Минав час. Вже моїй донечці п”ятий рочок пішов. Така вже пустунка і витівниця.

Вже співати береться. Тільки яку пісню почує, то вже й співає. Ото вже буде!  Аби

щасливо виросла.

Час від часу Микола заходив. Коли поможе що, коли так посидить. А що вже

з Надійкою набавиться, то всю хату з нею перевертом перевернуть. А то його щось

довго не було. Вже й Надійка питалася.

– У дядька Миколи знаєш, скільки роботи, – казала я дочці, – не може ж він увесь час з

тобою бавитися.

Аж тут і Микола. Про вовка промовка. Надійка саме щось малювала, а я щось

шила.

– Добрий вечір Вам у хату!

– О, добрий вечір, дядько Миколо, – Надійка наввипередки.

– На, мала, тримай, – цілий пакунок  з цукерками. Надійка вже знала, що за подарунки

треба дякувати. Микола радісно посміхався.

– А в тебе, мала, мамині очки.

– Ні, дядьку Миколо, у мене свої очки, а в мами – мамині. У кожної людини свої очки.

– Ах, ти ж, розумниця! І що ти їй скажеш?

– А знаєте, я ще пісню навчилася, – похвалилася Надійка. Та й, не чекаючи, доки її

попросять, заспівала:

 

Побреду, побреду

по коліна в лободу.

 

– Надіє, перестань, – зупинила я свою співачку.

– А що, хіба дядько Микола не любить пісень? – посмутніла дівчинка.

– Ні, просто ти слова нікому не даєш сказати.

– Не треба так, Дарино, – Микола до мене суворо. – Це ж добре, що дитина співає.

І до Надійки:

– А давай заспіваємо удвох. Як там було?

 

Побреду, побреду

по коліна в лободу.

Побреду, побреду

по коліна в лободу.

До тієї дівчини,

що хороша на виду.

 

Голос у Миколи був чистий, аж дзвенів. Він співав і, взявшись в боки, пританцьовував.

Очі в Надійки світилися. Вона також співала.

– А що це ти малюєш? – схилився над листками паперу.

– Це ось наш Бровко. А це ось моя мама.

– А чом же ти мамі косу не намалювала? Ти бачиш, яка у твоєї мами гарна коса?

– Я пробувала, але у мене коса чомусь не виходить.

– Давай я тобі допоможу. Ось так… бачиш? А то як же у нас мама буде без коси?

Микола так захопився спілкуванням з моєю донькою, що, здавалося, й про мене забув.

– Миколо, – обізвалася я, – а я й не знала, що ти так любиш дітей.

Микола відірвався від малювання і глянув на мене, наче згадав, що й я тут є.

– Вже і своїх міг би бавити. Чому не женишся?

– Та я, Дарино…  Микола облишив дівчинку і сів навпроти мене.

– Та я, власне, того й прийшов. Я вже й з матір’ю своєю говорив. Виходь,

Дарино, за мене заміж. Я не гультяй, я хлопець чесний, ні одна дівчина мене

не проклинає. Виходь за мене, Даринко. Я здавна любив тебе. Просто ти того не помічала. А я несміливий такий завжди був. І говорити ніколи не вмів. Ось і зараз…

бачиш…

Надійка покинула малювання і уважно слухала розмову дорослих. А потім таки

не витримала і сказала:

– О, мамо, виходь за дядька Миколу. У вас буде весілля, гратимуть музики, а ти будеш

така гарна, у довгій сукні і в вельоні. Правда, дядьку Миколо?

Той засміявся. Я вже хотіла дати їй ляпця, аби не лізла в розмову дорослих, та

Микола мене зупинив.

– Дитина до діла говорить. За що її бити?..  Ти не відповіла мені, Даринко. То як?

І згадалось мені ворожіння баби Теклі.

„Що було, то пусте, бур’яном поросте. Ти ще будеш щаслива, моя дитино. Прийде

до тебе гість з ближньої дороги з добрим наміром. Не відкидай його, дочко. То твоя

доля”.

„Ет, – думала я тоді. – Потішити хоче мене баба Текля”.

