А за Лідою вже хлопці, її брати. Вони ще вчилися в школі. Страший, Льонька, і вчився добре, і слухняний був. А Сергій – ото був баламут, штукар, то й від батька йому добряче-таки діставалося. Але Сергій тим не переймався. Влітку всі садки були його, а взимку – всі ковзанки. Та серце мав добре. Мати не раз казала, що біля Сергія буде вона свого

віку доживати. Та що хлопці? Їм ще рости та й рости. Що ще про них говорити!

А про Олену…  От про неї можна б говорити і ніч, і день – та й ще замало буде. Ну вже та Олена! Ні на кого в сім”ї не схожа. Та що там в сім”ї! В цілому селі не знайдеш

другої такої. Струнка, довгонога, русявим косам, здавалося, замало було місця на гарній,

майже класичній голівці. А очі були зелені. Таких не було ні в кого. Вони робили дівчину

принадною і незвичайною. Олена стояла на ногах міцно. Її не зважився б видавати батько

заміж силоміць. Таку не зломиш, вона сама зламає кого-завгодно. Дивився на неї батько і

хитав головою.

– І в кого вона така? – питав чи то у Насті, чи сам у себе.

Олена вже працювала. Трапилася їй робота в сусідньому селі, в Осичинцях. Робота не

Бо-знаяка – по догляду за худобою, за телятами. Але Олена до такого звикла змалку, то й

не боялася і такої роботи. Молоді в бригаді було досить, так що сумувати не доводилося.

Хлопців-залицяльників тримала на відстані. Як погляне на кого своїми зеленими очима!

В тих очах було все, чого не скажеш словами: любов, зверхність, презирство, ненависть і

ще багато чого було у тих зелених очах. А що вже той Тарасик…  Він просто боявся тих

зелених очей. Але й долав страх перед ними. Бо що той страх, коли дівчина така гарна?

Так і манить до себе її стан, її коси. А очі мов кажуть: „Не підходь”. А Олена що? А нічого. Посміхається та й скаже іноді:

– Тарасику-карасику, а ти пливи, пливи собі.

Скаже отак, обпече своїми зеленими очиськами, аж спаленіє хлопець та й одійде. Не спи

тепер, хлопче, хоч і зовсім не спи, бо перед тобою, як мана, світитимуть оті зелені очі. А Олені що до того? Їй байдужісінько.

 

В тому селі Зойка жила. Дівчина метка і гарна, хоча трохи й легковажна. Багатих батьків донька. Будинок ошатний мали. А самі все більше кудись їздили. Чи на торги якісь, чи ще що, не дуже турбуючись, чим в той час займалася Зойка. Нехай собі, мовляв. Коли є гроші, то все можна. А дівчина гуляла собі, не дуже дбаючи, що там про неї люди скажуть. І чим та Зойка привабила Олену? Тільки тягнуло її до тієї порочної дівчини. А тут саме день народження у Зойки.

– Ти приходь, Олено, – кликала, – у нас весело буде. Батьків моїх нема. Товариство цікаве

збереться.

– Та я не знаю, – завагалася дівчина. Бо ж треба було з чимось іти. А з чим вона піде?

– За подарунок не хвилюйся, – зрозуміла Зойка Оленчині вагання. – Нічого не треба. У нашому товаристві не прийнято. Тільки приходь з хлопцем, бо тобі нудно буде.

– Та я… Та в мене нікого нема, – знітилася Олена.

– Оце так! Я й не думала. Я думала, що у тебе тих хлопців навалом. Ти така гарна, така

видна і – нема…  Ну, добре, я для тебе когось придумаю. О, Зенка! Хлопець – закачаєшся!

– А може…  я йому не сподобаюсь? – зашарілася Олена.

– Вона не сподобається! Ні, ви чули? Вона не сподобається! Та ти хоч знаєш, яка ти гарна? Ти в дзеркало хоч іноді дивишся? Та якби мені хоч половину твоєї вроди! Ну, хоча б

твої зелені очі…  всі хлопці були б мої. Словом, приходь.

І Олена прийшла. Тут, окрім Зойки, вона нікого не знала, Зойка представила її товариству:

– Телятниця Олена, з Калинівки. Моя подруга.

Дівчата пхикнули. Хлопці вдавано посерйознішали. Хтось спитав:

– Телятниця… це що, псевдо?

Олена спаленіла, блиснула зеленими очима.

– Ні, не псевдо, – сказала різко. – Професія у мене така, – телят доглядати. Ви знаєте, що

таке телята? Чи ви лише знаєте смажену телятину, на смак?

І рвучко повернулася, щоб іти геть з того добірного товариства. Їй дорогу перепинив

Зенко:

– Ти, чуєш, на них не ображайся. Вони на загал народ хороший. Це так, іноді на них находить.

