Підкралося лихо. Захворів Миколин батько. Миколі переказала мати, щоб прийшов.

Відтепер він бував у батьків кожного дня. Дива в тому не було – батько ж.

– Послухай, Миколо. Може й мені піти. Так недобре. Що там було колись … Вже скільки

років пройшло. Може щось допомогти треба. Давай я піду.

– Не треба. І не думай.

– Ну чому ти так ?

– Ти просто не знаєш моєї матері.

Звісно, йому видніше. Я скорилася. А що ще мені залишалося ? Знала, що не обминуть мене людські пересуди: мовляв, батько хворів, а вона й не прийшла. Що ж, нехай судять.

Недовго й хворів батько. Незабаром і помер. Ну, тут вже не піти я просто не могла. У

Миколи ще була сестра. Вона жила в райцентрі, а зараз приїхала з усією родиною: з чоло-

віком і двома вже майже дорослими дітьми. Ніхто мені й головою не кивнув, наче мене

тут і не було. Свекруха дивилася на мене скоса, а коли я хотіла допомагати на кухні, змі-

ряла мене недобрим поглядом і процідила крізь вставні зуби:

– Ступися.

Я вступилася.

„За що ?” – думала я. І не знаходила відповіді. Добре, що на похоронах сльозами нікого не

здивуєш.

На дев”ятини і сороковини я була тільки в церкві. На обід не йшла. Микола пішов сам. Нехай судять, якщо у когось є така потреба. Мені однаково.

Горе – воно горе. Микола ходив сам не свій. Я взялася його розраджувати.

– Ти вже так не побивайся. Така вже доля дітей – ховати своїх батьків. Коли батьки дітей

своїх ховають, це вже неприродно. Так що…  та ти мене не слухаєш. Що з тобою, Мико-

ло? Не можна так.

– Не зачіпай мене, Оксано. Зараз не зачіпай. Є тут у мене …  Та я мушу спершу все обду-мати. Колись розкажу, як прийде час. А зараз не зачіпай мене.

– Що сталося, Миколо ? Ти мене лякаєш. Між нами ніколи не було таємниць.

– Та нічого не сталося, але дай мені спокій.

Ходив сам не свій. І я зрозуміла, що це не лише туга за батьком. Тут щось інше. Я вже й

до Сергія чіплялася.

– Поговорив би хоч ти з ним, Сергію. Ти ж йому найближчий товариш. Ти ж бачиш, що з

ним щось коїться. Схуд, змарнів, так і до біди недалеко. Розговорити його якось треба,

розраяти. А може він тобі щось і розкаже.

– Пробував, Оксано. Нічого з того не виходить. Мовчить він.

– Дуриш ти мене, Сергію. Не може бути, щоб ти нічого не знав. Ти просто не хочеш

нічого  мені розказати.

– Клянусь тобі, Оксано: нічого не знаю. Я й сам би хотів довідатися, що його так гризе.

Не каже.

– Спробуй ще.

– Могла б того і не казати. Неодмінно спробую.

Того вечора Сергій і Микола серйозно посварилися. Мабуть вперше за їхню багатолітню дружбу. Причину сварки я не знала. Вони стояли в повітці, і до мене доліта-

ло тільки відлуння їхніх голосів. Сергій, спокійний і врівноважений Сергій, котрого, зда-

валося, ніщо не могло вивести з рівноваги, кричав не своїм голосом, кидаючи в лице Миколі, вочевидь, якісь брутальні  образливі слова. Нарешті він вигукнув – і це я вже почула чітко:

– Ноги моєї більше тут не буде !

І пішов, не зачинивши за собою хвіртку.

Це було так не схоже на Сергія, що я занепокоїлася не на жарт. Що ж між ними ста-

лося ? Чому так розсердився наш добрий і безвідмовний Сергій ? Я не знала, що й думати.

І тому, коли Микола прийшов до хати, я не втрималася і спитала:

– За що ви з Сергієм посварилися ?

– Лізе не в своє діло. А ти що, підслуховувала ?

І вперше за наше спільне життя в голосі Миколи я вловила злість. Злість що до мене !

Неймовірно. Я відчувала, що щось-таки трапилося, що десь поблизу на нас чатувала біда,

тільки я не знала, з якого закутка її виглядати. Того вечора між нами не було сказано    більше ні слова.

Зранку Микола встав понурий. Мовчки поснідав, насварив на Василька, що плу-

тався у нього під ногами, – раніше такого не траплялося: Василько був його улюбленцем.

Хлопчик злякано заплакав – і тоді Микола наче опам”ятався. Він поцілував дитину і по-

обіцяв хлопчикові,  що принесе йому цукерків. Я мовчки дивилася на свого чоловіка. Від

його веселої вдачі, від його балакучості, пересипаної дотепами і жартами, і сліду не лиши-

лося. Я ні про що в нього не питала, хоч і дуже кортіло. Я чекала, коли нарешті наступить

розв”язка. Мусила ж вона колись наступити, бо інакше можна було просто зійти з розуму.

