Двері відчинила мама.

– Ну, як тато? – запитала з порога.

– Та нічого. Таблетки ледве заставила випити. А зараз збирається трохи перейтися.

– Куди? Там холодно. Та й пізно вже.

– От йди і йому скажи. Що ти мені про те кажеш?

– Тату, там холодно і вже темно.

– То й що?

– Не ходив би вже сьогодні.

– Я чо мав би-м не ходити? Піду на людий сі подив’ю. Може, там де яка музика грає –

послухаю. То ви вобоє нічим сі не інтересуєте: яка тепер музика, яка мельодия. Ти ліпше

поможи ми сі вдігнути.

Леся мовчки зітхає і допомагає татові одягнутися. Бо як буде його не пускати, то він

почне плакати, а Леся тих сліз панічно боїться.

– Іди, тату. Тільки не надовго. Ми з мамою будемо переживати.

– А чо за мене переживати? Я вже старий. То за молодих переживати треба, бо там

всілякі шубравці ходят. А я що? Я і так пімру.

– Ну, йди вже, йди, а то спаришся.

– В тебе завсігди так: то закоцябнеш, що спаришся. А ти знаєш, що я, як був молодий,

то ніц сі не бояв.

– Потім розкажеш. Іди, бо зовсім споночіє.

Пан Петро пішов, а Леся з мамою взялися за хатню роботу, якої завжди чомусь

було неміряно. Та ще треба було й про вечерю подумати. За клопотами вони обидві

якось забули про час. Та коли пані Стефа врешті-решт глянула на годинник, то аж

руками сплеснула.

– Лесю, та вже одинадцята! Та де ж він ходить?

– А Бог його знає. А може де впав або йому стало зле.

Обидві перелякано видивлялися то на годинник, на по вікнах. Але що ти там в тих

вікнах побачиш? Хіба пияків, що не мають спокою ні вдень, ні вночі, та дівуль, що

випискували біля них, самі вже добрячи хильнувши. Теж чиїсь діти.

– І куди він пішов?

Нарешті пан Петро приходить. Замерз, руки йому задубіли так, що не міг роздягнутися, з кишень виглядали пакетики з печивом.

– Де ти був? – накинулися на нього і донька, і дружина.

– Де я був! На людий сі дивив.

– І де ти ж ти на них дивився? – вже з посмішкою питає Леся.

– Сідів на востановці та й сі дивив. І їв пичені.

– Хіба ж ти бездомний, щоб на зупинці сидіти? – Леся знову набиралася злості.

– Та чо сі мене вчепила? Там сідів ще такий скрипаль. Як він грав! Я сідів і го слухав.

– Та доки ж можна слухати того скрипаля? Трохи послухав – та й ішов би додому.

– Е, ти хіба на тому сі розумієш? Він грав такі стародавні пісні. Як колись. Знаєш,

я собі всьо спімнув… Як я колись жив. Повіриш, аж ми слези на очі сі навернули.

Дружина Сфера не витримує:

– Тобі на сльози багато не треба.

– Якби ти почула ті пісні, то ти так само би сі сплакала. А може б і сі не сплакала,

бо ти сі нічим не інтересуєш.

– Тату, роздягайся. І треба вже пити таблетки.

– Вже прийшов мій дохтір. Тілько йно пий та й пий ті пілулю. Я вже тобі казав, жи

я не кошик, аби в мене їх складати.

– Треба пити, тату, бо тиск підніметься.

– Ти мене так залічиш, що я і не пімпу, і жити не буду міг.

Леся міряє батькові тиск, дає йому ліки, заставляє щось з’їсти.

– Тату, о дванадцятій годині – ти ще спати не будеш… отаку таблетку вип’єш, а оту

візьмеш під язик. Добре?

– Та вже добре, добре. А ти де йдеш?

– Я нікуди не йду. Але я ляжу вже. Трохи ще почитаю, а там може й засну. То щоб ти знав.

– То лігай си та й спи. А я вже буду знав.

Лесю огорнуло тепло. Намерзлася за цілий день. Згадала, що купила яблука, а це найсмачніше, що тільки може бути на світі.

“Треба було б ще зо два з’їсти”, – подумала. Але тепло вже взяло над нею свою владу і

їй не захотілося вставати. Спершу Леся і справді читала, а потім сон здолав її і вона

заснула, тихо, якось по-дитячому, з усміхом на устах.

Прокинулася десь о пів на третю. Наче щось кольнуло її:

“Тато. Як він там?”