– То нехай лікуються. Ні, я піду. Це товариство не для мене. Чи, може, я не для того товариства.

– І ти залишиш мене самого? Заставиш нудьгувати? Зіпсуєш мені вечір?

Це був ставний, випещений хлопець, що на всіх дивився якось зверхньо, немов дивувався,

як це він дійшов до того, що потрапив у таке нікчемне товариство?

Олена присіла, але ще довго дивилася на всіх вороже і зацьковано. Сердилася і на Зойку,

і на себе. Ну чого вона сюди прийшла? Ну навіщо? Зенко не міг зрозуміти, чи та дівчина

така неотесана селючка, чи їй просто не до смаку їхнє товариство, що так немилосердно

підняло її на сміх. Придивлявся.

„ А ляля так, нічого, гарнюня. А очі! Очі які! Ні, добре, що Зойка мене покликала. Ця  мені сьогодні підійде”.

І він з подвоєною енергією став підливати Олені спершу горілки, потім шампанського,

а потім лікеру і коньяку (до кави). Він наполягав, щоб вона таки випила. І Олена пила.

Спершу на зло всім тим…  а потім і взагалі перестала на них зважати, наче їх і не було,

наче вони були тільки удвох з тим симпатичним хлопцем. Як його? А-а, Зенко. І Олена

вже вільно сміялася, жартувала і легко світила очима до Зенка. Потім всі танцювали. І

Олена з Зенком також. А потім він повів її в якусь кімнатчину, де стояло залізне ліжко і

кілька стільців. Зенко зачинив двері.

– Отут ми з тобою і відпочинемо, дівчинко моя.

І вмостив Олену на ліжко. Вона не пручалася. У неї все пливло, як у тумані. Десь з туману

випливало Зенокове обличчя, що нахилялося та й нахилялося до неї.

– Зараз, моя королево, все буде тіптоп.

І він став скидати з Олени оляг, цілуючи її що далі, то з більшою пристрастю. Олені було

гарно. Їй так гарно ще ніколи не було. А серце тануло, тануло і котилося кудись, і падало

аж на саме дно. На якусь хвилину в голові у неї прояснилося і вона глянула на Зенка безтямним, але цілком притомним поглядом, потім тріпнулася, запручалася. Але Зенко вже не міг чи й не хотів себе опанувати. Він був у якомусь дикому шалі. Поцілунками і силою він приклав дівчину на ліжку, і Олена закрила очі. Вона пливла кудись по каламутній ріці.

Від болю Олена знову відкрила очі, але не було сили звільнитися, вирватися. Пізно. Тепер

пізно. Зенко, підігрітий горілкою, і сам ніяк не міг прийти до тями, а як прийшов, то довго

дивився на напівпритомну Олену. Почав злегка торсати її за плече. Олена відкрила очі.

– Оленко, лялю, чом же ти не сказала, то ще дівчина? Але однаково: колись треба. Кожна

через те проходить. Нічого. Ну ти класна, скажу тобі. Я ще такої не мав. Тепер дівчата вже

від народження трахнуті. Таку, як ти, не часто зустрінеш. Удружила мені Зойка. Мушу їй

за тебе пляшку поставити. Ну, я вже піду. А ти поспи.

Чмокнув Олену у розтерзані груди. Завагався, але таки намірився йти. Олена дивилася на

нього порожніми очима, в котрих не було зовсім нічого. Дивилася кудись крізь нього, у

порожнечу, не тямлячи і не розуміючи, де вона і що з нею.

– Ти, лялю, як захочеш зі мною ще зустрітися, шепни Зойці. Вона мене знайде. Ну, я пішов, а ти поспи. Па!

І Зенко пішов, щільно зачинивши за собою двері. Було тихо, як в могилі. Олена знову кудись провалилася.

Прокинулася – а на дворі вже день. Нестерпно боліла голова і хотілося пити. Дивилася

на себе і немов соромилася сама перед собою за ту свою наготу. Розуміла, що з нею сталося щось ганебне і непоправне. З затуманеної свідомості випливало обличчя Зенка. Його слова…  Що він казав? Що казав?..  Ага!..

– Як захочеш зі мною зустрітися…

„Ось воно що! Якщо я захочу. А він, значить, не захоче. Пляшку Зойці за мене! Який

сором! Зенко – пихата самовпевнена свиня, кнур!”

Заплакала, але тут-таки витерла сльози.

„Ніхто мені не винен: ні Зенко, ні Зойка. Сама у всьому винна. Не треба було стільки пити. Ну, що ж…  Мусить так бути. Аби тільки минулося…  Щоб без наслідків”.