І він прийшов, її Юрко. Чи може вже зовсім не її? Адже стільки часу пройшло.

Що ж, якщо й так, то чи могла йому за те дорікати?..

Він стояв перед нею, змужнілий і розгублений, такий по-колишньому рідний, а

разом з тим… інший. Вже не хлопчисько, а чоловік. Покремезнішав, поширшав у плечах.

А вона? Вона хіба не інша? Дивилася на нього і мовчала.

– Лесю!

І зробив крок до неї, і руки протягнув.

“О Боже! Рятуй мене! ” – чи то подумала, чи прошептала, а потім зачинила двері кабінету. Ще майнула думка:

“А що про мене подумають? А, нехай думають, що хочуть. Нехай хоч з розуму посходять

від тих думок – мені однаково. Я сьогодні належу собі”.

Хтось настирливо стукав у двері, хтось незадоволено щось там казав – це Лесю не обходило. Не обходило і те, що стара безлиста тополя погрожувала їй голим віттям.

– Я більше не боюся тебе, – хотіла сказати їй Леся, але не сказала, бо зараз її не обходила

навіть та одвічна мовчазна сварка з тією старою тополею, що схожа була на чаклунку.

Влітку вона зумисне для Лесі насипала повно пуху, а Леся від того пуху дихати не могла

і постійно ходила з червоними очима, а восени та тополя сварилася та й сварилася на Лесю безлистим гіллям. Зараз Леся була щаслива і ні на що не звертала уваги. Навіть на

тополю. Вона слухала Юрка. Слухала – і не чула, про що він говорить. Слухала – і не чула

тих його слів, ніби ті слова були не про неї і не для неї, а з якогось іншомовного фі.льму,

котрий вона дивилася, а слів не розуміла.

– Лесю, невже це ти?..  Дивлюсь і не вірю.

– Що? Так змінилася? Ще б пак! Скільки років! Постаріла, розповніла… де вже там впізнати!

– Не те, не те ти кажеш, Лесю… Обличчя, руки, хода… тільки-от… очі… сумні якісь.

Чому, Лесю? Я й не спитав… ти… заміжня?

– Ні.

– І дітей нема?

– Нема.

– І я… теж один.

І потягнувся до неї, заяснів увесь, засвітився якоюсь приязню чи любов’ю.

– Лесю, а може… давай повернемо минуле. Їдь зі мною. Отак, як стоїш. Поїдемо звідси –

і будемо разом, і будемо щасливі, я певен. У мене є квартира, добра робота. Ну, відважся,

Лесю. Ти ніколи не пошкодуєш.

– І куди ж ти мене кличеш?

– Як куди? В Дніпропетровськ. Хіба це має значення, куди я тебе кличу? Головне – щоб

ми були разом.

Леся не знала, чи їй плакати, чи сміятися. Розуміла, що нікуди вона не поїде, що це неможливо, що того ніколи не буде, а все ж щось гріло її душу, щось зворушило її аж

до дна. І тепер Леся знала, що світ прекрасний, що навіть осінь перестала бути страшною.

Осінь буде сумувати разом з Лесею потім, коли Юрка у Львові не буде. А тополя? На неї просто не треба звертати уваги, як і на Лесиного шефа, як і на всіх інших, що оточують її.

От і все.

– Лесю, чому ти мовчиш?

– На жаль… – зітхнула. – У мене хворий тато.  Як я його залишу? Мама теж не зовсім здорова. Куди мені? Спасибі, що покликав… через стільки років… але…

– І знову ти собі не належиш. Ну як же так?

– Очевидно, так було, так є і так буде. Коли ти їдеш?

– Завтра.

– Завтра? Конче завтра?

– Так. Інакше не можна. Робота.

– Ми з тобою більше не побачимося?

– Ні. А втім… не знаю. Може, ще завтра встигну забігти. Хоча не хочу даремно обіцяти.

– Я хочу, щоб ти був щасливий.

– Дякую. Ми могли б бути щасливі удвох.

– Доля того не хоче.

– Не доля, а ти.

– Я? – в очах заблисли сльози. – І ти так подумав?

– Пробач. Я розумію. Але… жаль.

– І мені жаль, – сказала пошепки.

Прощалася з ним, наче з білим світом, наче з своїм останні шансом на щастя. Власне, так

воно й було. І не було більшої печалі на всій землі. А за вікном стояла безлиста тополя і

осінь. Сумна осінь без присмаку… Вона судилася їй на всі подальші роки. Життя тривало,

ніщо в її житті не змінилося, треба було жити далі. А сил не було, зовсім не було. І Леся

не знала, куди вони поділися, ті її сили. А може й не було їх ніколи. Може й так…

 

 

Того дня ніхто її не займав. Наступного дня також. Ніхто до неї ні за чим не звертався. Навіть шеф. Ніхто у неї ні про що не розпитував. Навіть Галина. Щось таке

було на Лесиному обличчі. А що? Про те всі мовчали. І осінь мовчала. Ходила собі по

Львову, сіра і мовчазна, сіяла дрібним дощем, була з присмаком смутку, а може й зовсім

без присмаку…

Юрко поїхав. Так більше й не зайшов. Лише зателефонував, сказав, що не встигає.

Вибачався. А чого вибачатися? Життя…  І сміялася з Лесі безлиста тополя за вікном.

– Ага! А я тобі казала!

– Замовкни. Нічого ти мені не казала. Ти просто старе опудало. Тебе однак скоро

зрубають.