І розв”язка наступила. Боже мій, як це було нестерпно. Краще б я не дожила до того

дня.

 

Увечері Микола повернувся з роботи напідпитку. Такого з ним  не бувало. Він завжди казав:

„Хочеш випити – випий собі вдома. Нема чого п”яному швендяти по селі”.

Василько плакав, бо пам”ятав про обіцяні цукерки, а тато їх не приніс – забув. Я

відіслала дітей до другої кімнати і попросила Андрійка зайняти Василька малюванням.

Я поставила на стіл вечерю. Микола спершу їв мовчки, а потім таки заговорив. Язик йому

заплітався.

„Стільки ж він випив ?” – подумала я, бо вже добре знала свого чоловіка: шклянка горілки

не могла його так розвезти.

– Оксано, – вимовив він трохи з притиском, аж сердився на себе, що не може контролю-

вати свого язика.

– Оксано … Ти мусиш мене вислухати. І зрозуміти …

– А може, давай відкладемо назавтра ? – спробувала я ще відкласти оту розв”язку, що

невблаганно наближалася.

– Ні, сьогодні …

І Микола двічі скукнув кулаком по столі. Дива ! Я замовкла.

– Ти думаєш, що я п”яний ? Я не п”яний. Ну …  випив собі чоловік. Що я ?..  Не маю

права чи що ? Ні, ти скажи, маю я право собі випити чи ні ?

– Маєш, – тихо сказала я.

– Маю. Правильно. Я пив не в шинку. У матері своєї пив.

„От воно що. От звідки вітер віє”. – Подумала я.  І  серце моє впало кудись на дно і там

зачаїлося. А Микола нахилився до мене. Від нього занесло п”яним самогонним духом.

– Оксано !..  Жінко моя !  Я тебе люблю. Ти знаєш, що я тебе люблю ?..

І Микола заплакав. Я дивилася на нього. Ні, таким я ще його не бачила. Мені навіть жаль

його було, але я не знала, чим йому зарадити, чим він так мучиться. І раптом мені стало страшно. Я злякалася, що сталося щось непоправне, невідворотне. Мені конче захотілося

відтягнути, відкласти, віддалити Миколине признання.

– Миколо, давай завтра, га ? – ще раз спробувала я.

– Я не п”яний, Оксано. Сергій вчора сказав, що я дурний. Може й дурний. Але не п”яний.

Слухай, Оксано. І постарайся мене зрозуміти.

– Та кажи вже. Не муч.

– Розумієш …  язик в горлі кілком стоїть. Послухай, жінко …  Налий мені ще шклянку го-

рілки.

– Миколо, тобі вже досить.

Голос у мене тихий, благальний, аж самій дивно. Микола знову стукнув кулаком по столі.

– Хто тут господар ? Сказав – наливай – значить, наливай.

Мене взяла злість.

– От сам собі і наливай. Але ти завтра голови не зведеш. А на роботу  треба йти.

– Дурня ! І наллю. Думаєш, не наллю ? Тебе послухаюся ? Я тебе й так забагато слухаю-

ся.

„Так, мамине віяння” – подумала я. А Микола встав, від стіни до стіни таки дійшов до

холодильника, відчинив його, взяв звідти пляшку і, не зачинивши холодильник, рушив до

стола. Я вже хотіла встати, щоб зачинити холодьник, але тут пляшка вислизнула з Мико-

линих рук і …  далі почалися Миколині матюки, яких я досі від нього не чула.

– Казав тобі …  твою мать ! Тримай в пластикових …

Ледве дійшов до стола і плюхнувся на стілець. Я дивилася на нього, як на чудо якесь.

Потім встала, зачинила холодильник. Хотіла прибрати розбиту пляшку, та Микола сказав,

тихо, але владно:

– Сідай, Оксано, прибиреш потім.

Я сіла. Мусила вже витримати цю комедію чи трагедію до кінця. Тільки ще подумала:

„Як там діти ? Андрійко, певно, Василька спати поклав”.

– Ми, Оксано, мусимо з тобою розвестися. Чула ? Бо інакше мати машину не дасть.

Тимчасово розведемося. Нехай тільки машина буде в моїх руках, а там …  Чула, Оксано ? Чула, я все чула. Тепер пересохло у мене в роті. Тільки мені не помогла б і горілка. Я,

мабуть, зблідла. Микола спробував заспокійливо мене обняти, та я з огидою скинула його

руку, наче відкидала гадюку. Зараз він був мені огидний.

– Дурна ти, жінко ! У нас буде машина, будуть гроші. Заживемо тоді … але …  Але мусимо

тимчасово розвестися. Тим-ча-со-во !

– А діти, Миколо ?..

