Ніч. Всі хлопці поснули. Не спить лише Михайлик і Борко. Михайлокові не спиться, бо йому важко пережити таку жорстоку розплаву над Борком. Із-за нього, із-за Михайлика, із-за того вітрячка… Боркові не спиться з іншої причини. Він би все стерпів, він би витерпів значно більше, аби то було не при всіх.  Михайлик чує, що Борко

не спить. Він, здається, навіть плакав. Михайлик розумів: хлопцеві боляче, але ще й важко  від того, що він втратив своє лідерство, свій авторитет. При всіх його так ганебно побито. Який вже там авторитет! Михайликові жаль було Борка. Він, звичайно, повівся по-свинки, та однак шкода хлопця. І вітряка шкода. Та що вітряк? Михайлик може і другого зробити. Може навіть ще кращого. А от малюнок… так вдруге не намалюєш…  Михайлик зітхнув. Він вагався: підійти йому до Борка чи ні?

„Мабуть-таки треба підійти, – думав Михайлик, – хоча…  хто знає, як Борко сприйме”.

І таки встав і тихенько, навшпиньки, щоб нікого не розбудити, підійшов до Боркового

ліжка.

– Борко, – тихо покликав.

– Чого тобі?

– Ти на мене не злися.

– Пішов ти…

– Чуєш, Борко, це не я сказав Вольдемару. Я й не знав, що це ти зробив.

– Знав, знав! Чого там не знав?..

– Я, чесне слово, не хотів, щоб…  Хочеш, я й тобі такого вітрячка зроблю?

– Мені? Ну да! Так я й тобі повірив!

– От побачиш – зроблю. Спершу на виставку, а потім тобі. А хочеш, я й намалюю тобі

що-небудь: машину, літак чи ще що…

– А солдата можеш?

– І солдата можу.

– А цей твій малюнок класний був. Мені самому його шкода.

– То для чого ти тоді?..

– А просто так, зі зла. Ну чому ти стільки всього вмієш, а я – нічого?

– Вчися – і ти щось вмітимеш.

– Ні, я нічого не навчуся, бо я – дебіл.

– Що за дурниці! Хто тобі таке сказав?

– А-а, наша керя, Станіслава Григорівна.

– А ти їй докажи, що ти…  можеш. Нехай тоді лусне від злості.

– Я й сам так думав, але важко, я все запустив.

– Ну… про це ми ще поговоримо. А зараз давай спати.

– Почекай. Навчи мене битися. Так, як ти. Здорово ти мене тоді…

– Ні, того я тебе не навчу. Не можна. Це тільки для захисту.

І Михайлик пішов на своє ліжко. А через якийсь час хлопці вже спали. Їхнє рівне дихання

злилося з іншими, а сни кожен бачив свої.

Вранці Михайлик прокинувся з гарним настроєм і легким серцем. Надворі випав сніг.

Всі хлопці повибігали у те біле диво і почалася хлоп’яча втіха – сніжки. Ні, що не кажіть, а зима – це гарно, а головне – весело.

„А хіба весною чи влітку не весело? – думав Михайлик. – Це  тільки осінь сумна. Чомусь восени, коли хлопці бавляться, то хочеться, аби вони не дуже галасували, ніби хтось спить”.

Так, осінь була сумна. Особливо в цьому році. І Михайлик знав чому: бо його віддали в

інтернат. Якби жива була баба Настя, що була Михайликові за маму, його б ніколи не віддали. Мама Настя його дуже любила. Михайлик її часто згадує, і йому здається, що це

була найдобріша жінка на світі. Тільки її вже нема… Він хотів її намалювати, не раз брався за це, але нічого в нього не виходить – чомусь не малюється. На малюнку вона

якась не така. Чому так – хлопчик того не знав.

Михайлик і не помітив, що стоїть осторонь від хлоп”ячого гурту, замислений і наче аж

сумний. Ні, він не був сумний. Це лише так здавалося. Михайлик просто поринув у спогади. А ще він подумав:

„Незабаром зимові канікули. За мною приїде Сергій і забере мене додому. І я цілих десять днів буду вдома. І побачу тьотю Ліду…”

До Михайлика підбіг Борко.

– А ти чого стоїш? Хлопці, намилити його!

І хлопці кинулися до Михайлика. Регіт, зик, сніжки, аж доки вихователька не спинила цей

тарарам: пора було іти на сніданок.

 

 

Після уроків Михайлик побіг у майстерню. Він мав робити вітрячки. Він робив їх  з  натхненням, бо знав, що тепер їх ніхто не поламає. Він прикрашав їх різьбленням, кольоровим папером, якимсь плетивом з дротинок. Хто бачив ті вітрячки, той не міг надивуватися з його хлоп”ячої фантазії. А один вітрячок був найбільший, найошатніший, а біля нього стояв виліплений з пластиліну чоловічок: в шапці, в чоботях, з різьбленою патерицею.

