КОЛИ ЗАЦВІТУТЬ ЧОРНОБРИВЦІ

 

Цвинтарі на селах, певно, не надто відрізняють один від другого. Могили, хрести,

Пам’ятники, багатші і зовсім простенькі – це вже як хто може вшанувати пам’ять про

померлих. І це зовсім не означає, що найкращий і найбагатший пам’ятник  – найбільша любов і шана. Ні, це не завжди так. Але пам’ятники – це справа живих.

Одні могилки чистенькі, доглянуті, на них дбайливо висаджені квіти. А другі

геть чисто позаростали бур’янами, позапліталися всяким бадиляччям. Це теж справа живих. А може й нема вже на світі тих, хто мав би доглянути ті занедбані могилки. А

чужим байдуже…

А ще на сільських цвинтарях багато дерев. Може часом хтось щось і посадить, та

здебільшого само звідкись насівається, а потім вже буяє на тій землі, в яку заховано людське життя.

Ви спитаєте: чому я завелася про цвинтарі та могили? Це така сумна і невдячна

тема. Так, це правда. Ми про таке говорити не любимо. Але ж всі, хто тут лежить, колись

були живі: ходили, говорили, любили, плакали і сміялися. У тому й вся суть.

На сільському цвинтарі, про котрий власне йдеться, у віддаленому куточку, є одна

скромна маленька могилка, завжди охайна, доглянута, з свіжо пофарбованим хрестом.

Нічого на тому хресті не написано, ніхто й не задумується ніколи, хто тут лежить. Старші

може й знають, а може й забули з роками, а молодим і зовсім байдуже. Кого цікавлять чужі безіменні могили? Та от що дивно: кожного року хтось дбайливо висіває на могилі

чорнобривці. Коли приходить час, вони цвітуть рясно та хороше, аж очам втіха на них

дивитися, дарма що цвітуть на могилі. Люди легко до всього звикають. Звикли і до чорнобривців. А коли вже звикли, то й перестали дивуватися. Так з року в рік…

 

 

Жило колись на землі сиротя одне – дівчинка Яринка. Без батька, без матері, у

маленькій скособоченій хатинці. І як воно жило? Бог його знає. В голоді та холоді.

Одного разу прийшов до дівчинки господар один і сказав:

– Ходи, Яринко, до нас. У нас є корова, молоко тепле питимеш і бавитимеш нашого

Олесика.

Пішла Яринка до чужої хати, та якось там не прижилася. Старші діти били її,

штовхали, щипали та за кіски смикали. А дівчатко тихе та покірне було, ніколи й не

поскаржилося. Поплаче нищечком та й тільки. Слабеньке було. Та й звідки тій силі

взятися? А малий Олесик, нівроку, тяженький та опецькуватий хлопчик був – Яринці

й не підняти. Старалася дівчинка, носила дитину, та якось ненароком упустила з рук

верткого годованчика. Олесь впав та й заплакав. А старші діти швиденько побігли

батькові розказати: так, мовляв, і так. Набив господар Яринку та й прогнав. І знову

прийшла дівчинка до своєї хатки та й далі бідує самісінька.

Аж якось до неї зайшов сусідський хлопчик Миколка. Просто так собі зайшов,

подивитися. Зіщулилося дівчатко від страху: а раптом битиме? А захистити її нікому.

– Ти чого? – спитав Миколка.

– Нічого.

– Ти наче мене боїшся?

– А ти не битимеш?

– Тебе? За що?

– Не знаю. Просто так.

– Смішна. Не бійся, не битиму. Ти тут сама живеш?

– Сама. А що?

– І тобі не страшно самій?

– Ні, не страшно. Хіба тоді, коли сильний вітер. Тоді мені здається, що він перекине

мою хату. І де я тоді житиму?

Пішов Миколка. А другого дня він приніс дівчинці маленьке кошеня. Сіреньке,

пухнасте, лагідне.

– На, – сказав Миколка. – Це я для тебе приніс. Щоб тобі не було так страшно.

– Ой!..  Це назовсім?

– Назовсім. Воно тепер твоє. І ти вже житимеш не сама.

Дівчинка зраділа. Їй ніколи в житті ніхто нічого не дарував. А тут – кошеня, гарненьке

таке. А потім раптом в її оченятах заблисли сльози.

– Але ж йому треба молока. А я не маю. Що воно їстиме?

– Так. Я про те й не подумав. Але це нічого. Я тобі щодня буду приносити молоко. Молоко

і хліб, для котика і для тебе.

– Щодня? – засумнівалася дівчинка.

– Аж доки котик не виросте, – пообіцяв хлопчик. – А потім котик для себе миші ловитиме.

