Тоді Люба вчилася у випускному класі. Яка весна стояла тоді. Таких весен Люба ще не знала. Вони з Лесею бродили собі у тихому надвечір”ї, гарні своєю квітучою
юністю. У Лесі вже був хлопець, а в Люби не було ще нікого. Вона вся була у весняному
чеканні своєї першої незвіданої любові.
– Он мій Зенко, – гукнула Леся. І вони повернули до хлопців з мотоциклами. Мотоциклів
було два, а хлопців – троє. На одному сидів Лесин Зенко, а на другому – ті двоє.
– Ах, які дівчата, – заспівали своєї хлопці.
– Ох, які красуні.
– Це моя, – Зенко відразу наклав табу на Лесю.
– Теж гарна.
– І ця нічого.
– Сідайте, дівчата, покатаємося. З нами і з вітром. Їдемо?
Люба вагалася. Леся її заохочувала.
– Давай поїдемо. Чого ти боїшся? Що тут такого?
А й справді, що тут такого? Тим паче, що їде Леся зі своїм Зенком.
Леся сіла з Зенком, а Люба з тими двома. Поїхали. Незабаром Зенко з Лесею
кудись зникли. Хлопці їхали в напрямку до стадіону. Спершу всі весело перемовлялися,
а потім хлопці чомусь замовкли. Любі стало якось моторошно.
– Хлопці, а де Зенко з Лесею? – гукнула Люба, пересилюючи рокотання мотоцикла.
– А звідки ми знаємо? – засміялися хлопці. – Поїхали собі кудись.
– Станьте, хлопці, я вже піду.
– Куди? – засміялися.
Сміх цей її вразив. Він був якийсь недобрий.
– Станьте, хлопці. Я вже маю йти додому, – рішуче сказала Люба.
– Ще трішки, крихітко, доведеться потерпіти.
Вже зовсім стемніло. Місцина була відлюдна. Починався якийсь лісок. Кругом – нікогісінько.
– Куди ми їдемо?
– Зараз побачиш. Не бійся, лялю, все буде тіп-топ. Ми – хлопці, що треба.
Мотоцикл несамовито ревів. Їхали на максимальній швидкості. Люба спершу просила зупинитися, а далі розплакалася. Та на хлопців не впливало нічого: ні прохання, ні
сльози.
Нарешті зупинилися. Ліс, темрява і ті двоє. І вона, слабка і беззахисна. Хлопці
дістали пляшку і якусь закуску.
– Може вип”єш, лялю? Для сміливості.
– Я не п”ю.
– То й що? Досі не пила, але колись же треба починати. Все колись треба починати.
– Хіба обов”язково пити?
– Ні, звичайно. Як хочеш. Але я б радив таки випити. Веселіше буде.
Люба оглядалася довкола. Місце було їй незнайоме.
“Втекти” – майнула думка.
Спробувала зробити кілька кроків, наче прогулюючись.
– Оп, – вхопив її за сукню кремезніший. – Доведеться, лялю, трохи почекати. Доки
ми закусимо.
– Відпустіть мене, хлопці, – заплакала Люба.
– Не плач, крихітко. Ти вже виросла. А мамі ми не скажемо. Ну, як ми будемо? Хто
почне?
– Е, тут почати – справа серйозна. Бачиш, яке воно ще…
Дівчина зайшлася плачем, але на те ніхто не зважав. Вона вже й не пам”ятає, як вони
між собою влаштували жеребкування, як сперечалися. Вона ще пробувала втекти, але
її піймали. А потім був такий жах, якого вона не могла, не хотіла згадувати. Вона ладна
була вмерти, зникнути, розчинитися, аби не відчувати тієї бридоти, того глуму, того
страшного збиткування. Вона була знівечена, розчавлена. Її не було. Та вона все ж була.
Не знала й не пам”ятала, де вона і що з нею. Була майже безтямна, непритомна.
Набавившись досхочу, ті двоє вивели її з лісу. Ще пам”ятає, що там неподалік
сиділа п”яна компанія чоловіків. Вони попросили:
– Давайте її сюди. Нам якраз бракує.
– Ні, з неї досить.
Її вивели на дорогу. Ні, то була не траса. То була дорога, схожа на сільську. А потім вони
сіли на свій мотоцикл і поїхали. Вона лишилася сама. Напівжива, напівпритомна, перелякана і розтерзана. Її огорнула якась тупа байдужість. Найкраще було б вмерти.
