ТІТКА КСЕНЬКА

 

Тітка Ксенька жила собі на краю села у старій, але міцній та просторій хаті з коморою та верандою, з світлицею та ще двома сонячними кімнатами. Хата була збудована, очевидно, для великої родини. Та тітка Ксенька жила сама: дітей не мала та й роду ніякого у неї не було. Що вже чепурна була та охайна, а що вже господиня – то на все село. Ніхто на селі не міг би спекти кращого хліба чи короваю, ні в кого на селі не було такого чистого та упорядкованого городу.

Ніхто до ладу не знав, скільки років має тітка Ксенька. Виглядала вона на п’ятдесят, а казали всяке.

• Та вона у війну либонь вже дівувала, – говорили одні.
• Та вона дівувала ще з старою Горпиною, а тій вже давно сімдесят минуло.

А що вже на язик гостра була: кого треба, то так відбриє, що потім у селі проходу не дадуть.

Якось у село старший чоловік один прибився: не з добра, мабуть. Шукав жінку якусь, вдову чи розвідницю, де б можна було пристати, аби віку свого дожити. Кажуть, з невісткою не вжився, чи невістка з ним…

• Ой, так-так… А кому тепер старі потрібні, – зітхала стара Климиха.

А Текля ущипливо зауважувала:

• Вам, діду, либонь свататися пізнувато. У вашому віці треба сидіти вдома та правнуків бавити.

Чоловік мовчав, тільки скрушно хитав головою. Був у чистій новій сорочці, у напрасованих штанях, справляв враження пещеного та доглянутого.

• А чому Ви, діду, на радіо не напишете? Там тепер наречених шукають. Як для вас, то, може, і безплатно знайшли б.
• Ану, цитьте! Сорому не маєте! – гарикнула на гостроязиких таки ж Горпина. – Чоловік до нас, можна сказати, з бідою своєю прийшов, а ви… Давайте краще подумаймо, до кого б йому…

Запала тиша. Потім хтось невпевнено сказав:

• А що, коли до Ксеньки? Самотою живе. І хата у неї простора.
• А що? Може й справді до Ксеньки?
• Та не схоче вона.
• А звідки знаєте, що не схоче? Думаєте, їй самотність не набридла?
• Треба за нею послати.

Послали Климишиного хлопця, бо більше ніхто не зважився до тітки Ксеньки йти. То був підліток років п’ятнадцяти, язикатий і задирикуватий.

• Тітко Ксенько, – гукнув хлопець з порога, аж та здригнулася.
• А щоб тобі! Та чого так кричиш?

Хлопець задихано відхекувався.

• Тітко Ксенько, Ви не хочете вийти заміж?
• Ти диви! Ще молоко не обсохло, а воно про заміж! Це ж хто тебе, такого сватача, до мене прислав? Чи сам придумав?
• Ні, не сам…
• Заміж! А яка ж дурепа не хоче заміж? Хіба та, що її не беруть.
• Бабо Ксенько, – хлопець від хвилювання явно сказав не те, бо тітка Ксенька терпіти не могла, коли її називали бабою.
• Яка я тобі баба? Я що пупця тобі в’язала?

Хлопець почервонів:

• І чого ображатися? Ви таки вже старі. Моя баба каже, що Ви ще з нею дівували.
• Ото твоя баба і стара, коли так каже, бо тебе, харцизяку і нечему, має. А я, слава Богу, не маю, то ніяка я не баба… То що ти там торочив? За який заміж? І чого з тим до мене прийшов?
• Та… там дідусь один прийшов… Нічого такий. Його невістка з дому вигнала. Шукає, де б пристати. Так ото мене до Вас прислали.

Хлопець знітився.

• Не дідусь, а старший чоловік, і не баби, а жінки… І як таких вас в школі вчать? Приведи того чоловіка сюди. Я з ним поговорю. Не будемо ж і справді в центрі села сватання влаштовувати… Тільки нехай ті сороки не йдуть: нам самим поговорити треба… А своїй бабі скажи, щоб до тебе паска взяля та розуму тебе навчила. Ну, іди вже.

За якусь часину до воріт тітки Ксеньки йшов Климишин хлопець з кремезним невисоким на зріст чоловіком, а за ними на якійсь відстані – гурт цікавих жінок. Жінки біля воріт зупинилися, а хлопець з Миколою Григоровичем, так звали кремезного чоловіка, до хати пішли.

• Слава Ісусу Христу, – знічено привітався подорожній.
• Слава навіки.

