Слідчий виявився людиною принциповою. Він аж розсердився і навіть насварив

Івана Васильовича за м”якотілість.

– Як ви можете! Це ж ваша донька. Хіба вам не болить? Хіба ви її не любите? Виходить,

що злочинці мають безкарно собі розгулювати і сміятися, що так легко їм обійшлося?

А ви однак будете боятися. У мене також є донька. І вона також буде ходити з острахом,

бо її батько, тобто я, допустив, щоб два злочинці безкарно  гуляли по світу. Ні, такого я

не допущу. Та й пізно вже. Справа набрала обертів.

 

 

Найтяжче для Люби то був суд. Все те, про що вона не хотіла й думати, виносилося

на люди. Було гидко, образливо і принизливо. Іноді їй здавалося, що було б краще, аби

її кривдники ходили собі на волі. Але й таке було неприйнятно. Як! Нехай ходять? Нехай

далі калічать чиїсь долі? Ні вже, нехай краще сидять за гратами. І Люба розуміла, що

мусить пережити це приниження. Мусить…

Коли підсудних виводили, Михайло, ніби просто так, між іншим, провів рукою по горлу. На це звернули увагу не тільки Любині батьки, а й всі присутні. У нього спитали:

– Ти що, комусь погрожуєш?

– Ні, я показав мамі, аби шию закутала, щоб не простудилася.

– Бачите, який у вас уважний син. Турботливий. Ой, гляди, хлопче.

Дмитрові дали дванадцять років, а Михайлові – десять. Два роки йому скинули,

зважаючи на дітей. Голосили матері, плакала Михайлова жінка, і всі з ненавистю дивилися на Любу. Виглядало так, нібито у всьому винна вона. А тепер от взяла та й запроторила хлопців до в”язниці. Так, Люба знала, що її вина тут є. Ну навіщо вона

сідала на той проклятий мотоцикл? Але ж вони їхали з Лесею і Зенком. Сама б вона

нізащо не поїхала. Ач, як легко вони залишили її в руках гвалтівників. Поїхали собі.

І як Леся так могла? І сама себе спинила:

“Ай справді. Я вже, як всі. Леся, Зенко… а моя голова де була? Треба б і мене у в”язницю, бо я також винна  у своїй біді. Тільки мене чомусь не судили і у в”язницю не

замкнули. Але мене судитимуть люди. О, людський поговір – це ще тяжче, ніж в”язниця.

Та нехай, це буде кара для мене до кінця моїх днів. Довічна кара. Боже, дай мені сил

витримати цю кару”.

Здригнулася, коли підійшов батько.

– Ходімо, доню.

І вони пішли втрьох до свого дому, викликаючи і осуд, і співчуття.

Батько наполягав, щоб Люба пішла до школи.

– Треба ж закінчити. Це ж випускний клас.

– Хоч убийте мене, не піду. Краще в труну мене покладіть.

– Я домовився з директором. Тебе ніхто не буде ні про що розпитувати.

– А може директор своїм наказом ще й заборонить дівчатам і хлопцям дивитися в мій

бік?

Довго батько домовлявся, умовляв, залагоджував. І нарешті всі зійшлися на тому,

що Люба буде складати екзамени. Яка ж то була мука для дівчини: увійти в клас, пройти

під поглядами однокласників на своє місце. Вона не бачила тих очей, вона їх відчувала,

вони пекли. На щастя, всі були зайняті своїми екзаменаційними проблемами і про Любу

незабаром забули. А вона, сяк-так склавши екзамен, тікала геть з свого веселого школярського світу, що був тепер не її.

От і все. Закінчила школу. Що далі? Батько агітував, щоб Люба вступала до вузу.

Відмовилася навідріз. Вона ніби отупіла і була байдужа до всього.

– Не можна так, дочко, – намагався урезонити батько. – Життя триває. Що ж тепер?

Сидіти і переживати?

Втрутилася мати.

– Ти, старий, не змушуй її. Не хоче – то й не треба її неволити. Спробує наступного року.

