Тарас подзвонив у пологовий будинок. На другому кінці дроту защебетала якась дзвінкоголоса дівчина чи жінка:

– У Вас син. Вага три кілограми п’ятсот грам. Все в порядку. Дружина і хлопчик почуваються добре. Хлопчик дуже гарненький. Вітаємо Вас!

– Дякую.

А сам подумав:

„Недоношені діти стільки не важать. Значить… значить…”

Але треба було їх провідати. Так вимагала пристойність. На тому, зрештою, наполягала і

Тарасова мати. Нічого, він витримає ще й це.

Олена виглянула до нього у вікно. Здавалася веселою. Чи тільки здавалася?..  Тарас дивився на неї, і це було зараз для нього найтяжчою мукою. Але треба було щось казати. За ними стежили цікаві очі, їх слухали цікаві вуха.

– Як ти?

– Нормально.

– А він?

Не міг сказати „син”.

– Михайло? Теж нормально.

„Михайлом вирішила назвати. Сама вирішила. Не питаючи моєї згоди. І правильно. Її дидина. Як хотіла, так назвала”.

– Що там вдома? – спитала, аби щось спитати.

– Вдома все нормально.

– До моїх дзвонив?

– Ні, переказав. Ну, я вже піду. Подзвониш, коли за вами приїжджати.

Махнув рукою і пішов.

„Дорахувався, – подумала Олена. – А що ж тут дивного? І на що я тільки розраховувала? І

що ж тепер буде? А-а, що вже буде. Однаково. От якби з моїм байстрюком щось сталося,

тоді б ще може…”

А в палаті жінки наперебій щебетали про своїх чоловіків.

– А мій…

– А мій…

Олена мовчала. У загальних розмовах, як те водиться між жінками в таких випадках, участі не брала.

– Олено, і твій, здається, сьогодні був? – спитала котрась.

– Так, був.

– А він гарний.  Малий на нього схожий?

– Ні.

Жінки стенули плечима: неговірка. Аж неприємно. А коли Олена вийшла, жінки заговорили всі нараз.

– Чого вона така?

– Якась ненормальна.

– Ой, дівчата, ніхто не віда, що  другий обіда. А може у неї свекруха лиха, а може чоловік

П’яниця.

– На п”яницю ніби не схожий.

– Ага! Не схожий! В них розбереш! Про мого також не скажеш, що п”яниця, а як п”є!

І поточилися вічні жіночі розмови про вічні жіночі проблеми.

Мали принести дітей для годування. Перший раз! Жінки чекали тієї миті, як свята.

Олена не хотіла ні бачити, ні тим паче годувати свою дитину. А як вона про те скаже? Тут

її не зрозуміють. Бо всі жінки, що тут лежать, просто помішані на своїх дітях, ніби вони

тільки й створені, аби народжувати і годувати. Самиці нещасні! Спробуй тільки щось сказати – заклюють.

„Добре, якось я вже тут це витримаю. Але тільки тут. А далі? Далі буде видно. Далі нічого не відомо”.

Роздали дітей. Всі мами посхилялися над своїми згорточками, придивляються, щось їм

нашіптують. Олена годувала дитину лежачи – так їй було зручніше. Мовчки приклала сина до набубнявілих грудей, а дитя припало до них, немов до цілющого джерела. Здавалося, ось зараз розтане крига в материнському серці і зникне ота дивна  ворожість, страшна, неприродна і незрозуміла. Та крига не розтанула. А ворожість? Вона росла. Неймовірно!

„Смокче! Нехай смокче. Недовго це триватиме. Ось доки тут… А що, коли…”

Обвела очима палату. Кожна жінка поглинута своїм скарбом. Олена зручніше вмостилася на ліжку. Дитина спала.

„Це ж може трапитися ненароком… Зовсім ненароком… ніхто нічого не доведе. І вона буде вільна!”

Поклала дитину носиком до подушки. Зверху, ніби обнімаючи, легко притиснула ліктем дитячу голівку. Закрила очі, наче заснула. І не побачила Олена, як біля неї виросла жінка, що лежала поруч із своєю третьою вже дитиною. Жінка схопила Олену за руку і повернула дитину навзнак. Личко у хлопчика було червоне. Дитина заплакала, захлипала, як доросла людина. Ще мить – і хлопчика могло б не бути… Жінка зашипіла до Олени грізно і притишено, щоб не перелякати інших.

– Ти, суко, що робиш? Ти що робиш? Я тебе питаю.

Олена зло блищала очима, хижа, по-звірячому люта.

– А тобі що? Твоє яке діло? Маєш своє – та й гляди, квокчи над ним.

Жінки миттю посхоплювалися зі своїх  ліжок.

– Що сталося?

– Що таке?

– Дитину хотіла задушити.

– От сучище!

– А ми ще тут її жаліли!

Михайликова рятівниця ладна була кинутися на Олену з кулаками.

– А я дивлюсь – а вона його притискає, притискає до подушки.