Тітка Ксенька вся зашарілася, немов аж помолодшала.

• Проходьте та сідайте. Нехай старости сідають.
• Які там вже наші старости – горе одне.
• А чом же так відразу на старостів? Старости – як старости… А горе, чоловіче добрий, за порогом лишати треба. І нехай воно собі йде на гори та ліси, у нетрі нетрющі, де птиця не пролітає, де звір не пробігає, де нога чоловічеська не ступає.

Сказала це швидко, скоромовкою. А потім до хлопця:

• А ти вже, хлопче, іди собі. І скажи тим вертихвісткам: нехай теж ідуть. Нема чого біля моїх воріт стовбичити та неславу мені робити. Треба буде – покличу, без них не обійдеться.

Зачинила за хлопцем двері і знову повернулася до прибульця.

• Розкажи ж, чоловіче добрий, що трапилося у твоєму житті. Бо ж не з доброго дива ти свататися прийшов.
• Та не з дива, а з горя, молодице.
• Він знову за своє! Та не клич ти його, оте горе, не згадуй, бо так і за тобою ходитиме.
• Не буду, не буду… А ви часом не чаклунка? – спитав з цікавістю, а не з острахом.
• А чом би й не чаклунка, коли начаклувала собі тебе?

Обоє засміялися. Голос у Миколи Григоровича бів несподівано низький, аж густий, а сміх – молодий і оксамитовий. Чоловік якось аж здивувався:

• Я вже так давно не сміявся, думав, що й відівчився…
• Е, сміх – це найперше. Встав – перехрестись, усміхнись, а тоді вже й за ложку берись. А то день на тебе розсердиться, що ти його без усмішки зустрічаєш, – та й не поталанить тобі.
• Ви так цікаво говорите – вік би слухав…
• Гляди, ще закохаєшся чого доброго. Сам же сказав, що я чаклунка.
• А чого ж… В таку молодицю і закохатись не гріх… Аж самому чудно. Я вже думав, що геть засох, як ото пеньок, а воно ж – ні…

Отак розмовляли собі, а тітка Ксенька на стіл лагодила. Ставила хліб і сіль, борщ, пампушки з часником. З комірчини принесла пляшку наливки.

• Сідай вже до столу. Гостей не чекала – то вже вибачай: що є.

Чоловік вдихнув запах гарячого борщу.

• Вже давно такого борщу не їв. Либонь, ще коли жінка жива була…
• Жінка померла?
• Так.
• Давно?
• Вже двадцять п’ять літ буде.
• І чом не женився вдруге?
• Любив її, сумував за нею. А ще – двоє дітей, два хлопці… Боявся, щоб мачуха не кривдила.
• А тепер що?
• Звісно що… Старший син кудись на заробітки подався. А молодший додому оженився. Я думав собі: прийде невістка – і я нарешті відпочину: сорочку випере, страви якоїсь зварить. Та де там! Все їй не так, все буркоче на мене, куском хліба дорікає. А ще ж і не їв їхнього хліба, ще й на них заробляв. Я чоловік майстровий – столярую трохи: тому – вікна, тому – двері, тому – скриню чи ослінчика якого… Не бозна-які гроші, та все ж…
• А що ж то ти, Григоровичу, дав собі так на голову сісти?
• Та… характер у мене такий. Ще моя небіжка казала: тобі б, каже, бабою бути. Характер такий…
• Ну, то от що… поживеш у мене. Мені вже ворота дьогтем не маститимуть. Придивимось одне до одного, а там видно буде.
• А Ваш чоловік де?
• Нема у мене чоловіка.
• А був?
• І не було ніколи… Дівка я… Розумієш? Найсправжнісінька дівка…

Чоловік непорозуміло глядів на тітку Ксеньку.

• Що? Дивуєшся? А ти не дивуйся.

Зітхнула.

• Хлопця мого вбили… Бандерівцем був… Там у яру за селом їх розстріляли. І поховати по-людськи не дали. Я в ночі потай разом з Горпиною пішла туди, знайшла його і поховала. Колись підемо – я покажу тобі, де спить моє дівування… Тужила я довго. Скімлила отут у своїй хаті, як той побитий пес, а потім кричала, наче божевільна. Думала, що й справді з ума зійду… Хотіла руки на себе накласти – та гріха побоялася… Потім взяла себе в руки: треба жити. Отак і живу… Дівкою…

Вже давно обляглося село. А в тітки Ксеньки світилося. Тут, на перехресті доріг, зійшлися і обнялися дві долі, що йшли до сих пір різними шляхами…