Коли Люба повернулася додому, просвітлена мати сказала:

– Тут тобі дзвонили. З Івано-Франківська. Хлопець якийсь. Він не назвав себе.

– Ой, це Олесь, – втішилася Люба, і не могла ту радість приховати.

– Не знаю, не назвав себе. Дуже інтелігентний хлопець.

– І що він сказав?

– Сказав, що увечері подзвонить.

Він і справді зателефонував увечері.

– Любо, даруй мені, але я так більше не можу. Я мушу тебе бачити. Я завтра приїду

до Львова. Тільки, будь ласка, не кажи мені, щоб я чекав до весни. Це вже вирішено.

– Ну…

– Більше не кажи мені нічого. Скажи тільки, чи ти ще не забула мене.

– Ні.

– Тоді все гаразд. Я тут тобі всього Бредбері скупив.

Люба засміялася.

– Навіщо?

– А просто так. Тоді добре. Чекай мене.

– До весни?

– Ні, до завтра.

– Чим ти приїдеш? Я тебе зустріну.

– Ні, не зустрічай мене. Я приїду до тебе додому. І буду просити твоєї руки. Офіційно,

як належиться.

– Олесю!

– Якщо ти проти, то так відразу й скажи. І нема чого відкладати до весни.

– Олесю, але я ще маю стільки тобі розказати. Може ти після того й…

– Розкажеш, Любо, все розкажеш. У нас з тобою попереду ціле життя.

 

 

В Любиній хаті порання: чекають дорогого гостя. Люба, як могла, як уміла,

червоніючи і затинаючись, розповіла матері про Олеся, а вже мати розказала батькові.

У батьків спадав потрохи з серця якийсь страшний тягар. Який би не був той Олесь,

мати була зарання вдячна йому за те, що засвітив отой вогник в доньчиних очах.

Хоча острах, звісно, був. Курортне знайомство…  Щось Олена не дуже йому довіряла.

Але ж у доньки радісно горять очі, сяє життям її розпашіле личко. Хіба ж того мало?

А вони з Іваном вже боялися, що Любине серце так і не відігріється. Журилися за

доньчину долю, аби не лишилася вона в житті самотньою. Та, Богу дякувати…

Порання, порання. Щось милося, витиралося, прибиралося, хоч у тій хаті завжди

був лад і чистота. Нарешті мати гукнула:

– Кидай там, Любо. Йди вже на кухню, бо я нічого не встигну.

І Люба кинулася допомагати матері.

– Чи ти хоч знаєш, що любить твій наречений?

– Ні, мамо, не знаю, – засміялася Люба. – Звідки б мала знати? Знаю лише те, що він

любить поезію.

– Е, дочко, поезія – це добре. Але поезія – то для душі, а треба щось і для тіла. А для

чоловіків, щоб ти знала, смачний обід – це теж поезія.

Обидві засміялися.

– Може й так, мамо. Я знаю лише те, що я ні разу не бачила його п”яним, ні разу він

не був у барі чи в ресторані.

– Однак, дочко, лячно. Ти ж його зовсім не знаєш. Курорт – це свято. Ну любить хлопець

книжки. Це прекрасно. А більше ти про нього нічого не знаєш. Ти навіть професії його

не знаєш. І як ти в нього нічого не розпитала?

– Розпитаємо, мамо, про все розпитаємо. Його треба тільки побачити – і відразу стає

зрозуміло, що він хороший.

– Ой, доню, доню, життя – це так складно. Я й не знаю, що тобі казати. Може б ще почекали.

– Я ж йому казала: почекай до весни. А він…

– І чекати – теж не дуже. Він живе там, а ти тут. Що дає таке чекання? Так живучи,

більше про нього не довідаєшся. Просто не знаю. Аж голова чманіє. І так зле, і так

недобре.

На тих Олениних словах увійшов Іван Васильович.

– Що ти, Олено, закаркала, як та ворона. Зле, недобре! Хлопець хоче сватати нашу

дочку! Він їй подобається, бо он бачиш, як паленіє. То чому ж зле? Все добре,

все прекрасно. Готуй, дочко, рушники, хоч це тепер і не в моді. Наперед долю не вгадаєш.

А чужу дитину судити не будемо. Приїде – то й побачимо. Ми ж з тобою теж не сьогоднішні. Розберемося, розпитаємо. Головне – аби у вас було чим гостя почастувати.

– Я ж навіть не знаю, що він любить. І Люба не знає.

– Готуй, стара, вареники. Це всі люблять. І борщ. А ті панські пундики – це, знаєш,

як маска, щоб прикрити те, чого нема. Треба, щоб все було по-простому, як у житті.

Щоб не виглядало так, що хлопець приїде сватати нашу дочку, а ми йому найперше

машину будемо показувати.

– Та в нас же нема машини, – засміялася Олена.

– Це я так, для прикладу сказав.

Всім нараз стало весело.

– Я б сказав, що то навіть непристойно виготовляти бозна-що. Ніби ми його хочемо

якось улестити, підкупити. Все має бути просто. А потім ми з зятьком на рибалочку

з”їздимо. Я такі місця знаю. Він любить рибалку?

– Не знаю, – знітилася Люба.

– Отак! Вона не знає! Іде заміж і не знає!

– Я, тату, ще не йду.

– Ті дівчата завжди так: тільки й дивляться на очі та на брови. Але то нічого, дочко,

розберемося.

– А ти, старий, не дурій зі своєю рибалкою. Хлопець приїде, захоче з Любою поговорити.

А ти йому – рибалку!

– Ай, що ти там знаєш! Зрештою, приїде – розберемося.