А тепер-от…

– Я не знаю. Не знаю…

– А хто ж має знати? Це маєш вирішувати тільки ти, бо для себе я вже давно вирішив.

Ще колись.

Я мовчала, насправді не знаючи, що сказати.

– Ну, добре. Я тебе не приспішую. Сама знаєш, ти не спізнишся. Я чекатиму на твоє

слово.

– Миколо… стривай. У селі ж повнісінько дівчат, молодих і гарних.

Микола засміявся.

– Ти себе вже до старих віднесла?

– Та… коли ж моє придане за мною бігає.

– Не треба так. Ти знаєш, що я її люблю. І мати моя немає нічого проти. Хіба ж тобі

тепер має бути світ зав’язаний?

– Не знаю, Миколо.

– Подумай. Якщо вирішиш, то й весілля.

– Так відразу?

– А чого тягнути? Чи ти мене не знаєш? Чи я тебе?

Микола пішов. Надійка заснула. А я ще довго не лягала: сиділа та й плакала.

Боже мій, і порадитися ні з ким: ні матері, ні баби Теклі. Сама собі порадниця. Хоча

й те правда, що тут поради ніхто не може дати. Так і заснула, нічого для себе не вирішивши.

А через кілька днів прийшла Миколина мати. Привітала її, як рідну. Ще б пак!

Не відраджувала сина, а ладна була прийняти мене разом з моєю дитиною.

– Сідайте, тітко Ганно!

– Сідаю, сідаю. Нехай старости сідають.

– Які вже там мої старости? – зніяковіла я.

– А чого ж… Дівчина ти гарна, нівроку, господня. Я сама часом дивуюся: і як ти собі

одна раду даєш?

– Та от…

Я ледве не розплакалася. Хотілося вилити душу тій жінці, що прийшла до мене з

добром, та я стрималася.

– А мати що? Невже ні разу так і не прийшла?

– Ні…

– Затята. А може, тобі, дитино, до неї зайти? Вона ж таки мати.

– Я б і зайшла, та вона переказувала, що прийняла б мене, якби я попросилася, але

дитину треба віддати в дєтдом. А я ж хіба можу?

– Та вона що, здуріла?

– Тому й не йду.

І таки сльоза бризнула з-під вій.

– Ну-ну, не треба. Це я тебе розтривожила. А я ось чого прийшла. Ти в моєму Миколі

не сумнівайся. Хлопець він добрий і любить тебе здавна, я знаю. А що дитина, то не

біда: допоможемо тобі на ноги поставити. Чула? Василь… ну, той…  з Марією

розвівся.

– Ні, не чула. А що ж так?

– Та хто його знає… Кажуть, пити став. А може й ще що. Марія тепер на хуторі у

батьків. А він у село до своїх вернувся. До тебе часом не заходив?

– Ні, не заходив. А чого б мав заходити?

Я почервоніла до самісіньких кінчиків вух.

– Ти не думай, я не випитую. Я не для того прийшла.

– Розумію. Я, тітко Ганно, дякую Вам, що прийшли. І синові Вашому дякую. Але

боюся, дуже боюся, щоб колись, може, при якійсь сварці, бо ж хата – не церква, хтось

з вас, чи Ви, чи Микола, не дорікнули мені. Отого я найбільше боюся.

– Чого б мали дорікати? Знали і бачили. Та й сваритися нам нічого буде. Микола –

хлопець спокійний. Та й я колись у великій родині жила. А тебе покійна Текля вже так

хвалила, хоч вона й чужа чужаниця.

– О, баба Текля – то моя рятівниця. Хай з Богом спочиває…

– То я піду вже, дитино. А ти думай і зважуйся. Гірше тобі не буде.

– Дякую Вам.

Випровадила за поріг та й замислилась: і як воно так буває, що рідна мати

відцуралася, а чужі люди горнуть до себе? Провина моя велика. Але ж свій гріх я вже,

либонь, спокутувала. Тяжко спокутувала. Чи це вже на все життя? Перелюбниця!.. А

перелюбу того було… Та що вже тепер? Моя мати мене ніколи не простить. Ніколи.