СПАДОК
Лежу на канапі. У мене нічого не болить. Просто байдужа якась і спустошена.
У мозку тільки горобина пісня. І хто сказав, що горобці – не співаки і що у них нема своєї
пісні. Є! Ще й не одна ! Ось прислухайтесь. Чуєте?.. Серед них є й справжні солісти. Це
мене на якийсь час відволікло… А втім … Про це не можна не думати. Я щойно після суду. Ми з Миколою щойно розлучилися.
Розлучення … Це так просто, коли кажуть:
– Вони розлучилися, розвелися, розійшлися…
Ой, ні, це не так просто. Особливо, коли є діти. Про власне серце я вже мовчу. Що воно ?
Згусток запеченої крові … Кинь собакам – і ті не їстимуть…
Хоч би ніхто не надійшов. Я нікого зараз не хочу бачити. Не хочу, щоб мені співчували. Діти десь бавляться. І добре. Хочу бути одна.
Побралися ми з Миколою, коли цвіли сади і весна буяла у всій своїй пишноті. Щасливі були, як у раю. Хоч який там рай, коли жити ніде ? Миколина мати не хотіла нашого шлюбу. Вона не хотіла мене за невістку. Сватала йому іншу: з вищою освітою та
багатими батьками. Звали її Марина. Хоча … Яка там Марина ? Марія, Маруся. Але це було надто по-сільському. Марина працювала в конторі, була гарна і видна. Хоча про неї
всяке люди говорили. Та що там ? Нехай собі говорять. Миколина мати на те не зважала.
Вона хотіла бачити Марину за невістку. А Микола вперся: ні та й ні. Бо він любив мене.
А в мене що ? Ні освіти (де вже там мені), ні багатства. Сама тільки мати, що ледве зводить кінці з кінцями, та хата стара, щоправда покрита бляхою. От і всі мої маєтки.
Та й то … Моя мати сказала, що не хоче Миколу за зятя.
– Такий зять не для моєї хати.
– Мамо, але ж я Миколу вибирала не для Вас і не для нашої хати. Я його вибрала собі за
чоловіка !
– То, про мене, йди собі з ним, куди хочеш. Хоч у циганське шатро.
– Мамо, я ж у Вас одна. Хто ж Вашу старість догляне ?
– Овва ! Піду в будинок для престарілих. Добре, що тепер є.
– Мамо, що Ви таке кажете ! Хіба ж була я Вам поганою дочкою ?
– Ні, я такого не кажу, гріх би мала таке казати. Ти у мене дитина добра, і пошанівок до
матері знаєш. Але скажи, навіщо ти зв”язалася з отим паливодою ? Одно те, що він з бага-
чів. Не хочу, аби мені дорікали, що я їхні статки посіла.
– Мамо, та який Микола багач ! Та його мати нічого йому не дає. Вона, як і Ви, не хоче нашого шлюбу. Вона не хоче такої невістки.
– І добре робить, що не хоче. Нащо їй така голодранка ? Гроші люблять гроші. Не дарма в
народі кажуть: знайся кінь з конем, а віл з волом.
І що ти їй скажеш ! Я плакала, та матері було байдуже до моїх сліз. Як скаменіла !
– Ти знаєш, що його батько був злодій ? У тюрмі навіть сидів. На тому й розбагатіли. На людських сльозах та прокльонах. Не хочу. І не кажи мені за нього.
– Мамо, та ж Микола не злодій. І не пияк. Ніхто про нього і слова поганого не скаже.
– Не скаже. І я не скажу. Але не хочу я зятя з того злодійського кубла. Ти знаєш, як колись
було ? Не завжди на багатство дивилися, а найперше питали, якого роду. Чесний рід, дочко, це було навіть вище за багатство. І не говори мені більше за нього. Не хочу й чути.
Не слухали ми з Миколою нікого: побралися та й були щасливі. Спершу заради
своєї веселої вдачі Микола взяв свого туристичного намета і поставив його в лісі на галявині.
– А що, Оксано, створимо для себе рай у наметі ?
– Та …
Мені було трохи ніяково: село з нас сміятиметься. Але за Миколою я ладна була піти
хоч на край землі.
– А чого село сміятиметься ? Нічого смішного. Ти почекай ще трішки – і тут у нас справж-
нє наметове містечко виросте. Чхав я на їхнє багатство. Так навіть цікавіше. Є в тому, коли хочеш, якась романтика. Хіба ж ні ?
– Та … Може й так, але …
– Що ? Жалкуєш ? Я казав: подумай.
– Я подумала. І не жалкую я зовсім. Але ж так не може тривати завжди. Ще ж і зима прий-
де.
