ПЕРЕЛЮБНИЦЯ

 

Перелюбниця я, так мене моя мати назвала. Так і люди про мене кажуть. Позаочі.

Бо в очі вони добрі, співчутливі, зітхають. Перелюбниця…  Це ще дуже делікатно вони

кажуть. Та цур їм! Нехай собі кажуть. Що люди кажуть – то пусте. А от мати…  А

воно, щоб ви знали, так і є: перелюбниця! Чи не сором? – спитаєте. Сором!  Ще й

який сором! Перед людьми – соромно, а перед Богом – лячно, бо то – гріх великий.

Хотіла я той сором у воді втопити, та тітка Текля не дала. А може й Бог не допустив, бо

це також  гріх великий. Кругом я грішна, з усіх боків… Хоч перед вами висповідаюсь,

то, може, легше стане…  Священику все не розкажеш – сором та й часу мало. Матері

жаль. І себе… Та що вже тепер?.. Але таки добра на світі більше, ніж зла. І людей

добрих більше, ніж злих. Отже, варто жити. А тим паче тепер, коли у мене…

але все по порядку.

 

 

Любила я свого хлопця так, що й не сказати. І краси наче й не великої був: високий, чорнявий, кирпатенький, з широкими  бровами, – звичаний собі хлопець. А запав

він мені в душу так, що, здається, й вогнем не випекти. Були й інші хлопці, що зорили

за мною. Ну, взяти хоча б Миколу Качуришиного. Всі помічали, як він дивився на

мене. Та був той Микола якийсь тихий та несміливий. Тільки очі його, здається, говорили, великі, блакитні, вся душа в них виливалася. Очі говорили, а парубок мовчав. А я була – що тобі вогонь. Де мені було заглядати у парубочу душу? А якби заглянула, то

може б і по-іншому склалося… А мій Василь – справжній тобі вихор: як закрутить, як

завертить… І до танцю, і до пісні, і до слова. А те слово найбільше вражає дівочу душу,

що розцвітає саме першоцвітом кохання. Молодюсінькі обоє були: ледве що по сімнадцять нам виповнилося. А я на свої сімнадцять на селі вже дівкою була, бо роботу всяку знала: і в хаті, і на городі чи в полі, – усе на мені. Ми удвох з матір”ю жили. Других

дівчат матері жаліють, а я цілісінький день в роботі, та й на вечір щось знайдеться:

шити, зашивати, вишивати. Хіба всю ту роботу переробиш?

– Десь ти у своєї матері, Дарино, як наймичка: ні в будень, ні в свято не маєш спокою та

відпочинку, – жалували мене дівчата.

А я вдачу веселу мала та й на слово швидка була.

– Ей, дівчата, то не біда. Зате як заміж вийду, все буду вміти, перед свекрухою соромно

не буде.

– Ой, Дарино, тільки втіхи, що у рідної матері. Ще ні одна невістка свекрусі не догодила.

– Не можна так казати. Всяко буває. Не всі свекрухи однакові, – заступалася я за

свекрух. – Невістки теж всякі бувають.

Але хоч як мене мати пильнувала, хоч як до роботи силувала, я таки урву якусь

часиночку – та до Василя, під вербу чи над річку. А він вже мене чекає.

– Де ж ти була, моя квіточко?  Де ж ти так довго барилася? Та вже обнімає, та вже

пригортає. Як те серце в мене з грудей не вискочило – не знаю.

– Ой, Василечку, мати то те, то інше загадує роботи – не вирватись.

– Та що вона в тебе молодою не була?

– Та мабуть, що була, – сміюся та й обів”ю його шию руками, а самій солодк солодко.

– Ти, Василечку, коли мене покинеш, то я умру.

– Дариночко, ластівко моя, навіщо б я мав тебе кидати? Кращої від тебе і на світі нема.

Повірила я хлопцеві. І вже що те тіло? Душу б йому свою віддала. Назовсім.

Отак любилися ми з півроку. А коли я схаменулася, то було вже пізно: в мені зачалося

дитя. Спершу я не хотіла в таке вірити, а коли впевнилася, заплакала та й до Василя.

– Що з тобою, моя ясочко? Чи мати сварила? Чому твої очі в росі?

– Ой, Василечку, біда.

– Що трапилося?

– Я, Василечку… у нас буде дитина.

Та й у сльози. Василь відсахнувся і мовчав. Потім заговорив. Голос йому змінився, сам

він весь скидався на переляканого.

– А може, ще…

– Ні, Василечку. Я вже знаю напевно.