Але як? Щось придумати вона зараз не могла. Раптом нестерпний жах пройняв її і
розбудив свідомість. Це було страшніше від смерті. Ота п”яна компанія чоловіків. Вони
можуть надійти і побачити її. І тоді… Дівчина поволі зійшла з дороги і повернула знову
до лісу. Зайшла в кущі, намагаючись не дуже тріскотіти гіллячками. В кущі, в кущі.
Отак. Тут її ніхто не знайде. Лягла, скрутилася калачиком.
“Отак хоч би й вмерти!”
Ще долітали п”яні пісні, регіт, а потім все стихло.
А вдома переполох: нема Люби. Дівчина приходила завжди завидна. А тут нема.
Хтось пробував заспокоїти:
– Ваша донька вже виросла. Може, з хлопцем яким застоялася. А ви як думали? Завжди
маленькою не буде. Що, своє забули?
Та коли минула дванадцята, батьки забили тривогу. Хоч було вже пізно, стали обдзвонювати Любиних товаришок. Але Люби ніде не було. Хтось сказав, що бачили її
з Лесею. У Лесі телефону не було. До неї довелося йти.
Леся спала. Вона давно була вже вдома.
– А де ж наша Люба? – налетів на дівчину Іван Васильович, Любин батько. Глянувши
на заплакану Любину матір, Леся зрозуміла, що тут щось негаразд, і вирішила прикинутися, що вона нічого не знає.
– Звідки я знаю, де ваша Люба? Ви ж бачите, що я сплю.
А тут і Лесині батьки підоспіли.
– Приходять тут серед ночі і допит влаштовують. Порядні дівчата вночі вдома сплять.
Де їхня Люба! То ви маєте знати, де ваша Люба. Наша дівчинка вже давно вдома спить.
Довелося розмовляти гостріше, бо дівчина затялася і нічого не хотіла розповідати.
– Як не хочеш розповідати нам, то доведеться розповідати в міліції, бо вас бачили
разом.
– Я була з Зенком. А вони поїхали з Любою.
– З яким Зенком? І хто і куди поїхав з Любою?
– Я не знаю. Я була з своїм Зенком. А Люба поїхала з тими двома хлопцями.
– Щось ти, дівчино, заливаєш. Ні з якими хлопцями Люба поїхати не могла.
– Ні, спершу ми їхали всі разом. А потім Зенко звернув – і ми поїхали самі, а вони…
– Значить, той Зенко їх знає?
– Та має знати, бо вони були разом. А втім… я не знаю. Я нічого не знаю.
Тут втрутилася Лесина мати.
– Ну, досить вже. Я на вас буду скаржитися. Дівчинці завтра до школи. Порозпускають
своїх дочок, а потім ходять поночі та й шукають.
– Та заткнися ти… – Любин батько втратив всю свою ввічливість. Він мав ще вияснити,
де живе той Зенко, або хоч його прізвище. Та дівчина замовкла і більше нічого не хотіла
казати.
– Лесю, то не жарти. Доки ти впираєшся, Люби може вже й на світі нема, – переконував
дівчину Іван Васильович. При тих його словах Любина мати заплакала.
– Та нічого з вашою Любою не сталося. Загуляла дівчина – от і все, – спокійно сказав
Лесин батько і позіхнув. – І чого панікувати? У них тепер це справа звичайна.
Врешті-решт Леся таки сказала, де живе її Зенко, і Любині батьки поночі поспішили
принести свій неспокій ще в одну родину.
Розбудили Зенка. Він спросоння кліпав очима і довго нічого не міг второпати:
яка Люба і чого від нього хочуть. А коли він врешті-решт прокинувся і зрозумів, про
що йдеться, то пополотнів, матюкнувся, а потім став виправдовуватися.
– Я тут ні при чому. Ми собі поїхали з Лесею, а Люба залишилася з ними. Хто ж міг
подумати? От сволочі!
– Скорше, хлопче, кажи, хто вони.
Зенко зам”явся. Йому не хотілося виказувати своїх товаришів, але й вплутуватись у
кримінал йому теж не хотілося. І він мусив викласти все.
Михайло Космач був жонатий. Мав жінку і двоє дітей. Дмитро Лісовий був уже
після армії, але ще не жонатий.