– У мене, мабуть, і мишей нема, бо їм же також щось їсти треба, а в мене нічого.

– Тепер у тебе щодня буде хліб і молоко, – запевнив Миколка.

– Щодня… Таке сказав… Так ніяка мама не дозволить, – засумувала дівчинка.

– Дозволить. Моя мама дуже добра. Ти ще її не знаєш.

А кошеня вже спало у Яринки на колінах. Дівчинка гладила його, а воно тихо муркотіло.

А Миколці чомусь так гарно було дивитися на Яринчине бліде усміхнене личко.

– Знаєш, – сказала дівчинка, – коли знову прийде весна, я у себе під хатою посію чорнобривці. А коли вони зацвітуть, я нарву букет і поставлю в своїй хаті на столі. Правда

буде гарно?

– Так, це буде дуже гарно, – якось не по-хлоп’ячому серйозно сказав Миколка.

– А коли ти захочеш, я й тобі нарву букет і ти занесеш його своїй добрій мамі. Тільки от…

Де мені взяти насіння?

– До весни ми щось придумаємо, – запевнив дівчинку Миколка.

– Коли зацвітуть чорнобривці, – замріяно казала дівчинка, – вони будуть… схожі на тебе.

І діти обоє засміялися. Збудилося кошеня і занявкало.

– Бачиш, бачиш, воно хоче їсти, – сказала Яринка.

– Я зараз, – кинувся Миколка і вибіг з хати. А незабаром він приніс горнятко з молоком.

– На ось, тут вистачить і котику, і тобі. А я увечері ще принесу.

Миколчина мати і справді була напрочуд доброю жінкою. Вона щодня посилала сина до Яринки з хлібом та молоком, а часом ще з якоюсь стравою. А іноді Яринка

приходила і до них, худенька та бліда, у подертій сукенчині, а коли було прохолодно,

у великій не по зросту кофтині. Миколчина мати зітхала, а часом витирала непрохану

сльозу. Вже так хотіла обігріти чуже безталання, що й не сказати. Але наставав вечір і

дівчинка йшла до своєї незатишної оселі, прихопивши щось їсти для свого котика.

– Мамо, – казав Миколка, – а може, нехай би Яринка у нас жила?

– Моя дитино, ми люди бідні. Я вже з сил вибиваюся, аби хоч тебе одягнути і прогодувати.

Як же я можу брати чужу дитину?

– Мамо, та скільки там вона їсть! Ще менше за котика. Візьмімо, мамо, Яринку до себе.

Нехай живе у нас. Знаєш, як їй самій страшно? Правда, я їй котика заніс. Та що той

котик?

– Ні, сину. Яринка виросте, їй треба буде дівоцький одяг купувати. А де я грошей візьму?

Воно б ще нічого, якби не зима. А в цьому році вона видалася люта, з снігом та морозами.

Кашляла Яринка в своїй нетопленій хаті, тяжко кашляла. А потім і зовсім занедужала.

Змилосердилася Миколчина мати. Пішла сама до Яринки, замотала її у свій кожух та й

принесла додому. І котика Миколка приніс. Тепер вже жили всі разом. Та, вочевидь, було

запізно. Ніщо Яринці не допомагало: ні молоко з медом, ні ліки, що мама звідкись

принесла. А коли на часинку затихав кашель, Яринка казала:

– Миколко, ти знаєш, коли я одужаю?

– Не знаю, – сумно казав хлопчик, – але я дуже хочу, щоб ти одужала.

– Я одужаю тоді, коли зацвітуть чорнобривці. Вони дуже гарні і схожі на тебе.

Але дівчинка так і не одужала. Напровесні вона померла. Плакав Миколка,

плакала Миколчина мама, а котик пішов з хати і вже більше не повернувся.

З того часу на маленькій могилці на сільському цвинтарі кожного року зацвітають

чорнобривці. І Миколка вже виріс у парубка, а потім і женився і в нього народилися діти,

та про маленьку могилку на сільському цвинтарі він ніколи не забував. І кожного року

на ній зацвітали чорнобривці. Це була добра пам’ять, що цінніша від найкоштовніших пам’ятників.

Якось дружина спитала:

– Скажи, Миколо, та Яринка – сестра твоя?

– Очевидно, так…

– А в тебе ж написано, що ти – один у матері.

– Не все можна написати. Не все…

І Микола йшов на цвинтар, бо там, вочевидь, треба було виполоти бур’ян на чорнобривцях. А виполовши, довго стояв, чи про щось думав, чи молився подумки.

А потім сказав:

– Я до тебе прийду, Яринко. Коли зацвітуть чорнобривці.