– Ет, зима ! Ще коли там вона прийде, та зима. А поки що – рай ! Курорт ! Та туристи за таке гроші платять.
І Микола заспівав:
В степу під вербою,
аби, серце, із тобою.
– Чи так, Оксано ?
І поцілував мене.
Увечері ми розкладали ватру: і вона палала аж до зір. Іноді до нас приходили друзі.
Вони були в захопленні від нашої вигадки.
– Це не вигадка, – обурювався Микола. – Нам просто нема де жити. Он Оксана вже звикати стала. Правда, Оксано ? На зиму в яку-небудь печеру переберемося і почнемо шити собі
одяг із звірячої шкіри. А що ? Незабаром це стане модним і дорогим.
– Не блазнюй, – зупинив Миколу його найближчий товариш ще з шкільних років Сергій.
– Краще давай думати, як тут можна зарадити.
– Я ж сказав …
– Ні, давай без печери.
– А чому ? Це дуже романтично. Жили ж люди колись.
Сергій починав сердитись.
– Ти хоча б переді мною не блазнював. Не дурень же ти. Прийде зима. Що тоді ?
– Я ж сказав: у печеру підемо.
– Слухай, Миколо, я тобі зараз вліплю. Їй-Богу ! А тоді вже піду геть. Назавжди. Отоді вже
блазнюватимеш, скільки влізе.
– Ну чого ти до мене причепився ? Думаєш, я по-людськи жити не хочу ?
– Тому й причепився. Не хочеш думати про себе, то подумай хоч про Оксану. А не хочеш
думати про Оксану, то подумай про майбутніх дітей.
І зміряв поглядом мій злегка розповнілий стан. А я аж спаленіла під тим поглядом, бо все
ще надіялася, що по мені не помітно.
– А що ? Можуть бути і діти ? Ти диви ! А я й не знав.
Микола продовжував клеїти дурня. Сергій плюнув спересердя і піднявся, щоб іти.
– Чекай, – зупинив його Микола. – Хіба ж ти мене не знаєш ? Чого ти ?
– Бо набридло. Я до нього серйозно, а він … Ти ж не хлопчик уже …
Микола зітхнув.
– Ну, давай серйозно. Що ти пропонуєш ?
– Я розмовляв з головою колгоспу і з головою сільради. Ти ж таки знаний механізатор,
тебе цінують. Та й Оксана не пасе задніх. Так-от … Домовився я, що ти можеш поки що
зайняти хату Куцого. Знаєш, що до Америки виїхав. Хата добра. Вимастити треба та трохи підлогу підправити – та й можна якийсь час жити, доки свою хату не поставиш. Роботи, звичайно, трохи є. Паркан треба буде підправити – зовсім впав. Хліб треба виліпити і ви-
мастити. Ви ж не збираєтеся жити, як ото городські живуть: ні корови, ні свині, тільки …
Микола зітхнув.
– А печери шкода. Оксана зовсім вже налаштувалася. Правда, Оксано ?
І закипіла робота. Зійшлися люди, допомагали, хто чим міг. Справжня толока.
Аж сльози на очі наверталися. Добрі у нас люди. Сергій був за прораба – це ми його так
прозвали: бігав, метушився, щось там з колгоспу виписував. Хоча голова на молодят був
трохи сердитий.
– Казав їм: давайте зробимо безалкогольне комсомольське весілля. Вже домовся з районною пресою, з обласним телебаченням, а вони – ні та й ні. „Не хочу, – казав Мико-
ла, – щоб мої гості горілку з-під стола пили”. І пішли до церкви щлюб брати. А якби мене
послухалися, що мали б ключі від квартири. Там у будинку, що збудували для сільської
інтелігенції, є ще кілька квартир. Так же ж не послухалися ! А тепер що ?
– Та треба допомогти, Михайле Михайловичу. Механізатор же який !
– Та розумію, що треба, але…
Через тиждень і новосілля справили. Хоча … Яке там новосілля ! Горе одне. Хата
все-таки чужа. Микола ходив та все наспівував:
Постав хату з лободи,
а в чужую не веди.
Чужа хата такая,
як свекруха лихая.
Помалу обживалися. Моя мати таки віддала мені мій посаг: перину, подушки,
скриню та ще багато всякого. Дала навіть дві курки на розплід.
– От шкода, що вона тобі ще козу не дала. Ото було б добре, – піджартовував наді мною Микола. А потім таки заспівав:
Дала мені мати
козу з козенятком,
та щоби я не ходила
по селі з горнятком.
А я козу дою,
а вона ногою.
А її кулаком:
„Іди з чорту з молоком”.