Зіскочила на рівні ноги і вийшла до другої кімнати. Тато сидів на канапі і, певно, щось

собі пригадував. То, вочевидь, було щось гарне. Очі йому посміхалися, а сам він

наче аж помолодшав.

– Тату, ти чого не спиш?

– Ще сі висплю. Я чекав, зак ти сі прибудиш.

– Ти балетки пив?

– Не пив. Я тебе чекав. Я вже так привик, що ти зі мнов п’єш.

“Боже мій! Та він же зовсім, як дитина”- подумала Леся, але нічого не сказала. Якась

тепла і ніжна хвиля затопила її, і стало їх на білому світі тільки двоє – вона і її старий

тато, що потребував її любові і турботи. А ще десь там, далеко на селі, була могила її

бабці. А ще була її робота, про котру Леся не хотіла думати. Вона, та робота, була поза

нею, поза її свідомістю і почуваннями. Леся відбувала її, бо мусила. Отак з примусу

ходила на ту роботу з дня в день, залишаючи душу свою десь за межами того приміщення

і свого тіла. Доки Леся виклацувала на друкарській машинці всякий непотріб, залишена

без нагляду її душа блукала десь в Лесиному минулому. Або де їй хотілося. Бо Леся мусила заробляти ті мерзенні гроші, яких чомусь завжди катастрофічно бракувало.

І на те ради не було. Чи приросла вона до тієї машинки, чи це їй доля таку покуту

призначила, що мусила Леся з дня в день друкувати якісь нісенітні нібито розумні речі,

які в житті нічого не міняли і не приносили нікому ніякої полегші. Чи Лесі так на роду

написано – бути друкаркою, секретаркою чи ще там як її називають у її професії? Чи

Бог їй більше ніякого таланту не дав?..  Чому не дав? Просто вона не вміла, певно,

той талант розгледіти. А якщо вміла, то що? То нічого. Вона мусила працювати, щоб

заробляти гроші. Знову ті гроші! А що зробиш, коли без них ніяк не можна? Маму

оперували – гроші! За хату і за все інше платити – гроші. А зараз тато хворіє – знову

потрібні гроші. І мусить вона виклацувати на машинці всяку маячню, аби заробляти гроші. А мріялося…

Вона хотіла бути лікарем. Хотілося бути корисною, допомагати людям у їхній

біді. Але це була мрія. Її не можна було реалізувати. Для того, щоб стати лікарем,

тоді (та й тепер) треба було дуже багато грошей. Стільки у них не було. Ну, тоді

медсестра. Тут також потрібні були гроші, але менші. Це вже було їм по кишені.

Але батьки…  Батьки грошей на таке викладати не захотіли. А що вона? А що вона!

Пробувала вступити до медичного училища самотужки. Не пройшла по конкурсу.

На тому і стала. Тоді сіла за друкарську машинку. Добре, вона і далі ходитиме на ту

осоружну роботу, аби тільки її тато був здоровий, бо так тяжко бачити, як обсідають

його все нові і нові хвороби. Так нестерпно бачити, як він, старий і немічний, часом

плаче ревними слізьми, то маму свою згадуючи, то друзів, котрих вже давно нема, то

поле своє, то коней. А не раз чує Леся батькові нарікання і на неї: не ті, мовляв, ліки

йому дає, не тих лікарів до нього кличе і чекає, аби він скорше вже вмер. Леся

розуміє:  це не батько її говорить, а старість його і хворість. Однак образливо їй,

так образливо, що й сама ладна заплакати. І тоді вже плакали б вони обоє: і вона, і її

старий батько. Та Леся не плаче. Її раптом поймає якась дика, шалена злість. За що?

Вона вже рук не чує від тієї роботи, аби щось заробити, а на неї ще й гримають.

За що? Тоді вона починає викрикувати все, що їй приходить до голови, гірке,

образливе, що потім аж самій соромно. Але в неї вже просто нема сил. Якби була хоч

сестра чи брат. Чи чоловік…  А так… І Леся сама вже, як її старий батько, починає пити

ліки, аби заспокоїти себе і своє ошаліле серце. Сама. Скрізь сама… В свій час могли

розміняти квартиру – не розміняли. Пошкодували грошей. Може б тоді і в неї життя

по-іншому склалося б. І гроші пропали, і квартира у них маленька, двокімнатна, без

балкона. Квартиру не розміняли, а про те, щоб до хати прийняти зятя, і мови не могло

бути. От і сама тепер Леся. На цілий світ, на цілий вік сама…