До тих розмов дослухалася Варка Дудариха, хотіла вона того чи не хотіла. І таке щось

з нею робилося… Сама не знала, що з нею діється. Її серце, наче розділилося навпіл, наче

у неї було двоє дітей: одне тут, з нею, а друге – десь там, у лікарні. Але то був її потаємний біль, про те ніхто не мусив знати. Її дитинка, дякувати Богу, була здорова. А Горпину, звісно, жаль, товаришка ж її. Та й кого б не пожаліла у такій біді?..

І знову чутка: Горпину виписали з лікарні – дитинці вже легше.

– Слава Богу, – молилася Варка і знову припадала біля своєї Мартусі. А воно вже й посміхається, і рученята до неї тягне – втіха для матері. Ось і на ніжки зіп’ялося, ось до

тата через хату перейшло, бо тато нову цяцьку показує. Як тільки поїде куди, так і купує для неї забавки всякі чи одяганки.

– Не накуповуй стільки, – сміялася Варка, – вона ж росте.

Але було видно, що й Варка тішилася з тих обновок.

– Нехай росте здорова, – і Василь посміхався  у розлогі вуса.

– Здорова, – шептала Варка і тихенько тішилася, щоб не сполохати долю.

– Треба було б, Василю, на церкву щось офірувати. Воно так годиться. Ми ж таки люди

маєтні, не шарпаки якісь.

– То ти вже там сама… Зроби, як знаєш. Це вже по твоїй лінії.

 

Росла Марта. І Горпинина Орися також росла. Перехворіла, перемліли за неї батьки,

та якось вийшла вона з того та й розквітла. Там така гарна, що замилуєшся. Не раз і не два

милувалася Орисею й Варка. Віддалік.

– На мене схожа, – шептала. – Геть чисто, як я була. І як того ніхто не помічає?

А людям що? Коли йшли обидві до школи, бо приятелювали собі, як колись їхні матері,

то не кожен там і впізнавав, котра з них чия буде.

Росли дівчата. Марта завжди мала все найкраще, найкоштовніше. А Орися – так собі.

Сім’я велика, тато з мамою на всіх не настараються. А що Орися наймолодша була, то їй

все більше перепадало з сестер доношувати. Їм обновки, а Орися з них доношує. Така вже

доля наймолодших. Це було так звичайно, що дівчина й не ображалася. Звісно, і їй хотілося чимсь новеньким похвалитися, похизуватися. Та що мала казати? Сама бачила, як їм скрутно. Дивилася Варка на Орисю – і її серце мліло. Вона б одягнула її у найкращі

оксамити, нічого б для неї не пошкодувала. Та як це зробити? Того не знала. І носила в

собі свою болючу таємницю, не довіряючи її нікому, навіть священику на сповіді.

Ростуть дівчатка. Вже й на хлопців задивляються, до клубу на танці бігають. А що вже

ті хлопці біля них!.. Боже ти мій! Так і в”ються. Одна одній свої таємниці довіряли. Говорять – не наговоряться. Вечір їх тільки й розводив, бо кожна вже мала кого чекати. До кожної вже хлопець стежки прокладав. Дівують. Зітхають матері: найкраща пора у їхніх дочок. А вранці знову зійдуться дівчата, щоб розказати одна другій, що там було

увечері: про що казано, що співано.

– Як сестри , – казали про них.

– Як близнючки.

– А що ж тут дивного? Матері також колись подругували. Це вже потім якось порозходилися: кожна у свої клопоти. А колись… То були нерозлий-вода.

– Воно й не дивно, що порозбігалися. Вавка забагатіла. Їй нема коли: треба за багатство дбати. За роботою ніколи й на сонце глянути. Якби не пекло, то б не знала, чи є воно на небі. А Горпина що? Гарує. Піт солоний їй очі виїдає, а в кишенях порожньо – і гаманців

не треба.

– Четверо дітей – то не одно.

– Та ж певно. Он дівчата вже й на виданні. І про кожну подбати треба.

– І однак, хоч Горпина і Грицько – не багачі, та господарі добрі. А що вже щирі, то, Боже

мій! Останнім поділяться. Хоч серед ночі прийди.

– То вже так. Проти того ніхто нічого не скаже.

Судили-рядили жінки, а доля готувала дівчатам своє: для кожної – свої несмачні гостинці і прикрі сльози. І для них, і для їхніх матерів. Доля – вона, як кішечка: підкрадеться та й…

А втім, не будемо її полохати. Вона, доля, вичікує свого часу. І таки вичекала. Ніхто на  таке й не сподівався.

 

По селі чутка пройшла: в Крутояри приїхала баба Марія – колишня їхня акушерка.

