на кілька днів тут залишався.

Дудариха господиня була неабияка, то могла нагодувати гостей смачною вечерею,

сніданком чи обідом – у кого яка потреба була. Туристи їхали собі, а в господарів назбирувалася чимала купка грошей. Та що з того?.. Скажіть-но, і чого воно так, що, коли чоловіку таланить в одному, то не таланить в чому іншому? Отак і їм… А безталання у них велике: нема дітей. Не те, щоб зовсім не було. Родила Дудариха вже троє. Але вродиться дитинка, поплаче, похворіє, понидіє – та й умре. І що воно таке – того ніхто не знав. І до

лікарів вже зверталися, і до знахарів усяких – нічого не помагало. Тільки грошам горе.

От у Горпини, приміром: біда латана, і хліб не завжди є, а троє дітей – як огірочки: здорові, свіжі, хоч малюй їх. Ніколи не заздрила Дудариха ні на чиє багатство, а на дітей заздрила. Хоч  розуміла, що не можна, що це гріх, а однак заздрила. І нічого не могла з собою зробити.

З Горпиною колись вони подругували. Майже одночасно і заміж повиходили. Спершу

Варка вийшла за свого Василя – Горпина ще у неї за дружку була, а потім вийшла і Горпина. Ото майже разом і родили. У Горпини дівчинка – як сонечко, а у Дударихи…

От і зараз носять обидві по дитинці. А що буде – один Бог знає. Вже сплакалася Дудариха

на ніц. Чоловік свариться:

– Чого ти, Варко, те дитя зарання оплакуєш? Воно ще не народилося, а ти вже його ховаєш.

– Та як же ж маю не плакати, коли… сам знаєш…

– А ти веселенька ходи, посміхайся, то й воно  посміхатиметься. Всі приписи лікарів виконуй. Ну, вітаміни там всякі… Тепер вже маємо в селі свою родилку, їхати нікуди не треба буде. То може якраз все буде добре. Кажуть, акушерка там толкова.

В родилці порядкувала стара і мудра акушерка баба Марія. Була не тутешня. Звідкись

прибилася у ці краї та й тут осіла. Жила собі самотою. Виділили їй чиюсь стареньку хатину, що пустувала, упорядили, – отак і жила. Поважна була, відразу й не вгадаєш:

чи лікарка, чи знахарка. Видать, і те, і  друге. Люди любили її і приходили до неї з усіма

своїми бідами. А головне – вірили їй: коли вже баба Марія не помогла, то й до лікарів

іти нема чого – не поможуть. І стара до людей горнулася, робила все, аби їм допомогти,

аби їм добре було. Прийди до неї серед ночі з своєю бідою – слова не скаже, а встане і

піде. І коли вже вступала у хату, то тут запановував спокій і надія. От до тієї-то баби Марії

якось увечері пішла Варка Дудариха. Пішла, чоловікові нічого не сказавши. А хіба чоловік все має знати, що надумала жінка? Варка ще й сама не знала, чи скаже йому

коли-небудь про свій задум. Ні, таки не скаже. Про те мають знати тільки вони обидві:

Варка і баба Марія. Але ж Варка ще не знає, чи пристане вона на те… Коли б то…

– Добривечір у вашій хаті, – привіталася.

– І тобі вечір добрий. Заходь та сідай.

А сама чаклувала над якимсь зіллям. У хаті пахло чебрецем, м’ятою та ще чимсь таким,

чого Варка і не знала.

Пахне у вас так…

– А-а! Пахне. Людським здоров’ям пахне.

– А я й не знала, що здоров”я має свій запах.

– Аякже! Все на світі має свій запах. Щось пахне гарно, а щось… У якій потребі прийшла?

І глянула на Варчин розповнілий стан: ось-ось вже мала родити.

– Кажи, дитино, не стидайся. Може, щось болить?

– Ні. Борони Боже. Нічого не болить. А прийшла я… просити прийшла… Аби Ви мені допомогли.

Та й розплакалася гірко і невтішно.

– Ну-ну. Не треба так. Тобі не можна. Знаю твою біду. Хоча й розгадати її не можу.