– Що діти ! Хто ж про них забуде ? Аліменти …  Та й так …

Ні, я не плакала. Це буде потім. Я тільки сказала:

– Ходімо, чоловіче,  спати. Час пізній. А тобі завтра на роботу.

– Ходімо. Я тобі сказав. Все. А тепер ходімо.

Я ледве довела його до ліжка, допомогла роздягнутися і лягти. Собі постелила на канапі в

залі. Заглянула до дітей. Діти спали. Я також лягла. В голові була якась каша. Треба було у всьому розібратися.  Ні, то не була п”яна маячння – і я це зрозуміла. А що ж це було ?

Потаємна мрія Миколиної матері. З того часу, як ми з Миколою зійшлися, вона  тільки й

думала, щоб нас розвести. І таки доб”ється свого. Так, доб”ється. Тепер я була в тому впевнена. А все та клята машина. Мати вже знала, на якому конику до Миколи під”їхати.

Микола мріяв про машину з того часу, як я його знала. А правильніше б сказати – мріяв про неї з раннього дитинства.

Це було вражаюче. Було найдивніше те, що я навіть не плакала. Це мабуть тому, що

я по-справжньому не вірила, що таке може бути. А хіба ж могло ? Микола і я – розлучені !

Адже це той самий Микола, що пішов зі мою жити в намет. І ми ж були щасливі. Ні, я ні-

чого не розуміла в тому житті.

Вранці Микола, як я  і казала,  не міг звести голову. Він голосно стогнав, але я не підходила. Мене розбирала злість: навіщо було стільки пити ? Нехай звикає обходитися без мене. Нарешті він таки мене покликав:

– Оксано.

Я підійшла і мовчки стала на порозі до кімнати.

– Оксано, голова болить.

– Розумна б не боліла, а дурна нехай болить.

– Ні, без жартів, дуже болить.

– А я тобі що зроблю ? Не треба було стільки пити.

– Не сердься, Оксано.  Тут таке … дай чогось напитися.

Я принесла пляшку з мінеральною водою. Микола відпив трохи.

– Послухай, Оксано, а може, мені випити горілки ?

– Тобі ж на роботу.

– Я знаю. Але ж голова шалено болить.  Налий мені тієї, що в холодильнику.

– Нема в холодильнику. Ти її вчора розбив.

– Я ?

– Та не я ж.

– А чого я не пам”ятаю ?

Я знизала плечима. Намагалася бути спокійною, але злість все дужче розбирала  мене.

– Ну … я пішла готувати сніданок.

– Для мене не готуй.  Я їсти не буду. Ото назюзявся я вчора ! Як свиня !

– І Василькові цукерків не приніс. А він чекав. І як ти тепер дітям в очі подивишся ?

– А вони бачили ?

– Певно, що бачили, не сліпі ж.

– Ти на мене сердишся, Оксано ?

– Ні, я осмислюю те, що ти вчора сказав.

– А я тобі все сказав ? Їй-Богу, не пам”ятаю.

– Та сказав. А от чи все – того не знаю.

– Не сердься, Оксано, так треба.

Отут  я вже розплакалася, хоч потім і картала себе за ті сльози.

– Кому треба,  Миколо ?  Матері твоїй треба ?

– Нам треба.

– Нам ? І дітям нашим ? Опам”ятайся, чоловіче. Невже ти сам не розумієш, що мелеш

дурне ?

– Ну як же я маю тобі все пояснити, щоб ти нарешті зрозуміла ?..  Спадок ! Машина і чимала сума грошей. Краще я не буду її тобі називати. Але в заповіті написано: „Якщо він

опам”ятається”.  Розумієш ?

– Ти, Миколо, дурень. Заповіт – це офіційний документ, і не може бути, щоб там писалися

такі дурниці.

– Так мати казала. А чого б їй брехати ?

– Знаємо, чого.

– Ти, Оксано, просто настроєна проти моєї матері.

– А вона проти мене ?  Та не будемо про це …  А як же ж  з твоїми принципами ? Чи не ти

казав, що тобі начхати на їхнє багатство ?

– Та я казав, я. Але, розумієш, я не можу припуститися, щоб моя Галька з отим своїм бун-дуючним індюком мала все, а я – нічого.

– Але ж це твоя сестра.

– То й що ? Я ж також син  свого батька, а не байстрюк якийсь.

– Миколо, востаннє кажу тобі: вгамуйся. Викинь з голови всі ті дурниці. Хіба ж ми з тобою не були щасливі без того багатства і тієї осоружної машини ?

– Щасливі ! Цілком ! А ти знаєш, моя розумна жінко, скільки я Сергієві заборгував ?

– Будемо потрохи віддавати. Він нас не приспішує.

– Довго будемо віддавати.

– Я ж тобі казала: не треба все відразу, а ти …

– Отак ! Тепер я ще й буду винен.

– Не треба, Миколо, сваритися. Краще вставай, бо вже час на роботу.