І раптом він заговорив сердито, майже закричав:

– То треба було пильнуватися. Як сама не знала, то спитала б у кого. А тепер що?

Я дивилася на нього широко розплющеними очима, хоч в темряві нічого не бачила. Та

ось хмарки відступилися від місяця – і я побачила бліді Василеві губи, що ворушилися

та й ворушилися, вигукуючи щось гірке та брутальне. Я не чула вже його слів, тільки

дивилася на бліді губи, що ворушилися та й ворушилися.

Коли він врешті замовк, я навіщось спитала:

– То ти… женитися не будеш?

– Женитися? Ти що, з дуба впала? Хіба я тобі про женячку щось говорив?

– Ні, не говорив, – тихо, як шелест верби, озвалася я.

– От… не говорив! То чого ж ти хочеш? Не ти перша, не ти остання. У вас, дівок,

таке буває. А я що? На козаку нема знаку.

– Василю, – я ледве не зімліла. – А ти ж присягався, що не покинеш.

– Хіба ж то присяга? У церкві на Біблії – ото присяга, а в лозах…

– Василю!

Я плакала, та Василеві раптом стало все байдужісінько.

– Ну… я пішов. Більше мене не чекай.

І, щось насвистуючи, подався собі геть. Я ще довго стояла, обнявши вербу, а потім,

знівечена і розчавлена, попленталася додому.

Прослизнула тихенько в хату і лягла. Добре, що мати не чула. Сон не приходив.

Натомлене роботою тіло гуло, а сон не приходив.

„Що ж мені тепер робити? – думала я. – Довго скривати не можна буде. Що ж скаже

мати? Та ж вона мене просто уб’є! А може, не уб’є? Я ж таки дочка її… Ні, уб’є…”

Налякана своїми думками, я непомітно заснула, тобто провалилася в якийсь

жахітний сон.

Вранці мені здалося, що мати дуже прискіпливо до мене придивлялася. Ні, це вже

таки мені, певно, від страху так здалося. Ще нічого не видно.

 

Ой, де ж тая хресна мама,

що мене хрестила?

Ой, як несла через річку,

чому не втопила?

Якби була утопила,

я була б втонула,

була б мама заплакала,

вже б досі й забула.

 

Ходила сумна, і всі дивувалися: що це зі мною сталося, чи часом не захворіла?

„Ой, дівчатонька, – зітхала я подумки, – захворіла я, ще й як захворіла. І хвороба

та невиліковна”.

Василь на очі не попадався. Ото й добре. Бо що б я робила, якби його побачила?

Ще минув час. І постерегла я, що мати кидає на мене косі погляди. А ще по

якімсь часі поставила вона мене перед себе і сказала:

– Щось ти, дівко, поправлятися стала. На один бік.

Серце в мені тенькнуло і кудись провалилося. Я спаленіла і опустила очі.

– На мене дивися, – крикнула мати, аж її голос відлунився в куманцях та глечиках,

що стояли на полиці.

– Дивися мені в очі, бо тут-таки й порішу тебе!

– Мамо, – зойкнула я, мов підбита птаха, але очей на матір не зводила: не могла.

– З ким? – крикнула мати і вхопила мене за коси.

– Перелюбниця!

Більше я вже нічого не чула. Отямилася на землі, мокра від води, а наді мною стояла

мати з порожнім кухлем.

– Бач, зімліла! Ти оті панські витребеньки покинь. Десь там у лозах не так мліла.

Перелюбниця!

– Мамо!

– Що мамо? Не мама я тобі, а ти мені не дочка.

– Мамо!

– Нема чого! І сльози мені твої  –  що вода. Ото вставай, збирайся та й іди собі геть.

– Куди ж я піду, мамо? – заливалася я слізьми.

– Про мене, хоч у вир сторч головою. Перелюбницю терпіти не хочу, байстрюка годувати не буду.

І раптом я перестала плакати. Мене огорнув якийсь дивний спокій. Я вже знала,

що маю робити. Встала і почала складати свої речі, спокійно, зважено, аж мати здивувалася. Багато не треба. Чисту сорочку, хустку, спідницю і вишиту блузку, – це на смерть”.

Зібралася і вийшла. Мати не спиняла. Що вона думала собі? А може й нічого не

думала.

Я вийшла за ворота. Куди ж іти? У селі не можна. Хто-небудь надійде – галас

зніме. Ні, треба йти в поле. Там озеро. Вода в ньому чиста-чиста. Так, це добре. Аж

пісня сумно поснувалася: