У Горпини світилося: ще не спали. Воно, звісно, пізно, але більше надії застати всіх в
хаті. Бо вдень що? Порозходяться по роботах – шукай їх. А їй треба, щоб всі були. Баба
Марія переступила поріг – і всі здивовано дивилися на неї.
– Добрий вечір Вам у хату, – привіталася.
– І Вам вечір добрий, – відповіли. – Проходьте та сідайте. Нехай в нашій хаті все добре та
старости сідають.
І стара сіла на низенькому ослінчику, а сівши, зітхнула: таки добралася, здолала ту круту
гору, що вела до Горпининого обійстя.
– Як, бабо, маєтеся? Чи дужі? – спитала Горпина, аби щось спитати, але вже не здивовано, а співчутливо дивилася на бабу Марію.
– Та де там вже та моя дужість! От… волочу ноги, доки Бог смерті не дає. А він все не дає та й не дає.
– Е, бабо, гріх таке казати. У Бога все відміряно. Він сам знає, кому скільки належиться.
Тепер всі дивилися на Марію запитально: що вона скаже? Чого прийшла?..
– А прийшла я до Вас не просто так.
Того могла й не казати: це й так було зрозуміло. Спокійна, як час, байдужа, як вічність, вона сиділа рівно, як свічечка, і дивилася на образи.
– Я б може сама й не прийшла сюди – не вистачило б духу. Та священик звелів – покуту
мені таку визначив… за мій тяжкий гріх.
– Всі ми грішні, бабо, – поважно сказала Горпина. – Один тільки Бог не згрішив. А людина…
– Я, Горпино, тяжко згрішила перед Богом і перед тобою, і перед усією Вашою родиною.
– Бог з Вами, бабуню. Що Ви таке кажете? – сказала Горпина, а сама подумала:
„Чи не занедужала стара? Може у неї щось з розумом?.. Кажуть, з віком таке буває”.
Стара наче відгадала Горпинині думки.
– Я, Горпино, не божевільна. Розуму Господь ще відібрав. Хоча треба було б. Може б тоді
менше мучилася. А покажи-но мені свою наймолодшу доньку, свою Орисю. Хочу на неї
глянути.
– Це я – Орися, – встала ясноока дівчина і якось наче перелякано дивилася на стару босурканю, що навіщось прийшла до них проти ночі.
– Гарна ти, – сказала стара, – не бійся моїх слів: вони тобі не завадять. Нехай тобі Господь
пошле добру долю.
– Дякувати, – сказала Орися і сіла спантеличена.
– Чи пам”ятаєш, Горпино, як ти її родила?
– А чому б мала забути? Жінки таке пам”ятають. Ще Варка Дудариха тоді зі мною родила. У неї також дівчинка. Всі вже боялися за неї, що і вона помре, бо у Варки чомусь діти
вмирали. Але вона, хвала Богові , здорова вдалася. Ви б її бачили! Там така дівуля!
– А чи знаєш ти, Горпино, що ти народила не ту дівчину, не Орисю, а ту, що росте у Дударихи?
– Бабо, що Ви таке кажете! Як таке могло б бути?
Бліда Горпина хрестилася і думала, що стара, певно-таки, зійшла з розуму та й меле
казна-що, аби їх налякати.
– Це я, проклята, поміняла ваших дітей. А тепер караюся важко. Дудариха просила. Щоб
мати хоч одну дитинку.
– Опам”ятайтеся, бабо! Що Ви таке кажете? Ви, либонь, нездужаєте.
– Кажу, що чуєш. Я поміняла Вам дітей. Варка того не знає. Я їй відмовила, а потім таки зважилася. У тебе їх уже троє було, а у неї…
Настала моторошна тиша. Всі погляди були звернені на стару. Здається, навіть образи зі
стін теж дивилися на Марію. Тут вперше за весь вечір обізвався Горпинин чоловік Григорій, що понуро чаклував над чобітьми, постукуючи молоточком.
– І скільки Вам, бабо, заплатили Дударі за нашу дитину?
– Не треба так, Григорію. Нехай мене земля поб”є, як взяла я від них хоч гріш. Кажу ж тобі, що Варка не знала. Не знає й досі. Я їй тоді так нічого й не сказала.