А зараз нехай іде працювати. Ну хоча б до мене, на трикотажну фабрику. Там багато

дівчат працює. За роботою ніколи буде і в гору глянути. Там скорше про все й забуде.

– Ти, Олено, мабуть, права. Але шкода рік втрачати.

– В неї ще тих років багато попереду. Встигне, як захоче.

Пішла на фабрику. Там шили жіночу білизну, всякі трикотажні вироби. До роботи

була байдужа, але знала, що працювати треба. Не панянка ж вона і справді. Десь навіть її

хвалили, але й до того було їй байдуже. Все довкола було сіре, як та фабрика, як обличчя робітниць, як Любине життя. Певно, і Люба вже посіріла за тих чотири роки, що вона тут

відпрацювала, але й до того їй також було байдуже. Жила – як не жила. Мати дивилася на

неї, зітхала, але не казала нічого. Тільки журилася: як то воно буде?..

У ВУЗ Люба так і не пішла. А для чого? Професії собі  вона так і не вибрала, а

міняти одну роботу на іншу…  Який в тому сенс?

І от тепер вона тут. Так мама захотіла, а Люба не сміла їй перечити. От тільки

треба було таки в Карпати. Та вже що?..

 

 

Після сніданку взяла якусь книжку і пішла в альтанку, котру ще вчора примітила.

Вона була у віддаленому куточку. Думка була така: всі зараз підуть на море, на процедури, а вона тим часом пораює собі сама в своєму закутку. Так і було. Дівчина

сіла, розгорнула книжку. Це була фантастика. Романів про любов вона не читала.

Дівчина не вірила у те, про що там писалося. Жодному слову не вірила. Брехали

письменники, брехали персонажі їхніх творів, брехливими устами розповідаючи про

брехливу любов. Це була якась суцільна брехня. Ні, такого Люба читати не хотіла. От

фантастика – це інша річ. Це – як казка.

Спершу все було так чудово. Затінок, голуби і вона. Та десь біля дванадцятої

майнула якась тінь – і в альтанці з”явився хлопець. Спортивної статури, в шортах  і  в

простій білій футболці, він теж тримав у руках книжку.

– Це моє царство, – сказав хлопець.

– А-а, я не знала.

І Люба закрила книжку.

– Не треба. Я піду собі. В мене є ще одна така місцина. А цю альтану я дарую вам.

– Дякую.

– А ви не любите галасливого товариства?

– Не люблю.

– Я теж.

І хлопець засміявся просто, відкрито і… гарно.  Люба глянула на нього приязно –

вперше за останні роки так глянула на хлопця.

– А можна поцікавитися, що ви читаєте? – спитав він. Просто спитав, не шукаючи зачіпки, щоб познайомитися, – і це теж дівчині сподобалося. І вона показала книжку.

– А-а, Бредбері. Мені він також подобається. Я також люблю фантастику. Люди тепер

менше читають – все більше телевізор дивляться. А я ось…  поезію взяв. Ліну

Костенко. Розумна жінка і добра поетеса. Найкраща в сучасному світі.

– А я думала, хлопці поезією не цікавляться.

– Чому ж? Не всі ж дебіли.

Люба знітилася.

– Я так не сказала.

– Але подумали.

І знову посміхнувся. Усмішка у нього була і справді якась заворожуюча. З ним хотілося

розмовляти, і, напевно, знайшлося б про що. І це для дівчини було якось дивно. Вона

ніби таких хлопців і не зустрічала. Щоб з книжкою, та ще з поезією…

Він все ще стояв і приязно дивився на неї. Потім сказав:

– Я – Олесь. Ім”я не зовсім звичайне. Так мати захотіла. Вас про ім”я не питаю, бо дівчата,

як правило, щось вигадують і справжніх імен своїх не кажуть.

І диво – Люба засміялася:

– Маєте досвід?

Хлопець знітився.

– Не дуже багато у мене того досвіду, але…

– Я – Люба. І це моє ім”я щонайсправжнісіньке.

