Минав час. Старілися жінки біля криниці. Криницю час від часу чистили, цямриння

підправляли. А люди що? Старіються потихенку – таке життя. Діти ростуть, молоді женяться, а старі, ті, що ще не повмирали, сходяться і далі до криниці та й стоять у розмові, аж доки котрась не скаже:

– Хоч би хтось лавки які тут поробив, щоб можна було трохи посидіти, а то ноги болять

стояти.

– Е, Варко, нам якби тут лавки, то ми б тут цілими днями сиділи.

– Хто сидів би, а хто й ні. Добре вам сидіти: у вас невістка все обійде, всьому їсти дасть.

А я – сама, як палець. Насадила тої сарани. Як де затримаюся, то на голову летить.

– Дивіться-но… які то такі поїхали?

– Машиною? Та я й не вгледіла. Тільки мигнули. Хіба ж роздивишся?

– Та ж то Михайло. До Сергія поїхав. З жінкою і з дітьми.

– То він женився?

– Давно. Вже он двоє дітей. Хлопчика Сергієм назвали, а дівчинку – Настею.

– Настя… таке стародавнє ім”я. Тепер навіть мало хто так називає.

– Чому? Старі імена назад повертатися почали.

– В честь баби Насті назвав. Не забув таки.

– На тобі маєш! Чого б мав забути? Вона йому за матір була.

– То таки правда, що за матір. Нехай їй земля буде пухом.

– Добре живуть.

– Воно й видно. Машина якась така загранична. У нас я навіть ще таких не бачила. Я думала: американці якісь приїхали.

– Богу дякувати, що йому добре. Шкода було хлопця, аж серце розривалося.

– Певно, що шкода. Маєш тобі! При живій матері сиротою ріс.

– Гріх буде мати Олена.

– Такі не бояться ні гріха, ні  людського осуду.

– Нічого. Людський осуд – то пусте. Є ще й Божий суд. Бог, як кажуть, не злізе бити ні

києм, ні палкою. А колись їй все те віддасться.  Як не в тому житті, то там…

– Там – нехай. Аби не тепер.

– Дурне, тітко, кажете. Ви вже в таких  літах, що гріх таке казати.

– Ай, чого там гріх! Хто те знає, що буде там. Черваки зідять – і по всьому.

Жінки сміються.

– Хіба хто там був? Хіба хто напевно може сказати, що там і як?

– Е, не кажіть так. Мудрі люди знають. В Писанії написано…

Тут біля криниці багато чого можна почути. Не завадило б іноді комусь з можновладців, замаскувавшись під дядька чи під тітку, постояти отак біля криниці. Тоді

б вони вже напевно знали б, як народ живе і що він про них думає. Та такого не було й не буде. Бо значно спокійніше посидіти в своєму затишному кабінеті з кондиціонером або переїхатися машиною з ескортом туди, де зарання вже заготовлено і хліб, і сіль на вишиваному рушнику, зарання відомо, хто, коли і що має сказати. А що думає народ… це тепер мало кого обходить. А може все-таки колись знайдеться хтось такий з можновладців, що хоч раз, невпізнаний, стане отак біля криниці та й послухає. Аби тільки підлабузники та лакизи не знали, бо вони й тут спроможуться спекталь розіграти…

 

 

Цього разу Михайло приїхав у Калинівку сам. Поставив машину, зайшов до хати.

Сергій саме був вдома. Він звів брови і здивовано глянув на Михайла.

– О, Михайло. А я й не почув. І Бровко хоч би тобі гавкнув! Ото собака!

– А чого б він мав на мене гавкати? Хіба він мене не знає? Хіба мало він з”їв ковбаси з моїх рук?

– То правда, що з”в. Бісова личина! За ковбасу продався!

Михайло сміється.

– А ти ж як думав! У ковбасі велика сила і для людей, не те, що для пса. Але, що можна

собаці, те не годиться людині – це головне. А приятелів треба скрізь мати, не тільки серед собак, але й  у пеклі. Пам’ятаєш, у Руданського? Ну, добре, добре, філософ! Борони нас

Боже від таких приятелів, котрі у пеклі. Чого сам? А де твої?

– Та вдома. Цього разу вирішив сам…

– А що трапилося? Чи не посварилися часом?

– Та ні, не посварилися. Але, розумієш, є речі… Словом… я, Сергію, приїхав не просто

так…

– Та кажи вже, не мотай душу. Що там у тебе?

– Я, Сергію, хочу побачити матір.

Сергієві аж слів забракло.

– Матір? Олену?..

– Ну, це ти знаєш, що вона зветься Олена. Я, брате, навіть і того не знав. А тепер подумав собі, що таки треба.

– Це не наша вина, Михайле, що так сталося.

– Знаю. Вже не маленький. Вдячний і тобі, і бабі Насті, і тьоті Ліді.

– Що про те говорити!

– Але я все-таки хочу її побачити, свою матір.

– Добре. Але я не знаю…

Сергій був знічений і розгублений. Він не знав, як до того поставиться Олена.  Чи вона

захоче. Тут важко було щось передбачити.

– Ти, Михайле, мий руки, а я зараз скажу жінці, щоб обід  лагодила. А я тим часом подзвоню Ліді. Знаєш, у неї це краще вийде. І Сергій пішов.

Ліда якийсь час мовчала на другому кінці дроту. Очевидно, це для неї також була несподіванка.

– Ну… добре, – по довгій паузі нарешті заговорила Ліда. – Я спробую. Але що з того

вийде – не знаю. Сам розумієш: сестричка у нас не зовсім нормальна, від усіх нас

відродилася, навіжена якась.

