Марія на тому не спинилася. В неділю біля церкви вона привселюдно каялася в

своєму гріху і просила у людей прощення. Люди в диві розводили руками, прощали їй

той гріх. Бо що їм і прощати? Для них це ще одна цікава новина. Лише кілька вагітних молодиць дивилися на бабу перелякано і з осудом: подумати тільки! А стара, прощена і

умиротворена, повернулася з церкви, пообідала, помилилася і лягла. Благодать Божа

зійшла на неї. Вона легко віддала Господу свою душу і закрила очі.

Ховали Марію всім селом на сільському цвинтарі. Ніхто не знав, де живе її рідня,

куди і кому повідомити про її смерть. Ніхто за нею не плакав, тільки одна старенька жінка, що працювала колись санітаркою під її орудою. Поставили хрест – та й розійшлися,

переповідаючи одне одному ще раз про гріх баби Марії і про її покаяння. На похоронах

не було ні Горпини, ні Варки Дударихи. Кожна родина переживала по-своєму своє

горе, що впало невідь-звідки. Що для села було просто цікавою новиною, для Горпини

і Варки стало болем і слізьми. А що виплачеш?

Грицько раптом став рішучий і владний, набрав сили у голосі і характері, чого

раніше за ним не водилося.

– Так… Чуєш, жінко? Щоб в нашій хаті про те ніяких розмов. Орисю, чого в тебе очі

на мокрому місці? Забудьте про ту бабину маячню. А може й не було нічого. А може

стара все це вигадала у своєму старечому розумі.

– Ой, не вигадала, Грицьку, не вигадала…  Ти тільки придивися до Марти: як вона на

наш рід скидається.

– Цить мені! – гримнув Грицько на жінку. – Що ж тепер нам?  Все життя плакати? Нехай

наші вороги плачуть, коли сльози їм до смаку. А ми будемо жити, як жили. І все на тому.

Щоб я більше не чув ніяких розмов.

А Орися і справді вряди-годи плакала. До неї все дійшло трохи з запізненням. А як

дійшло, тоді вона й заплакала. Це ж треба таке! Її рідна мати колись попросила, аби її

поміняли на іншу дитину! Неймовірно! Як же вона могла жити поряд зі своєю донькою

і не признаватися, що вона – її мати?.. Ні, в цьому світі таки щось не так. І образа  витискала з Орисиних очей нові і нові сльози.

 

У Дударя увесь час точилися суперечки, колотнеча. Варка і Марта плакала навзрид,

а Дудар, наче того й не помічав. Він кричав, що не збирається  годувати чужу дитину,

чужого байстрюка, чужого виблядка. Грозився і Варку вигнати з хати за її дурні вихватки

і шашні поза його плечима. Марта почувала себе так, наче у неї раптом повмирали її

батьки і вона зосталася круглою сиротою, та ще й без хати і без найменшого спадку.

„А чого, власне, сиротою? – подумала раптом дівчина. – У мене є і батько, і мати. Піду

до них. Може ж таки у них серце здригнеться. Хоч наймичкою, та буду у них”.

І стала чатувати за Горпиною. Хотіла найперше говорити з нею – мати ж! Хвилювалася

і не знала, що і як вона скаже. Аби тільки не розплакатися. Але яке там! Сльози вже

відтепер тиснули дівчині у горлі і лізли в очі.

І Марта таки дочекалася. Горпина йшла собі, сумна і задумана, понад потічком, де

поросли молоденькі вербиці. А може й вона шукала зустрічі з дочкою, щоб хоч глянути

на неї на самоті, без прискіпливих людських поглядів, що тепер супроводжували їх всюди.

Мати і донька йшли одна одній назустріч, мовчки дивилися одна на одну, а в очах стояли

сльози. Все ближче підходили одна до одної і чомусь заповільнювали крок. Нарешті стали

обидві.

– Доброго дня Вам…  Мамо!

І розплакалися обидві, і кинулися одна до одної. А коли трохи заспокоїлися, дівчина сказала:

– Мамо, візьміть мене до себе. Хоч наймичкою, та візьміть. Проклятий Дудар заїдає. Не

хочу, каже, годувати чужу дитину. Візьміть мене, бо більше ні  до кого мені йти.

– А може, це йому перейде?

– То мені не перейде. Стільки образ вже від нього наслухалася. І байстрюк, і вибрядок. А

що я винна? Їла їхній кусок хліба. Але ж і працювала з пеленок. Він думає, що мені багатство його потрібне. А мені воно аніскілечки не треба.

– То ходімо, дочко.

– А тато?

– А що тато? Він у нас добрий: і чужому куска хліба не жалує. А ти ж таки наша. Ходімо. Він тільки радий буде. От побачиш. Думаєш, йому не пече? Ще й як пече. Тільки достатку у нас великого немає. Але й без хліба не сидимо. Скажи, а матері тобі, ну… Варки, не   жаль?

– Та жаль. Батько і її виїдає. Але що я можу зробити? Сама вона все те затіяла.

– Її не можна дуже судити. Вона хотіла дитину.

– А я й не суджу. Але що я можу?..

Отак розмовляючи, підійшли до Горпининої хати. Зайшли. Горпина переступила поріг.

Марта увійшла до хати слідом за Горпиною.

– О, Марта! – метнулася Орися. Але тут-таки зрозуміла, що це не просто прихід подружки. В хаті запанувала тиша. Потім Горпина сказала:

– Марта тепер буде жити у нас. Вона – наша. Ти, Орисю, також – наша. Ти, Грицьку, як?