– Це просто чудо, – говорив учитель праці в учительській. – У хлопчика талант. Йому вчитися треба.  Я сам купив йому блоки живлення для його вітряків.

Один з вітрячків Михайлик подарував Боркові, як і обіцяв. Хлопці не йняли віри, що

таке може бути.

– Ото дурний!

– Після всього ще йому й вітрячка подарував!

А Михайло, дивлячись на сяюче обличчя Борка, подумав:

„ А він так хлопець нічого. Коли з нього пиха злетіла. Нормальний хлопець. Треба ж

таке!”

 

 

Перед Новим роком в інтернаті проходила ярмарка. З села посходилися люди. Їм було цікаво, що ж ті діти вміють робити. Виставка розташувалася в спортивному залі – найбільшому приміщенні, яке тільки мали вихованці. Тут були стільчики, табуретки, дощечки для нарізання овочів, великі стільниці, сільнички – це, так би мовити, речі побутові. А ще були такі, біля яких люди зупинялися і довго не могли відійти: мережива, плетива, вишиття, макроме і малюнки. Був тут і малюнок Михайлика. Ні, не той…  Це був ранок. Як живі, від вітру, здається, тріпотіли листочки, якась пташина сиділа на гілці і натхненно співала, забувши про все на світі, забувши навіть про те, що вона намальована. І сонце. Воно саме сходило.

– Яка талановита дитина, – промовив хтось.

– А Ви ще не бачили його вітряків. Це просто чудо!

Вітряки продалися майже відразу. Рахунок Михайлика поповнився аж на п”ятнадцять карбованців. Потім продався і малюнок. І рахунок поповнився ще на десять карбованців.

Справа втому, що вихованці грошей у себе не тримали, щоб не спокушати крадіїв, які,

безумовно, були. Гроші зберігалися у директорському сейфі. Кожен вихованець мав прономеровану карточку, такий своєрідний рахунок. В ту карточку заносилися надходження грошей і те, як кожен їх витрачає: постопово чи відразу. Старші хлопці курили, тому намагалися тримати гроші в себе, але тоді вони були позбавлені права скаржитися, коли гроші в них пропадали.

У Михайлика з’явилося трохи  вільного часу – і він знову засів за свій колишній малюнок: захотів його поновити, але й сам не знав, чи йому це вдасться.

Цього разу мама стояла десь високо, на балконі. Була чомусь боса, у довгій рожевій

сукні. Голова у мами була така ж, як на попередньому малюнку: кучеряве волосся хвилями спадало їй на плечі. А очі були ясні, як небо, і лагідні, як, очевидно, бувають в ангелів або святих. Тими лагідними очима жінка дивилася на босоного хлопчика, що стояв унизу, благально піднімаючи до неї очі і протягаючи руки. Сходило сонце. А підпис був той самий:

„Озвіться до мене, мамо”.

Надивившись на свій малюнок, Михайлик побіг шукати Вольдемара. Як не дивно,

але цей грубуватий хлопець якось по-особливому вмів сприймати красу, і Михайликові

конче хотілося саме Вольдемару показати свій малюнок.

Вольдемар був у класі.

– Ходи…

Михайлик був задиханий і схвильований.

– Що? Що сталося?

– Та нічого не сталося. Просто…  просто я намалював… розумієш? Я знову намалював.

– Маму?

– Так.

– Малюнок такий самий?

– Ні, здається, кращий. Ходімо, покажу.

Малюнок жив. Вольдемар затамував подих. Йому здавалося, що складки сукні у жінки ворухнулися, що вона… дихає. Вона жива!

– Як це в тебе так виходить? – пошепки спитав Вольдемар.

– Не знаю, – тихо промовив Михайлик.

Наступного дня Вольдемар приніс рамку для Михайликового малюнка. Тепер це

була справжня картина, засклена і недоступна для брудних рук.

– І як Борко міг тоді знівечити такий малюнок? – сказав Вольдемар.

– Не знаю. Я б не зміг.

– Очевидно, з того Борка вже нічого путнього не вийде.

– Вийде. Тільки йому треба допомогти, – впевнено сказав Михайлик. – Я саме хотів з

тобою про те говорити. Розумієш, його керя сказала, що він – дебіл.

– Правильно сказала. І я так сказав.

– Та ні, Вольдемар, він хлопець нічого, тільки злий чомусь на весь білий світ. А тут ще керя так сказала. І він закинув навчання. А тепер Борко хотів би їй довести, що він не

дебіл, а не може, бо все навчання запустив. Йому треба допомогти.

– Допомогти? Боркові? Ну, знаєш… Пику йому треба товкти по два рази в день. От що!

Я тільки не розумію, чого ти за нього заступаєшся.

– Вольдемаре, ти не правий. Розумієш… після того він дуже змінився. Я б хотів… я б дуже

просив тебе, щоб ти поговорив з хлопцями – може хтось погодиться Боркові допомогти.

– Добре, – Вольдемар сплюнув. – Якщо ти вже так просиш… після канікулів спробую.