ДВА ЗЕЛЕНИХ ЯБЛУКА

 

– А вгадайте, мамо, що я приніс.

Хлопчик аж пританцьовував на місці, підтримуючи куці полотняні штаненята, що

не трималися чомусь на його худорлявому тільці і пласкому животі, хоч і підтримувала

їх шлейка через плече. Онися Котиниха підняла голову від маленьких дерев’яних

нецьок, в яких місила тісто, і глянула на свого одинчика-мізинчика.

– А що ж ти приніс?

– А ось, гляньте!

І хлопчик переможно показав матері п’ятеро маленьких пташиних яєчок. Вони виблискували на хлоп’ячій долонці, наче лаковані, але здавалися живими і навіть теплими.

– Ой, лишенько! – зойкнула Котиниха. – Де ти їх взяв?

Романко похнюпився, наче зрозумів, що вчинив щось не те.

– В гнізді. Це гороблячі.

– То й що? Навіщо ж ти їх брав?  Хіба ж можна таке робити?

Хлопчик почервонів.

– А я думав… Самі ж казали, що їсти нічого. То я…

– Казала. То й що, що казала? Он бачиш, світ не без добрих людей. Тітка Настя муки

принесла – галушки будуть. А ти пташку скривдив. Вона така маленька і беззахисна.

Хіба можна?

– Хлопці брали воронячі, а я не захотів. Ворона така гидка. А горобець, як курча. Що

тут такого? Можна й посмажити.

– Ану, дай гляну, – протягнула руку жінка і стала роздивлятися Романів здобуток проти

сонця.

– Так і є. Вони заляжені. Горобчиха, видно, вже на них сиділа. Там вже є пташенята. А

тепер їх не буде.

– То, може, давайте я їх назад в гніздо віднесу. Я знаю, де я їх брав.

Мати зітхнула.

– Пташка вже їх не прийме, бо до них доторкнулася рука людини. Та й вони, мабуть,

вже позавмирали. Їм потрібне мамине тепло.

– То що тепер?

– Викинь їх. Або дай котові.

Хлопчик заплакав.

– Не плач, сину.

Молодиця пригорнула до себе своє хлоп’ятко. Одною рукою пригорнула, бо друга була

в тісці.

– Ну, цить, не плач. Скоро жита заполовіють. І не зоглядишся, як визріють. А там і хліб

новий буде. Потерпи ще трошки.

– Ага, трошки. Доки ще те жито визріє, доки ще його змолотять, до млина завезуть… Ой,

довго ще чекати.

– Ну, біжи ще трішки побався та скоренько й приходь. Галушки їстимеш.

– А я, мамо, взимку тих пташок годувати буду.

– Добре, добре, синку. Годуватимеш.

І тихенько додала:

– Як буде чим.

І зітхнула.

Романко побіг надвір. А Котиниха знову схилилася над своїми нецьками і сльоза

скотилася по її щоці. Вона змахнула її рукою.

– Ой, безталання моє, – зітхнула. – Аби ж то тільки моє, а то ж і його… Якби ж батько

був, – тихо сказала. – Нема… пропав безвісти мій Іван…  А як людина може пропасти безвісти?   Це ж не голка, а таки ж людина. А от… пропав. Війна…

Знадвору почувся дитячий лемент і жіночі прокльони.

– А щоб ти чемериці наївся! А щоб тебе такі гулі обсіли, як ті яблука.

– Господи! Це ж Трощиха! – зойкнула Котиниха і кинулася до вікна. Дебела молодиця,

репетуючи і склинаючи на все село, вела за шиворіт не кого іншого, як її Романка.

Той викручувався з усіх дитячих сил, аж сорочина, вочевидь, тріщала. Та де вже там йому

викрутитись з Храсиминих рук! Сили в неї за доброго хлопа. Бугая втримала б, якби

прийшлося, не те, що такого пуцьвірінка.

– А холери на тебе нема! Другі діти вмирають, а його земля носить! А щоб тобі сто болячок у печінку! І в серце! І в поперек!

Але на цей час Храсима з хлопцем вже дійшла до хати і переступила поріг.

– Ну? Бачили? Він мою працю переводить! Всі мої яблука обтряс!

– Я тільки два вирвав! – хлипав Романко.

– Мовчи, бо тут-таки й закатруплю тебе!

– Храсимо! Та схаменіться! Та випустіть його!

– Так, так! Похваліть його! Потакайте йому! Та за тими холерськими дітьми жодного

яблука не затримається!

Роман стояв, переляканий і заплаканий, у розірваній сорочині, тримаючи в руках два

зелепушні яблука.  Мати дивилася то на сина, то на сусідку, в якої рот не закривався,

а від прокльонів у ньому здавалося, аж чорно було, аж шкварчало.

– А щоб ти трутки наївся! А щоб тебе розірвало! А щоб тобі…

– Храсимо, та бійтеся Бога! – нарешті вставила своє слово Котиниха. – Хіба ж можна

так клясти за яблуко? То ж гріх. Бог для всіх вродив. Хіба ж тільки для вас?

– Захищайте його! Захищайте!

І молодиця різонула кулаком об кулак.

– Кради, синочку! Грабуй! Розживемося!

– Та бійтеся Бога, Храсимо. Хіба ж ми розживемося на ваших яблуках? Віддай, Романе,

цьоці ті яблука.

Роман протягнув тремтячими рученятами ті зелепухи, але Храсима вже рушила до

порога, кинувши:

– Нех він ними вдавиться!

І вийшла з хати, склинаючи на все село. Романко хлипав,  крізь сльози позираючи на матір.

– Ну навіщо ти, сину, зачіпав ті яблука?

– Я… тільки два хотів…  одне для вас, а друге для себе. Тільки вирвав, а тут цьоця налетіли. Я тільки два хотів…

І хлопчик ще дужче заплакав. – А їм шкода… Там їх стільки! Ви б бачили! А їм шкода.

– Вони ще зелені, сину.

– То й що. Вони, мамо, добрі.

Не мала сили і не хотіла сварити хлоп’я за ті злощасні зелепухи. Тільки сказала:

– Не треба, сину. То чуже. А чужого не можна брати. Не йди більше за тими яблуками.

– Не піду. Нехай вона ними подавиться.

– Господи! Романку! Та хто ж таке каже!

– А от цьоця казали!

– Не треба, Романочку, не повторюй лихого. І чужого ніколи не бери. Навіть, коли це

всього лише яблуко.

 

 

Повечерявши, вони полягали, накрившись рядном. Мати заспокійливо гладила

свою сплакану дитину.

– Незабаром жито достигне, хліб буде…

А хлопчик у тон матері мрійно продовжував:

– А потім тато повернуться і взимку зроблять мені санки і лижі, а потім ще куплять ковзани.

– Ого! – здивувалася мати і, зітхнувши, докинула:

– А до всього того ще б нові черевики… щоб було в чому на ковзанку йти.

– Е, мамо, хіба б я дурний був, щоб у нових черевиках та на ковзанку йшов. На ковзанку

можна і в старих. Що там? Солом’яні устилки, онуч намотати… е! Було б тільки на чому кататися. От повернуться тато…

Спав Романко, спала його натруджена мати, а на столі дозрівали під місяцем два

зелених яблука…