То не з моїми мізерними силами. Що зможу, зроблю, аби все добре було. Молися Богу,

дитино, а плакати не треба. Сльози тут не допоможуть. Мусиш себе тримати в руках.

– Я хочу Вас про щось просити… Але про те ніхто не має знати. Навіть мій чоловік. Тільки

ми з Вами.

– Ну, до секретів я звикла. Багато мені їх жінки довірили. Так що можеш бути спокійна.

Ніхто нічого не знатиме. То що ж то за просьба така? – дивилася на Варку пильно своїми

мудрими очима, а вгадати не могла.

– Горпина також має родити. Десь зі мною.

– Либонь, десь так і буде.

Стара ще не розуміла, до чого воно йдеться.

– Скажіть Бога ради, навіщо Горпині стільки дітей?

– Е, дитино, це від Бога. Бог так дає. Дітей не буває забагато. І зайвих дітей також не буває. Мати їх всіх однаково любить.

– Але ж, бабуню, у неї ж їх троє. А як вони бідують. А в мене ж ні одного…

– Щось я не второпаю, до чого ти це кажеш. Стара я вже. Мозок не варить.

– Бабуню, голубко, Ви ж біля нас будете. Ну… коли нам час прийде. То хотіла б я Вас просити… Поміняйте нам дітей.

Баба Марія перехрестилася і пильно глянула на Варку.

– Свят! Свят! Свят!  Ти що таке кажеш! Таке не те, що казати, а й думати гріх. Кожна має свій талан. Як Бог дасть, так і буде. І як тобі таке  до голови прийшло? Ще й мене стару хочеш з пуття збити. Ні, дочко. І не проси. Іди собі з Богом додому, заспокойся і

нікому не кажи, про що ми з тобою тут говорили. Молися, дочко. Бог милостивий, то може все й добре буде.

Варка плакала.

– Може Ви думаєте… Я заплачу Вам, бабуню.

І дістала з-за пазухи хустинку з грішми. Баба Марія спаленіла.

– І не сором про мене таке думати? Щоб я за таке ще й гроші брала? Коли все добре буде,

на церку дасиш.

– Не хочете Ви, щоб все добре було.

– Оце вже, дочко, гріх матимеш за такі слова. Ще мені такого ніхто не казав.

– Не гнівайтеся на мене, бабуню. Розпач у мене такий великий, що сама не знаю, що кажу.

Але востаннє Вас благаю: допоможіть. Вік за Вас Богу молитимусь. Ви ж нас з чоловіком

прирікаєте на самотню старість. Хіба ж це гріх? Воно ж у нас горя не знатиме, в добрі купатиметься. Та я ж для нього…

– Іди, дочко, додому. Я… не знаю.  Як  люди люблять своє безталання на когось перекладати. Не спи тепер, бабо Маріє, та думай – і нехай та твоя дурна макітра хоч репне. Кому  яке діло?

– Бабуню, то Ви допоможете?

І Варка кинулася цілувати бабині руки, що пахли… людським здоров”ям і Варчиним порятрунком.

 

 

Варка з Горпиною прийшли родити в один таки день. З пологами проблем ніяких не було. Першою родила Горпина.

– Дівчинка, – гордо об”явила баба Марія, бо почувала себе причетною до того, що дитина народилася. А що дівчинка, на те вже воля Божа.

– Слава Богу, – прошепотіла Горпина, що мала вдома вже дві дівчинки і одного хлопчика.

Варка завмерла. Що ж тепер їй Бог  пошле? Що ж то?..  Вона мала надію, що баба Марія

таки змилосердиться над нею і допоможе їй. Тільки що ж у неї?..  Задумалася, що аж забула, де вона. Баба Марія поторсала її за плече.

– Не спи, зараз мусиш…

І почалася таїна, яку ще й досі до кінця ніхто не розгадав – таїна народження людини.

– Дівчинка, – переможно сказала баба Марія.

– Дівчинка, – ворохнула сухими, спеченими губами Варка і стала молитися.

„Може… може…   Господи!..”

 

 

Через тиждень молодиці вже йшли додому, кожна обережно несучи свою легеньку ношу, свій найцінніший скарб. Щойно тільки вийшли за браму – аж Дудар їде, возом.

– Сідайте обидві. Завезу.

