Не вечір, не два зустрічалися Петро з Ганею під тією старою грушею, що, здавалося,

ховала їх від всього світу. Зустрічалися, аж доки брати її не вислідили та й не розказали

батькові. А в старого Мерехти норов крутий був. Коли щось не по його, то начувайся.

Якогось вечора підстеріг він молодят та й впав їм, як сніг на голову.

– Тікай, Петре, – зойкнула Ганна, – вони тебе скалічать.

Але Петро не тікав. Чого мав тікати? І берданки Мерехтиної не злякався.

– Ага! Молодий ведмедик медку захотів, – злісно засичав старий Мерехта, хапаючи Петра

за барки.

– Дядьку, не лізьте, – спокійно, але з притиском сказав Петро. – Не лізьте, бо я не подивлюся на ваш сивий волос.

– Так я тобі для початку по-доброму кажу: забудь сюди дорогу. Щастя твоє, що сини коні

на ніч погнали. Лежав би ти тут до самого ранку, побитий та покалічений, аж поки

хто-небудь в рядні не приніс би тебе на втіху твоїй матері.

– Я, дядьку, безчестя не чинив. А що ми собі стояли, то гріха в тім нема, бо думаю я сеї осені сватати вашу дочку. Просто ще час не настав з вами про те говорити.

– Ах, ти, сучий сину! Харпаку нещасний! Та в тебе ще на губах молоко не обсохло. Та чи

знаєш ти, що вона – господарська дочка? Та чи знаєш ти, що я скорше її сам порішу, ніж

віддам за такого голодранця, як ти?

– Тату, то і я скажу. Можете вже мене отут на місці вбити, бо я ні за кого, окрім Петра,

не піду.

– Підеш. Я тебе на налигачі до шлюбу поведу, а таки віддам за господарського сина. А

зараз ти, дівко, марш до хати, а ти, лобуряко, йди собі. І щоб я більше тебе тут не бачив. Бо на порох тебе зітру.

– Тепер, дядьку, не ті часи, щоб дівчину силоміць віддавати.

– Що? Ти ще й пащеку відкриваєш? Не ті часи, кажеш? У мене свої часи. Розумієш? Як

я захочу, так і зроблю. Йди потім на мене жалійся. Чи знаєш ти, пуцвірінку, що твій батько в мене наймитував?

– Не зачіпайте мого батька, бо я… його вже Бог судить.

– Та наплювати мені і на живих, і на мертвих.  Я – господар.

– Тільки на землі, тату. А на небі господар – Бог.

– Стули писок! Ще й вона має батькові щось до розкажу! Марш до хати! Кому сказав?

 

Тепер Петрові важко було зустрічатися з Ганею. За нею тепер пильно пантрували.

Тримали її ледве що не під замком. Восени, певно, готувалися віддати її за того пришелепуватого гевела – Гайдукового Івана. В неділю бачили її в церкві, сплакану і бліду. Все село жаліло дівчину. Їхня любов вже перестала бути таємницею.

– Не віддасть старий Мерехта свою Ганю за Шепету, – казали жінки.

– Не віддасть. А шкода. З них таки гарна пара.

– Та що з того?

– Жаль дівку, геть з лиця спала.

– Як вийде за Гайдукового Івана, то ще не так спаде. Воно таке немилясте. Напустить ті варги, очі банькаті вилупить. Тьху!

– А горілку, здається, цмулив би і вдень, і вночі. Шкода дівчини.

 

А якось вирвалася Ганя і прибігла до Петра в поле. Білий день. Кругом люди. На полях саме робота. А вона нічого. Стоїть собі, посміхається, травинку гризе. Тільки бліда

дуже.

– Що з тобою, кохання моє?

Покинув Петро роботу і став біля дівчини. І така вже з них гарна пара була, що всі, хто

був поблизу, покидали свою роботу і дивилися на них.

– А щоб вам повилазило, – тихо буркнув Петро, – наче ніколи не бачили парубка з дівкою.

– Та нехай, Петрусю. Я вже зараз піду.

– А як твоїм хто скаже?