– Дякую. Ну гаразд. Я пішов. Не буду вам заваджати.

І він пішов. А Любі чомусь того не хотілося. Аж сама на себе розсердилася: ото ще!

Розкисла!

Та їй раптом стало ще нудніше. Мотнула головою, наче проганяючи ману. Мала тепер

свою альтану, так несподівано подаровану Олесем. Вона знову заглибилася у фантастику.

Але читати чомусь перехотілося: зовсім не читалося. Посміхнулася сама до себе: тепер

це була її альтанка, її безлюдний острів, подарований казковим принцом, і їй не хотілося

звідси йти. Сиділа, тішилася самотою. Але пора було вже йти на обід. Зітхнула – і вийшла

зі свого потаємного куточка.

У їдальні до неї підбігла Галина.

– Де ти була?

– Там мене вже нема.

– Я думала, ти вже до Львова поїхала.

– Ще ні.

– Ти на мене все ще сердишся?

– І не думала. З чого ти взяла?

– Ти на море йдеш?

– Йду.

– Чекай на мене біля їдальні. Разом підемо. Я щось маю тобі розказати.

– Знаєш, я щось не дуже охоча до чужих таємниць.

– Чекай на мене.

Галин секрет був у тому, що вони посварилися з Сержем.

– Помиритеся, – байдуже сказала Люба.

– Ні, не помиримося. Він вчора ходив до ресторану знаєш з ким?

– Не знаю.

– З отим коркодилем.

– З яким коркодилем?

– З Ланою. Ну, знаєш, така висока, пофарбована в блондинку, а на голові така зачіска, що

можна було б квочку посадити, аби курчат висиділа. Вона Роксолана, а себе Ланою

називає. Та ти її мусиш знати. Примітна така. Уявляєш? Мене проміняв на неї!

– Нічого. Закінчиться путівка, ти поїдеш додому і його забудеш.

– Легко сказати – “забудеш!”  А якщо я завагітнію?

– То у вас вже так далеко зайшло?

– Ти розумієш, перед ним просто неможливо встояти. Він такий… Елегантний, такий

гарний.

І Галина заплакала.

– Перестань, на нас дивляться.

– Мені однаково. Нехай дивляться.

– Ой, Галино, Галино! Чи ж я не казала тобі, що на курортах не женяться.

– А ще він знаєш, що мені сказав? Що він зі мною закрутив на зло тобі. Бо ти на нього

уваги не звертаєш.

– Ото дурень.

– Він думав, що ми – подруги, що я тобі розкажу, а тебе це зачепить за живе.

– Господи, яка паскуда! І як же прикро, що ти на нього купилася!

– А я йому сказала, що тобі на нього пчихати.

– Повірив?

– Здається, ні.

– Ну все. Заспокойся і забудь.

– А якщо я завагітнію?

– То зробиш так, як роблять інші дівчата.

– Аборт? Мене мої уб”ють.

– Тоді роди.

– Ти що! Без заміжжя?

– Ну, тоді я не знаю. Але ж не плач, може ще все обійдеться: або ви помиритеся, або ти

не завагітнієш.

– Любо, – Галина опустила очі, – а може ми якось знову зселимося? Мені б хотілося,

щоб ми жили разом. Я тут така самотня.

– Ні, Галю, це вже несерйозно. Відселіть нас, зселіть нас, як діти. Та й скільки там тієї путівки. Добудемо вже якось.

– Знаєш, з тобою якось так затишно, спокійно.

– Нічого. Ще когось собі вполюєш – і все буде гаразд.

– О, дивися, Серж. Іде до нас.

Галя пополотніла, потім розчервонілася.

– Та не дивися ти так на нього. Чого витріщилася?

– Не можу. Він такий гарний. О, іде до нас. І все на тебе дивиться – не змигне.

– Спокійно, Галко, бо я таки тебе чимось стукну.

Підійшов Серж, привітався.

– Ну як, дівчата, погода?

– Чудова, прекрасна. Нам просто повезло з погодою, – защебетала Галина.