– Та це зрозуміло. Вона досі і не згадала за нього. Хоч би спитала коли, як він там.

Було чути, як плакала Ліда. Потім крізь сльози сказала:

– А він, бач, не забув. Захотів її побачити. Я спробую, Сергію, я постараюся. Або задушу

її власними руками, хоч вона і моя сестра.

– Ні, так не треба. Ти, Лідо, спокійно з нею. Постарайся її якось переконати. А може вона

й сама захоче, хто знає. А як не захоче, то… нічого не зробиш.

– Я вже їду. Все. Їду. Тримай за мене кулаки. Аби мені тільки вдалося.

І Ліда поклала трубку. Тепер треба було чекати. І вони з Михайлом чекали. Розмова точилася мляво. Відчувалося, що і Сергій, і Михайло, – обидва думають про одне і те ж:

чи приїде…

– А це далеко? – спитав Михайло.

– Та є трохи. Але машиною… скільки там…

– У Ліди вже є машина?

– Є, „Волга”, недавно купили. У Ліди і права є. Знаєш, вона краще їздить, ніж її Грицько.

Сонце вже хилилося до вечора, а ні Ліди, ні Олени не було. Михайло дуже хвилювався, і вже не міг з тим критися. Сергія теж чомусь трясло, як в лихоманці.

– Їдуть, – раптом  аж кинувся Михайло. – Їдуть.

– Та це тобі здалося.

Сергій щось нічого не чув, як не дослухався. Але Михайло вже ходив по хаті. Він зблід,

і очі йому горіли, а серце ледве не вискакувало  з грудей. Тепер і Сергій почув, що до них

їде машина. Ага, стала, стукнули дверцята. Ні Сергій, ні Михайло не кинулися до вікна:

мабуть, боялися побачити саму лише Ліду. Клямцнули сінешні двері. Йдуть. Михайло був,

як напнута тятива. На нього страшно було дивитися.

„Ніколи не думав, що у Михайла стільки емоцій. Зовні він завжди видавався таким спокійним” – подумав Сергій. Більше він нічого не встиг подумати, бо відчинилися двері

– і на порозі стали Ліда з Оленою.

– Добрий день, – привіталися: Ліда голосно, а Олена, ледве ворушачи губами.

– Доброго здоров”я! Заходьте, заходьте, – запрошував гостей Сергій на правах господаря.

А Михайло… він прикипів очима до Олени і, здавалося, ніяка сила не могла б відірвати від неї його погляду. Якби навіть почалася війна, землетрус, якби земля розверзлася у Михайла під ногами, то й і тоді він дивився б на цю жінку, що була його матір”ю. Це ж про неї він думав у найтяжчі свої хвилини, до неї слав мольби свої, аби прийшла вона. І вона нарешті прийшла.

– Мамо, – ледве чутно прошепотів Михайло. І Ліда більше не могла витримати тієї напруги. Вона розплакалася і зникла за дверима другої кімнати. За нею пішов і Сергій,

цокотячи зубами, як у пропасниці. Ліда ридала і ніяк не могла стриматися. Сергій був

блідий, як крейда. Вони вже не чули, як Олена, звільнена від сторонніх очей і вух, тихо

прошепотіла:

– Сину…

І цього було досить. Михайло кинувся до неї, припав губами до її руки. Ні докору, ні

образи. Губи його ворушилися, а слів не чутно було. Він… молився. Олена плакала. Це

була сцена для двох, а третім між ними був тільки Бог. Тільки він один знав, чи заслуговує прощення ця чепуриста жінка, що завинила так тяжко перед своїм сином.

Коли в кімнату повернулися Сергій і Ліда, Михайло з Оленою сиділи на канапі у

вечірньому присмерку і мовчали.

– Чому світло не ввімкнете? – спитав Сергій, та йому ніхто не відповів. Його, либонь, не

чули. Ліда клацнула вимикачем – і яскраве світло сполохало тіні, що ховалися по кутах.

Сполохало воно і тих двох, матір і сина, що мовчкома сиділи, тримаючись за руки, матір

і сина, що сьогодні знайшли нарешті одне одного.

– Ти, Олено, напевно, переночуєш у мене. Куди вже їхати поночі? А Ігорю подзвонимо, –

сказала Ліда, аби щось сказати, аби порушити оту німоту, що залягла поміж ними, оту німоту, що мала зрештою закінчитися, бо не могла ж вона тривати вічно.

– Так, добре, – чомусь почешки відповіла Олена.

Сергій раптом кинувся до другої кімнати і вийняв з Михайликової шафки його дитячий малюнок. Та шафка так і залишалася Михайликова. До неї ніхто не мав лізти. Там і досі лежали його дитячі скарби. Михайлик вже виріс, став Михайлом, а ті скарби й досі

не втратили своєї цінності. Одним з найцінніших скарбів був отой малюнок. Олена

довго вдивлялася в ту жінку, що була в Михайликовій уяві його матір’ю, заміняла її, Олену, грішну і порочну. Чи збагнула Олена всю глибину своєї провини перед сином? Мабуть, збагнула, бо тут-таки впала перед ним на коліна і, заливаючись слізьми, сказала:

– Прости…

Михайло підвів її, посадив поряд і сказав, наче йщлося тільки про його малюнок:

– Цей малюнок треба дивитися вдень. Що увечері? Він втрачає…

– А чому ти його не повісиш на стіну? – спитав Сергій.

– Так чомусь… нехай лежить.

Вже зовсім смеркло. По селі світилося. Люди вечеряли і облягалися спати. І ніхто

не знав, що відбувалося у Федощуковій хаті. Ніхто не знав…