Здалека приїхала, десь аж з Уралу чи з Сибіру. І як вона там опинилася? Може, рідня

яка там у неї була. Либонь, що так. І хотілося їй, старій, їхати у таку далину. Хто її знав

раніше і бачив тепер, то казали, що дуже вже немічна стала. Ледве ноги волочила, маленька ростом, сива та худа. І що та старість з людиною робить… Але найголовніше передавалося пошепки. Все біля тієї ж криниці.

– Ви чули, що Марія приїхала?

– Та акушерка? Чула.

– І хотілося їй на старість в такий світ їхати?

– Е, кумо, часом не хочеш, а мусиш.

– А чом би вона мусила? Ні роду, ні плоду у неї в Крутоярах немає. Люди її тут пам’ятають, то правда. Добра акушерка була. Після неї більше такої не було.

– А хіба ж тільки акушерка? Та ж вона на всьому зналася. Часом її навіть до  худоби кликали. „Не моє це діло”, – каже було. Але йшла. Нікому ніколи не відмовляла.

– І шкуру з людей не лупила, як то тепер пішло.

– Та й не рік у нас пропрацювала. Скількох у свої руки прийняла з материного лона.

То ж хіба диво, що приїхала?

– Ні, кумо, не те. Зовсім не те. Кажуть, нібито у Марії гріх тяжкий є, неспокутний. І саме в

нашому селі вона до нього спричинилася. Тому й приїхала – покаятися. Каже, що вмерти не може з тим гріхом.

– Думаю, що то хтось буйду таку пустив. Люди чого тільки не вибрешуть. Ну який такий

гріх могла вчинити Марія? Хіба якій дівці допомогла дитини позбутися. Так тепер це справа звичайна, і гріхом її ніхто не вважає. Думаю, що то брехня.

– Не знаю. За що купила, за те й продаю. Так люди кажуть.

Село притихло, чекаючи на якусь нечувану новину. В селі, як і в місті, люди до новин

охочі. Коли погана новина, позітхають, пожуряться, поспівчувають, хтось – щиро, а

хтось – вдавано, як то завше буває. Коли добра новина, хтось потішиться чи позаздрить,

а хтось почне судити… Люди – як люди: їм би лише сенсації. І в Крутоярах – як скрізь.

 

А Марія і справді приїхала в Крутояри не просто так. Всі ті роки вона мучилася тяжким гріхом. Відбувала покуту не на тамтому, а на цьому світі. Двом жінкам, Горпині та Варці, поміняла дітей. Зробила це не з користі, не за гроші, а пошкодувала Варку Дудариху, що діти у неї вмирали. А через те і вмерти не могла, хоч давно була пора. Довго

Марія вагалася, збиралася з силами і таки приїхала в Крутояри. А приїхавши, не знала, з

чого має почати. Поміж людей розпитала про Горпинину наймолодшу – Орисю. Сказали їй, що дуже хворіла маленькою. Намучилася з нею Горпина.Скільки вже по тих лікарях

та знахарях виїздила, скільки тих грошей вивозила! Але дитину таки виходила. А як перейшла за якийсь поріг, то й поправилася дівчина, і хвороби її полишили. Там така дівка. Либонь, заміж збирається.

– Слава Богу, – перехрестилася Марія. А губи по-старечому шепотіли чи то якусь молитву,

чи благословення.

– А як там  арка Дудариха? – спитала стара.

– Та що Дудариха? Живе, багатіє. Ото, може, пам’ятаєте, діти в неї чогось вмирали? То наймолодша якось виховалася, дякувати Богу, здорова. Теж, либонь, має хлопця.

Та це не заспокоїло Марію. Гріх – він гріх: точить людину з середини, як іржа залізо.

Пішла Марія найперше до сільського священика. Теж старий був і сивий. Вже й тяжко йому було свої обов’язки виконувати. Та нікого йому на заміну не присилали. То й трудився. Ото до нього і прийшла Марія і в щирій сповіді розказала йому про свій гріх.

Задумався сивий старець, а потім виніс покуту:

– Мусиш покаятися перед тими жінками, перед їхніми дітьми і перед селом. Тільки тоді

тобі полегшає. А я тобі твій гріх відпускаю і буду за тебе Бога молити, аби він тобі цей

гріх простив.

Вийшла Марія з церкви. Здавалося, що вітер нею хитав, що ноги її не тримають і вона

ось-ось впаде. Але правду сказав священик: легше їй після сповіді не стало. Треба було

йти до людей. А як? Сил не було. Та мусила йти, бо то її покута така тяжка, як її роки, як

її неслухняне тіло, котре вже давно просилося в землю.