– Перестань. Ти знаєш, що ми ніколи не тримали кіз.
Мені іноді сердили ті Миколині допети та приспівки. Але я на нього довго сердитися не могла. А може й добре, що він отак. Гірше було б, якби журився. А ще, крий Боже, якби
пити став, як то іноді буває.
А на загал ми були молоді та веселі, любили одне одного, і нас важко було чимось
глибоко вразити. Працювали, поралися вдома, іноді йшли до клубу дивитися кіно. З кол-
госпу виписали порося. З часом думали розжитися і коровою, але найперше треба було подбати про те, чим ту корову годувати взимку. Я іноді бігала до матері, але сама. Миколу
брати не ризикувала. Микола до своїх не ходив. Принципово. Я даремно його умовляла:
– Зайди все-таки до матері. Вона ж – мати.
– Не піду. Батьки самі проти мене стали. Ніби я не син їхній, а раб. А чому ? Я ж сам на себе заробляю. Ніхто мене хлібом не годує. Ні мене, ні мою жінку. Чхав я на їхнє багатство. Машину, звичайно, шкода. В неї і мої гроші вкладені. Колись батько казав:
„Женишся – машину тобі віддам. Буде тобі весільний подарунок”. Вона майже нова.
Скільки там батько на ній їздить ! Хіба що в гості чи в райцентр: дивіться, мовляв, і ми з машиною.
Мені стало якось недобре.
– Ти шкодуєш ? – спитала з образою. – Знав же. Тебе попереджали.
– Та ні, не шкодую. Але знаю, що машину я собі ніколи не куплю. Хату поставимо, усього
надбаємо, а машину … Дорого. Ми за все життя стільки грошей не заробимо. Та ще в
колгоспі. А я так мріяв про власну машину. Мене щось наче обпекло. Значить, все-таки шкодує. Нехай підсвідомо, нехай в глибині
душі, але шкодує. Та клята машина ! Унас її ще не було, а я її вже ненавиділа. Машина !
Це ж треба ! Раніше Микола про неї і не згадував. Мені було дуже прикро. Цього дня я
плакала, вперше після одруження.
Миколина мати так і не приходила. Моя прийшла, коли народився Андрійко. Це був
її перший онук. Микола тішився сином і, здавалося, на якийсь час забув про машину. Принаймні, так думала я. На цей час ми вже мали корову, двоє поросят, кури, качки. Ду-
мали вже й про власну хату. Нехай маленьку, аби тільки свою. Але маленька хата Миколу
не влаштовувала.
– Ти що ! Маленька ! А діти потім знову про хату мають думати ? Ні вже. Хата має бути
простора, не менша, як на п”ять кімнат, з двома верендами і великим подвір”ям. І всі надвірні будови, звичайно. І гараж.
Я здригнулася.
– А навіщо нам гараж, коли у нас немає машини ?
– Ну … про всяк випадок. Щоб потім голову собі не сушити.
Я замовкла і вже більше чомусь не хотілося думати про нову хату.
Василька я народила в райцентрі: були якісь ускладнення. Все, Слава Богу, обі- йшлося. Але … забирати нас з Васильком Микола приїхав на батьковій „Волзі”. Це мене неприємно кольнуло, але я промовчала. Микола приїхав з квітами, з шампанським, в ма-
шині були ще якісь пакунки, але це мене вже не тішило. Свято наше було зіпсоване. Я
картала себе за свою надмірну емоційність: Микола хотів як краще. Але чому він не по-
просив когось з друзів, щоб нас привезти ? Йому б не відмовили. Між нами натягнулася
нитка неприязні. Я мовчала. Василько спав у мене руках.
– Ти сердишся ? – нарешті спитав Микола.
Я не відповіла, бо не хотіла розплакатися. Миколині батьки ні разу до нас не зайшли. То
навіщо тепер ми маємо їхати на їхній машині ?
– Розумієш, я матір на дорозі зустрів. Розговорилися. Я й попросив. Доручення у мене є. Що ж тут такого ? Все нормально.
Я мовчала. Що я могла сказати ? Микола вважає, що все нормально. Я так не вважала, але
не хотіла його хвилювати: нехай слідкує за дорогою.
Клопотів побільшало: два хлопчики. Андрійкові було щойно три рочки. Тепер до нас
часто забігала моя мама. Намагалася мені допомагати. Що вже тепер ?.. Наша хата буду-
валася. На весну думали перебиратися. Можна було б і тепер. Дві кімнати були вже повністю викінчені. Але там було сиро і ми переживали за дітей. Та й тут ми цілком обжилися. Ніхто нас не приспішував, ніхто з хати не виганяв. Звичайно, хотілося вже на
своє. Тішило те, що таки вже недовго. Мені чомусь муляв очі отой гараж, що також буду-
вався разом з хатою і всіма надвірними будовами.