І допоміг жінкам всістися на возі, щедро вимощеному соломою, застеленому вовняним рядном.

 

У Варки калатало серце. Вона не знала і сміла про те питати у баби Марії. Чоловікові –

ні слова. А раптом незлюбить дитину? Чоловіки – вони такі. Їх ніколи не розгадаєш.

Ніч пройшла спокійно. Дитинка спала собі. Варка дослухалася до рівного дихання.

„Спить. Господи! Певно-таки…”

Вдень придивлялася до крихітного личка. Та хіба по ньому щось розбереш? Коли кажуть,

що дитина подібна до батька чи до матері, то це люди самі шукають тієї подібності і знаходять її. Ось і тут… Носик наче Василевий… А губенята – мовби її, Варчині. Особливо, коли воно збиралося заплакати. Хіба що тільки збиралося. Бо Варка тут-таки й підбігала. Була, як той невсипний сторож.

– Ти, Варко, вже пильнуй дитину, – казав чоловік, – а я до роботи найму когось. Аби тільки

Бог дав, щоб все було добре.

– Дасть Бог, все буде добре, – тихо сказала Варка, наче боялася злякати долю.

По селу пішла чутка: Горпинина дитина щось слабує.

– Спішно охрестили. Аби чого не сталося, – розповідала Горпинина кума.

– Нехай Бог боронить, – зітхали жінки.

– Воно, хоч і четвертеньке, а все ж шкода.

– От тобі маєш! Певно, що шкода. Для матері кожне дороге, хоч би скільки їх не було.

– А як у Дударихи?

– Та, хвалити Бога, ніби нічого.

– То, може, нарешті і їй дасть Бог втіху. Намучилася, бідна. Що вже наплакалася! І що воно таке?

– Видно, насіння погане. От згрішила б Варка з ким, то, може, вже давно мала б здорову

дитину.

– Тьху на вас! Таке кажете!

Жінки засміялися.

– От баби! Про щоб не говорили, а все до одного зведуть…

– А ви даремно смієтеся. Це дуже важливо – добре насіння.

– Це тобі що – пшениця чи що?  Вічно ти, Пестино, щось видумуєш.

– То виходить, що Василь Дудар…  Ой, гляди, бо, як хто йому докаже, то перестріне десь

тебе, спідницю на голову закине та й зав”яже. Будеш тоді знати, як дурне молоти.

Регочуть жінки. А їм що? Чужі чоботи не тиснуть, чужі мозолі не болять.

– Та  я що? – виправдовувалась Пестина. – Та я нічого. Я тільки кажу, що таке буває.

Дослухалася і Варка до тих розмов, та вони її мало обходили. Варка тепер впевнилася,

що баба Марія таки…  Та не хотіла думати про те. Це її дитина, її люба Мартуся. А Варка вже її глядітиме, не дасть і порошинці на неї впасти.

Охрестили з трьома парами кумів. І знову біля криниці судили-рядили жінки.

– Три пари кумів! Тепер щось такого й не чувано.

– То й що, що не чувано! Багачі. Можуть собі таке дозволити.

– А хіба ж ні? Скільки ті туристи там своїх грошей полишали!

– Ой, голубко, не думайте, що ті гроші так легко дістаються. Кожному дай чисту постіль,

смачну страву. І щоб чисто скрізь було. А ще в кожного свої забаганки…  Ні, я Варці не

заздрю.

– Та певно, що так. А як там її дитина?

– Та, Богу дякувати, нівроку.

– І Слава Богу. Горпина, кажуть, зі своєю в лікарню лягла. Нічого не знаходять, а дитина плаче, не їсть і худне.

– Бо тепер лікарі такі. Що вони знають? Тато-мама за гроші вивчили – та й квит. А в Дударихи хіба не те саме було?

– Е, не кажіть. Таки щось вони знають. Чомусь же їх там вчать у тих інститутах.

–  Авжеж, що вчать. Як з людей гроші лупити, з вас та й з мене. Бодай їх не знати, тих

лікарів.

– Е, не кажіть, не всі такі. От минулого року… Ні, то, либонь, було позаторік…

І пішли довгі розмови, котрі всі не перекажеш і не переслухаєш.