 

 

А вдома на Лесю чекала нові прикрощі: у батька якісь незрозумілі болі по всьому

животу. Чи то жовчний міхур, чи підшлункова, чи ще що… Хто ж може знати, що там

у нього? Леся ж не лікар, хоча могла б… Треба лікаря.

– Тату, я викличу “швидку”. Треба щось робити.

Але тато, як завжди, не погоджувався.

– Я не хочу. Не треба мені тих дохторів. Мені досить тебе.

А сам крутиться, плаче, бо йому болить. А Леся не знає, чим йому зарадити. Їй жаль

його, до сліз жаль.

Вирішили з мамою, що таки треба викликати “швидку”. Леся побігла до сусідів,

щоб зателефонувати. Ще раз подумала: як зле, що у них вдома нема телефону.

“Швидка” не забарилася. Але лікар також мало що міг сказати.

– Збирайтеся. Поїдемо в лікарню. Там вас обстежать. Тоді вже і ви, і лікарі будуть знати,

що у вас болить.

Тут вже батько розплакався не на жарт, зовсім, як мала дитина. Він голосив, нарікав на Лесю, обзивав її, винив її у всіх своїх бідах.

– То вона, ота собака! Вона хоче мене строяти. Вона і вам, певні, дала з десять рублів,

аби ви мені щось зробили.

“Боже, що подумають ті лікарі” – журилася Леся. Їй було так образливо.

– За що? За що? – безмовно повторювала Леся, а в самої в очах стояли сльози. Вона теж

ладна була заводити і голосити, як її старий тато, від розпачу, від свого безсилля і образи.

Їй пекло в грудях, їй було дуже зле. Певно, якби той лікар її послухав, то теж сказав би їй

лягати в лікарню. Але лікар її не слухав. А навіщо? Вона і так не лягла б ні в яку лікарню.

Вона була потрібна тут, вдома. Леся даремно журилася, що подумають лікарі. Бо лікарі,

звичайно, нічого собі не подумали. Вони співчутливо дивилися на Лесю і поставили її

батькові найстрашніший діагноз – старість. Від того ліку не було.

 

 

А незабаром  злягла і мама. У неї боліли ноги. Здавна вже лікувалася, а от тепер

злягла. З паличкою якось ще переходила по хаті у своїй потребі і знову лягала.

“Боже мій, – журилася Леся, – тепер у мене в хаті цілий лазарет. І як я їх буду лишати?”

А на роботу їй однак треба було ходити. Бо за що вони житимуть? За що вона своїм

батькам купуватиме ліки? А ті ліки такі дорогі. Свої пенсії батьки кудись ховають чи що,

а їй жодної копійки ніхто не дає.

– Ти на двох роботах, – каже мама. А хіба ж вона знає, як від тих робіт болять Лесині руки,

плечі і очі? Не знає мама, бо Леся їй про те не каже. А що помогло б, якби сказала?

А тут і батько вряди-годи обізветься:

– А що тобі гроші? Хіба тебе діти обсіли?

І сотається біль у самому серці. Не обсіли діти, але не її у тім вина. А може все-таки її

вина? А може не треба було так категорично слухатися батьків? Може не треба було

так панічно боятися своєї матері та й жити, як другі?..  Та що про те говорити? Однак

вже пізно.

А коли вже лягла в свою холодну постіль, тихо прошепотіла:

– Юрку, Юрку, якби ти знав, як мені важко. Скрізь я одна. Ні сестри, ні брата. Сама…

Тепер ще й мама злягла. І як я маю їх лишати? Батько вже нічого не пам’ятає, а мама

вже нічого не може. Юрку, Юрку!..

І заснула тривожним сном, щоб зіскочити в одну мить, бо тато може прокинутися

серед ночі і плакати, бо йому холодно, або раптом серед ночі йому чого-небудь забагнеться. Старість невиліковна.

Спить Леся. А за вікном ще ходить осінь. Вона сіє дощем, холодна, непривітна і

страшна, тяжка і нестерпна. Без присмаку…

Прокинулася вранці і спершу не могла збагнути, що сталося. Ще сонна, Леся

відчула: щось змінилося. Що?.. Глянула у вікно і все зрозуміла: зима, сніг випав.

Вона не любила зиму. Любила весну і літо. Але зараз Леся раділа зимі, бо так вже їй

набридла та осінь, осінь без будь-якого присмаку. Нехай вже краще зима. Все ж якась зміна.

– А на роботу однак треба йти. Тільки ще татові тиск треба поміряти. Та ще треба обох

нагодувати і якось умовити тата, аби випив ліки. Та ще в магазин треба побігти, бо,

либонь, хліба нема. Знову спізнюся на роботу і шеф буде мені вичитувати нотації і

дивитися на мене своїми чорними бездонними очима, в котрих ніколи не світиться радість. Добре, що сніг випав, – ще встигає подумати Леся і вже одягається, і вже спішить,

і вже не встигає щось толком з’їсти, бо треба бігти, бігти і нічого в тому житті не встигнути.

 

 

Мені конче хотілося придумати для тієї розповіді гарний кінець. Але я його так і

не придумала. Бо що придумаєш, коли життя – не казка? Бо що придумаєш, коли персонаж тієї оповіді не вигаданий? Життя триває, а в житті – як у житті: все без прикрас.

За зимою прийде весна, а там – літо, а потім знову настане осінь і буде вона знову без

присмаку. А коли в Лесиному житті відбудуться якісь благодатні зміни, то я порадію і

вам про них неодмінно розкажу в своїй наступній книжці.