– Ти увійдеш, як королева, коли все буде доведено до ладу, – посміхався Микола. – Все
сяятиме чистотою, пахнутиме свіжою фарбою і новизною. Я так люблю запах фарби.
Ні, він таки любив мене, мій Микола. І я забувала і за машину, якої в нас не було, і за га-
раж для тієї машини.
– А хто ж буде наводити ту чистоту ? Хіба ж не королева, підкотивши рукави ?
І я сміялася. І посміхався Микола. І сміявся Василько, котрий ще нічогісінько не розумів,
він просто бачив веселі обличчя мами і тата. Андрійко десь бігав. А якби був у хаті, то теж
посміхався б, бо діти – це наше дзеркало.
Перед Великоднем ми вселилися в нову хату, в свою хату. Ах, як ми тішилися власною оселею. Діти мали де бавитися, а я мала біля чого господарювати.
Жилося нам в новій хаті добре. Ми щодня чепурили її, докупляли меблі, чіпляли
образи, вишивані рушники, килими і килимки. Господи, скільки ще всього треба ! Хіба ж
тих грошей вистачить ? А Миколі хотілося все відразу. Гальмувала свого заповзятого чоловіка.
– Чекай, Миколо. Не все в один день. Люди все життя дбають.
– Все життя – це довго. Я хочу вже ! Зараз !
Заходив Сергій. Він щиро радів разом з нами. Я знала, що рук він доклав до нашої
оселі – ой-ой, скільки. А грошей ми йому заборгували … То тільки вони з Миколою знали
рахунок тим боргам.
– Куме Сергію, чи не хочете Ви подивитися, як пише Ваш хрещеник ?
Це Андрійко, це він був хрещеником Сергія.
– Уже пише ? Та він же ще малий.
– Аякже ! Ще й як пише.
– Е, пора думати про велосипед. Як, шибенику ? – це вже до Андрійка. – Я пам”ятаю, що
обіцяв. Я тобі казав: як вивчиш всі букви, куплю велосипед. Казав чи не казав ?
– Казали.
– А ти вже всі букви знаєш ?
– Знаю.
– Всі-всі ?
– Всі-всі !
– І моє ім”я можеш написати ?
– Можу. Показати ?
– Вірю, вірю. Завтра йдем за велосипедом.
– І мені велосипед, – Василько й собі потягнувся.
– І тобі, малий, купимо. От як тільки навчишся писати і читати – так і купимо. Нема питань. Бачиш, Андрійко вже навчився. І ти навчишся. Як ще трошки підростеш, так і навчишся.
– Не потурай їм, Сергію, бо вони з тебе не злізуть.
– Нехай. Своїх же не маю.
Сергій і досі чомусь ходив не жонатий.
– Вже пора б і своїх, – сказала я. – А й справді, Сергію, чому ти не женишся ?
– Е, моя наречена ще в пісочку бавиться.
– То витягай її з того пісочку – та й до шлюбу. А то власні діти будуть тебе дідусем нази-
вати.
Всі сміємося. А Микола додає:
– Він чекає, доки Мар”яна зі своїм розведеться.
– Яка то Мар”яна ?
– Та Жельманова. Ніби ти не знаєш.
– Отакої! Я й справді не знала.Тоді, Сергію, чекай. Вона з своїм пияком довго не витримає.
Сергій стояв знічений та понурий.
– Ну, годі, – рішуче сказав Микола. – Пішли до роботи. А ти, жінко, нам чогось смач-
ненького на обід приготуй. А горілку у холодильник постав. Не люблю теплу.
– Та добре вже.
Чоловіки пішли, а я довго дивилася їм услід і думала про те, яка я щаслива. А лиха доля
підглядала з мною, підстерігала ті мої думки та й зло посміхалася: постривай, мовляв, я тут для тебе ще дещо приготувала – маленьку несподіванку …
Та я ще про те не знала. Надходив Великдень. Я пекла паски у своїй новій хаті, у но-
вій печі. Я пекла паски і хотіла, щоб їх святочний дух виповнив по вінця всю нашу хату, щоб вихлюпнувся на вулицю і досягнув аж до неба.
Христос Воскрес !
Воістину Воскрес !
І нехай там скаженіє вся партійна еліта, нехай вчителі розганяють школярів з-під церкви,
але Христос таки Воскрес ! І про те дзвонили дзвони, і про те знав цілий світ.