– Під суд її!

– В тюрму, гадюку!

Олена трохи злякалася. Але тут-таки й заспокоїлася. Хто докаже?

– Бреше вона, – гукнула. А в очах світилася хижість. – Я просто задрімала. Воно само…

– Ні, дівчата, треба сказати  лікарці. Це жах!

Незабаром до палати вбігла дитяча лікарка. Їй вже все розказали. Її перейняв жах. Навіть уявити страшно, що могло трапитися. Пропала б дитина. І тоді… тоді її затягали б

по різних інстанціях. Але тепер, коли все добре скінчилося, лікарка не хотіла скандалу. Тільки  як вгамувати розлючених жінок?

– Я Вас прошу. Самі знаєте: почнуться всякі комісії. Ще кілька днів – і ми її випишемо. А

там собі, як хоче.

– Нічого собі – як хоче! – обурювалися жінки, а особливо Михайликова рятівниця. – Тоді

вона і справді його…

– Тихо, жінки, не треба так, – вгамовувала породіль лікарка. – Може ж таки совість у неї

прокинеться.

– Ага, у такої прокинеться!

– А ще…  я Вас дуже прошу, тримайте язики за зубами. Чули? Щоб ні-ні! Чи є тут хтось з

її села?

– Нема.

– Ото й добре, що нема. Глядіть же, щоб не дійшло до її чоловіка. Пам”ятайте, тим ми дитині не допоможемо.

– Заберіть її з нашої палати, бо у нас молоко пропаде.

– Вона відьма!

– Звісно, що відьма.

– Заспокойтеся, жінки. Зараз я її переведу в іншу палату. Дитину годувати їй більше не

дамо. Захоче – нехай зціджується. Тільки, благою Вас, нікому ні слова.

Жінки пообіцяли мовчати, хоча в те важко було повірити. Подія була надто незвичайна.

Якби то одна чи дві жінки, а то ж десять…

Олену перевели в іншу палату. Ніхто з жінок і не глянув у її бік. Недовго й тримали її у пологовому будинку. Все було в порядку і з нею, і з дитиною – то швиденько й

виписали.

Зателефонувала Тарасові заздалегідь. Дорога хоч і недалека, кілометрів сім чи вісім, а

все-таки треба йти до когось за машиною. А може…  ні,  він приїде за нею, адже провідував.

І Олена чекала. В голові було якось порожньо і каламутно.

 

 

Тарасова мати ніяк не могла зрозуміти синового смутку. Ходить, як у воду опущений.

А чого, спитати б? У нього син! Все в порядку. Все добре. Обоє здорові. Чого б ще?

– Тарасе, чуєш, Тарасе, – зважилася нарешті обізватися до сина. – Чого ти такий загризяний?

– Нічого, мамо, це я так…

– Та розкажи ж мені нарешті. Все ж добре.

– Звичайно, звичайно. Все добре.

– То чому ж ти такий сумний? Не думаю ж я, що Олена негреня родила.

– Ви, мамо, майже вгадали.

– Що вгадала?

– Ні, ні, не негреня, але…

– Але що?

– Це дитина не моя.

– Тьху на тебе! Не мели дурниць.

– Не мелю, мамо, але дитина і справді не моя.

– Ви, чоловіки, завжди до жінок чіпляєтеся. Спробував би хоч один родити. Що? На сусіда схоже? То я тобі відразу кажу: воно ще кілька разів поміняється.

– Та я не знаю, на кого воно схоже. Я ще його не бачив. Я тільки знаю, що дитина не моя.

Мати зітхнула.

– Ти, сину, не дурій. Маєш їх забрати, як годиться, а потім ви собі вже розберетеся, що і до

чого. Та ще я тебе прошу: трохи почекай з тими розмовами. Олені ще не можна дуже хвилюватися. Нехай трохи відійде, тоді вже.

– Їй, значить, не можна хвилюватися, а мені…

– Не гарячкуй. Все зробиш, як я сказала, чув?

– Та чув, чув, зроблю. Але жити я вже з нею не зможу.

Та мати все ще надіялася, що дитинка та й Олена будуть поряд – і все владнається.

 

 

Тарас приїхав з товаришем, котрого планували взяти за кума. Обидва були з квітами.

Тарас виглядав просто-таки чудернацько: губи у посмішці, а очі сумні. Прийняв на руки дитину, та на крихітне личко й не глянув. Хлопчик заплакав, наче зрозумів, що потрапив

у чужі руки. Тарас аж здригнувся від того дитячого плачу.

„Що це зі мною? Невже я такий жорстокий? – подумав. – У чому винне дитя?

Так, звичайно, зосталося тільки нюні розпустити. Дитина не винна, Олена не винна, коні не винні…  А я? Я хіба винен, що з мене дурного зроблено? Ні, ніяких зворушливих сцен, ніяких дурних емоцій. Нехай собі їде, куди хоче. Мені байдуже”.