– Знала вона добре, – не вгамовувався Григорій.
– Ще б не знати! Коли її дитина здорова собі росла, а ми з своєю з лікарні не виходили та
по знахарях всяких їздили. Не знала!
Горпина плакала. Орися непорозуміло дивилася на всіх. Не вірила. І що вони всі таке кажуть? Їй здавалося, ті старі затіяли між собою якусь чудернацьку гру. Але до чого тут вона, Орися?.. І чого так плаче мати?
– Я прийшла покаятися. Простіть мені, люди добрі, бо я не можу з тим гріхом вмерти.
Горпина все плакала та й плакала. А Григорій, зло дивлячись на стару, спитав:
– І що, бабо, нам тепер накажете робити?
– Та нічого. Живіть собі, як живете. Бо що вже тепер?..
– То котра дочка тепер має бути наша?
– Обидві, – прошепотіла стара.
– Ех, бабо, бабо, не знаю, котрий гріх тяжчий: чи той, що вчинили колись, чи той, що тепер вчинили, все розказавши. Не треба було. Нехай би вже так…
Стара почала раптом хилитися, а потім так і впала на долівку. Добре, що ослінчик низенький був. Всі перелякано кинулися до неї. Горпина перестала плакати і метнулася
за кухлем води. Бризнули Марії в лице. Вона відкрила очі. Всім відлягло: жива! Слава
Богу! Стару підвели і посадили на той самий ослінчик. Марія прошепотіла:
– Я б сама не прийшла. Не сміла б. Священик звелів. Простіть мені, люди добрі, мій гріх,
щоб я могла спокійно вмерти.
– Прости їй, Горпино, – суворо, аж мовби грізно сказав Григорій. – Прости їй. І нехай іде
собі в Божий час. Та дай їй мого ліхтарика. Вже темно. Щоб не впала де та не потовклася. Бо ще хто подумає…
– Хіба таке можна простити? – прошепотіла Горпина.
– Мусиш. Бо людина на прощу прийшла. Вона майже на дорозі до Бога. Що вже тепер?..
Прости їй, Горпино, бо тоді й ти матимеш гріх.
– Це я ще й гріх матиму? За що? – спаленіла молодиця.
– Цить, жінко. Тепер вже й так нічого не зміниш.
І Горпина скорилася своєму чоловікові, котрий завжди був тихий та сумирний, а сьогодні
раптом набрав голосу та рішучості.
– Я Вам прощаю, бабо, Ваш гріх. Нехай Вам Бог простить.
Голос у Горпини був, наче дерев’яний. Вона намагалася не дивитися на стару. Марія
підійшла до Орисі.
– А ти, дочко, чи прощаєш мені?
– Прощаю, – сказала Орися, бо й не знала до ладу, що вона має прощати отій босуркані, що
З’явилася проти ночі у їхній хаті та наробила такого переполоху. Вона б їй геть усе простила аби та тільки вже йшла собі з їхньої хати, бо на Орисю вже давно чекав її Іванко і десь, напевно, туманився, не знаючи, де вона пропала.
Нарешті стара пішла, поволеньки, ледве переставляючи ноги. Вона відразу якось згорбилася, змаліла, наче постаріла ще більше. Стара пішла, залишивши в оселі смуток та сум’яття. Горпина мовчала, на очах її ще не висохли сльози. Григорій понуро сказав:
– Нема чого плакати. Не підеш же ти тепер до Дударихи назад вимінювати нашу дочку.
Будемо жити, як жили. Викинь, Горпино, з голови все, що наговорила та стара. А може,
у неї з роками і справді розум потьмарився, та й меле стара казна-що, людям спокійно жити не дає.
– Ой, ні, Грицьку, ні. Вона каже правду. Чує моє серце, що…
– Дурне твоє серце! Чому ж воно раніше нічого не чуло, те твоє серце?
– А може й чуло, Грицьку… Це просто я його не слухала…
– Все. Перестань. Щоб я того більше не чув. Мусимо жити, як жили досі. У нас діти. Нам
про весілля треба думати, а не про всякі вигадки старечого розуму. І принесло ж її в таку
далину! Вмирала б вже краще зі своїм гріхом…