– Нехай кажуть. Мені вже, Петрусю, однаково. Гірше не буде. Приходь увечері до Стрільчихи в садок. Там такий гущавник, що ніхто нас і не побачить. Почекай там мене. А

я вже якось вкрадуся та й прибіжу.

Вже так чекав Петро того вечора, вже так просив, щоб те сонце скорше зайшло, а воно

все світило та й світило. Вже не співається Петрові. Ледве дочекався того вечора. Порається Петро на подвір’ї. Аж гульк – Мерехтин хлопець на перелазі сидить. Петро

ближче підійшов.

– Тобі чого? – брови звів.

– Так, нічого.

– Кого виглядаєш на моєму перелазі?

– Сестру свою.

– А де б їй тут взятися?

– Не знаю. Тобі видніше.

– Не в кишеню я її сховав.

– Може й в кишеню, коли більше нікуди. До тебе ж в поле приходила?

– То й що, що приходила?

– Щезла здому – і ніде її нема.

– Чому ж ви так погано її пильнували? Щезла, кажеш? То ти прийшов мене пильнувати,

щоб я не щез?

– Виходить, що так.

– Ти от що… гибай звідси, доки я тобі ребра не полічив. Тут я господар, і сторожів не наймав.

Хлопець встав з перелазу, відійшов на кілька ступнів і знову спинився.

– Кому сказав? – гарикнув Петро. – Гибай звідси!

– А дорога не твоя.  Я тут можу стояти, скільки мені захочеться.

– То стій каменем, коли дурень, – сказав Петро та й далі пішов поратися по господарству.

“Чекай, гнидо, – думав Петро. – Довго ж ти тут стоятимеш.  Я ж тебе, телепня, таки одурю”.

Тихенько шастьнув до стодоли. А там ще дверцята з потилиці були, щоб снопи зручніше

було подавати в засторонки. Тихенько відчинив – не рипнули. Добре, що змастив. Переліз,

ще й дверцята за собою причинив. А далі – поза стодолу, поза комору, на город, а там –

тільки  його й бачили.

А в садку в Стрільчихи і справді гущавінь. І там вже чекала на Петра його ясочка, найкраща, наймиліша дівчина. А як натішилися вже своєю зустріччю, Ганя сказала:

– Біда, Петрусю. Треба щось робити. Таки хоче мене батько силоміць віддати за Івана

Гайдукового. Вже й люди від нього приходили, питалися. Батьки згоду дали. А я сказала,

що вб’ю його, а сама у вершу скочу.

– А вони що?

– Посміялися, познизували плечима: нічого, мовляв, дівочі примхи. Куди дінеться? Це ще

не було сватання, а так, вивідки. Прийдуть, коли пороблять усе в полі.  Я свої весільні

рушники, що сама вишивала, з хати до дівчат повиносила, аби без мене не віддали.

– А дівчата ж надійні?

– Надійні, товаришки мої вірнесенькі.

– Послухай, Ганю, а може нам до району гайнути і там розписатися? Тоді вже нам нічого

не зроблять.

– А як спитають, чому не в сільраді? Всі ж розписуються тут.

– Нічого, щось придумаємо. Ти тільки люби мене, моє сонечко ясне. І завтра сюди ж приходь. Тільки будь обережна. Вони ж там, певно, пантрують, коли ти повернешся.

– Не бійся, я вже собі хід знаю. Не впильнують. А там вже – як буде.

 

Зразку небо захмарилося. Петро подивився: все кругом хмари затягнули. Дощу не було, але він міг піти з хвилини на хвилину. Спитав у матері:

– Мамо, то що робити? Їхати чи ні?

– Та дощу нема. А що хмарно, то воно так може і до вечора бути. А може й розпогодиться.

Шкода дня. Зори той клин, що за ровами. І близько, і роботи не так аж багато. Ти швиденько впораєшся.

І Петро поїхав. Дивилася йому услід Шепетиха і подумки молилася, аби Бог беріг її сина

від всякої напасті.

Орав Петро. Поглядав на небо. Ніби й випогоджувалося.

 

Там за гаєм зелененьким

Брала вдова льон дрібненький.

Вона брала, вибирала,

Тонкий голос подавала.