– Класна погодка, як на замовлення, – сказав Серж гордо, наче це він сам таку погоду

організував. Люба мовчала і все дивилася на Галину. Їй жаль було тієї легковажної дівчини, що не вміла чи не хотіла захистити себе від того нахабного типа.

– Твоя товаришка, Галю, щось не в настрої.

– Ні, це вона так.

– Ти б нас хоч познайомила, а то ми й досі не знайомі.

– Люба.  Серж.

– Любо, ну промовте щось хоч тепер, а то можна подумати, що ви на мене сердитесь.

– Боже борони. Чого б я мала сердитися? Скажіть, а чому Серж? Ви що, іноземець?

– Ні. Але Сергій звучить якось по-рогульськи.

– Як на мене, то…  та, зрештою, вам видніше.

– Якщо ви захочете, то я можу не тільки ім”я, а й прізвище змінити.

– Для того вам треба всього лише одружитися і перейти на прізвище вашої дружини.

– Ну, якщо це буде ваше прізвище, то я згідний.

– На жаль, ні.

– Ні – це зрозуміло. А чому на жаль?

– Бо мені і справді шкода, що ви так і ходитимете Сержем, аж доки…

– Доки якась спокусниця не подарує мені разом з серцем своє прізвище.

– Думаю, що тій спокусниці довго доведеться чекати.

– Чому б це?

– Бо такі хлопці швидко не одружуються. Хіба що наречена буде дуже багата, або,

як тепер кажуть, “упакована”.

– А ви добре знаєтеся на хлопцях?

– Я просто трохи розбираюся в людях.

– Ну добре. Ця суперечка безконечна і безрезультатна. В мене є пропозиція. Давайте

візьмемо човна і трохи поплаваємо. Як ви?

– Я – за! І Галина благально глянула на Любу. Важко було зрозуміти, про що благали її очі: щоб Люба погодилася чи навпаки. Але Люба і не збиралася плавати на човні з таким

осоружним веслярем.

– Мені щось не хочеться, – сказала вона.

– Як? Не хочеться на човні? – здивувався Серж, ніби Люба добровільно відмовлялася

від власного щастя.

– А що ж тут дивного? У мене страх перед глибиною. Я погано плаваю.

– Але ж вам нічого не загрожує, доки я з вами.

– О, свою долю я б ніколи вам не довірила.

– Це ж чому?

– Бо ви якийсь непевний.

– Ну, дякую вам, – образився Серж. – Ви єдина жінка в цьому санаторії, над якою я

не маю влади.

– І це вас засмучує?

– Ну… очевидно, так.

– Невже за такий короткий термін ви встигли всіх…

Люба запнулася, підбираючи потрібне слово.

– Підкорити, – підказав Серж, ніскілечки не знітившись і не засоромившись.

– Так, майже всіх. Окрім вас.

– І це вам не дає спокою?

– Можна сказати, що так. Ви, як таємничий невідкритий острів – завжди манить.

– Спіть спокійно. Я – фата моргана. Пам”ятаєте зі школи? Чи ви в школі не вчилися?

Я – міраж.  Я віддаляюся від того, хто до мене наближається.

– Виходить, що ви – недосяжна?

– Для вас – так.

– А чим я вам не догодив?

– Просто…  ви хлопець не мого смаку.

– Бути того не може. Ви просто набиваєте собі ціну.

– Особливо торгуватися ніколи – путівка не безконечна. Та йдіть вже кататися на човні.

– Без вас? Не цікаво.

– Он з Галиною.

У Галини в очах стояли благальні сльози.

– Галина – це вже пройдений етап.

– Який ви…

– Цинік – хочете сказати? Я чесно кажу дівчині, коли все минає.

– Відкриті острови стають вам нецікаві.

– Саме так.

– А такі, з дозволу сказати, відкривачі ніколи не цікавили мене.

І Люба пішла собі, залишивши Галину стояти, принизливо опустивши голову під

байдужим поглядом Сержа.