– Та я що? Нехай живе. Це її дім.

А сам світився, яснів посмішкою, аж хата від тієї посмішки світилася.

 

Варка плакала, заломлювала руки, рвала на собі волосся. На ті її розпачливі голосіння

увійшов Дудар. Стояв і ошаліло дивився на жінку. Він вже звик до її сліз. Але щоб так…

Такого ще не бачив.

– Ти чого заводиш? Хіба у нас хтось помер?

– Ой, чоловіче, все із-за тебе! Ой, краще б я була в дівках посивіла, ніж з тобою, окаянним, тепер буду віку доживати.

– То може ти мені нарешті скажеш, що сталося?

– Марта…  пішла до Горпини.

– То й що? Пішла – то й прийде. Велика біда!

– Ой, ні, Іроде, вона назовсім пішла. Із-за тебе, проклятого! Моя донечка!

І знову голосила, наче отут серед хати стояла домовина. Було видно, що і Дудар розгубився від такої новини.

– Як назовсім? Та її зараз за патли додому приведу. Виростив, вигодував, а тепер – пішла!

– Та ти ж сам казав, що не хочеш більше годувати чужого байстрюка.

– Казав! То й що, що казав? У сварці ще й не таке скажеться. Хата – не церква. Та я на них у суд подам!

– Нічого твій суд не поможе. Марта – доросла, де хоче, там і живе.

– Як то – де хоче? Вона ще дурна! Вона ще сама не знає, чого вона хоче. От візьму прута,

то я їй покажу – хоче!

– Ой, Василю, нічого ти не зробиш. Не треба було їй куском хліба дорікати. Ти згадай

тільки, як ти обзивав її, як ображав. А що вона винна?

– „Обзивав! Ображав!” Я – батько, я маю право.

– Нічого ти не маєш, окрім своєї люті. Ніхто не заставить Марту жити з нами, якщо вона

того не захоче.

– Не захоче! А робота? Як ти тепер без допомоги? Чи впораєшся? От невдячна! Годували її, пестили, лахів скільки накупили. Одна дублянка чого варта. І що тепер? Все це подарувати Горпині та її дітям? Мою працю!

– Та заспокойся. Ніхто на твою працю не зазіхає. Всі твої лахи на місці. І дублянка також.

Марта, як стояла, так і пішла: в самій сукенчині і мештиках.

– То що я тепер? На базар все це понесу чи як?

– Ой, Василю, ти знову не про те. Давай краще подумаємо, як ми самі будемо віку доживати. Може, сирітку яку візьмемо з дєтдому?

– Досить з мене! Одну вже мали!

– Марта не сирота була.

– То нащо було брати? Було свою глядіти. Але ж сказано: у баби волос довгий, а ум

короткий!

Такі розмови закінчувалися Варчиними слізьми, а Василь спересердя виходив з хати,

грюкнувши дверима.

Варка втратила цікавість до роботи і до тих туристів, що, як показалися цього року: все

їхали та й їхали на Варчину голову. Сиділи б вже трохи вдома. Бо навіщо їй так тяжко гарувати? На її вік вже вистачить, а для Марти… їй тепер нічого не треба. І для Орисі не треба. Бачила в неділю всіх у церкві. Як намальовані. І Марта між ними. Навіть здалеку

видно, що вона – їхня. Така ж кругленька, рум”яненька, як калина. Підійшла до Варки,

привіталася, а мамою так і не назвала. Як чужа. В Орисиній одежі. А своєї повнісінька

скриня та шафа. Але ж як вона візьме, коли чоловік он і так дорікає? Не візьме. А чи воно

йому треба? Не треба ж! Нехай би дитина ходила. То може б і Орися коли-небудь щось

би одягнула. Раділо б Варчине серце. А так… І не такий вже той Василь злий, як вдає з

себе. Такий вже характер. За злістю смуток свій ховає.

 

Пройшло скількись часу. На могилі баби Марії ромен цвіте, бозна-звідки насіявся.

Млини людських язиків все вже давно перемололи та й замовкли до наступної оказії. На

подвір”ї у Горпини що не рік, то музики грають: Горпина та Грицько дітей своїх одружують. От і тієї осені: порання та гармидер у їхній хаті. Білять, миють, шкребуть, метуть, палять, варять – Марта заміж іде. Молода з дружками ходить, всіх на весілля запрошує.

– Ти, дочко, і до Дударів зайди, – напучувала Марту Горпина. – Вони ж тобі не чужі: виростили, виховали тебе, розуму навчили.

– Як же я туди піду? Що я скажу? „Просили мама і тато…”

– Якось омини ті слова. А таки піди, дитино.

І Марта пішла. Запросила, як знала, низько кланяючись. У Варки, звісно сльози. Але найдивніше те, що й Василь Дудар сльозу витер, а потім сказав:

– Дякуємо тобі, дочко, що й про нас не забула. Ти от що… не тримай на нас зла. Ну… може,

коли що сказав…

– Та я й не тримаю.

– А як не тримаєш, то нехай батько приїде та й забере твою скриню та шафу з посагом.

– Та я… та мені…

– Гріх матимеш, коли того не зробиш. Ми ж таки не чужі тобі. Для тебе старалися. Більше

у нас нікого немає. І ще… хата викінчена стоїть, пустує. Вона для тебе будувалася. По

весіллі переходьте та й живіть. Це тобі весільний подарунок такий від нас зі старою. Чи

так я кажу, Варко?

– Так, Василю, так.

А сама витирала сльози вишиваним рукавом.