Закипали сльози, але вона не плакала. Вона навчилася стримувати свої сльози, бути

витривалою навіть тоді, коли життя наступало їй на болючі мозолі. А воно, здається,

тільки те й робило. Леся не плакала, бо не було кому її жаліти. А який тоді сенс плакати?

Лесю не було кому жаліти, бо вона була сама на цілий світ.

– Як сама? А батьки? – спитався хтось невидимий.

– Батьки – це мій обов’язок. Я їм потрібна, бо вони старі. А мої проблеми… до них їм

байдуже, бо це проблеми тільки мої, вони нікого не стосуються. І те, що я сама на цілий світ, теж нікого не стосується.

Сьогодні у Лесі був день спогадів. Вона сьогодні була далека від своєї роботи і від

всіх, хто її оточував. Навіть дошкульного холоду сьогодні Леся так не відчувала. Щось

п’яно белькотіла Єлизавета Петрівна, дивлячись в нікуди своїми порожніми очима, за

щось сердився їхній начальник Владислав Панькович…  Леся слухала їх – і нічого не чула. Вона дивилася на них, наче крізь туман, та була така далека і від них, і від тієї

кімнати, і від тієї холодної друкарської машинки, за яку зараз мала сісти.

– Ви мене чуєте? – нарешті звернув увагу на її стан Владислав Панькович. – Що з вами

сьогодні? Таке враження, що ви на іншій планеті.

– Просто тут дуже холодно.

Їй не хотілося доторкатися до тієї бездушної холодної машинки. Боліли пальці, боліли

плечі, млосно калатало серце. До неї підійшла Галина, з котрою вони, хоч і не приятелювали, та все ж були в добрих стосунках.

– Що з тобою? Ти і справді сьогодні не схожа на себе. Така собі замріяна романтична

панна з блукаючим поглядом. Може ти закохалася?

– Ні, – звела нарешті на неї очі Леся. – Я не закохалася. Боже борони! Навіщо мені такий

клопіт? Я, Галю, просто хочу на пенсію.

Та зачудовано подивилася на Лесю.

– Та ти на наших не зважай. Сприймай їх, як явище природи.

– Я вже давно перестала на них зважати. Але мені так все набридло. Я просто хочу

на пенсію.

– Ти, звичайно, кажеш дурне. Послухай, а може тобі і справді закохатися? Ну, розумієш,

щоб викинути з голови всяку блаж. Піти в якесь товариство, на якусь вечоринку, з кимось

познайомитися…

– З ким, Галю? З більшовиком, котрий бачив Леніна?

– Ні, ну навіщо так? Є ж пристойні чоловіки твого віку.

– Покажи мені хоч одного, щоб не був пияком і двічі-тричі розлученим.

– Ну…  я думаю, можна щось підібрати. Просто ти дуже усамітнилася.

– Ні вже, Галино. Я почуваю себе старою і немічною, наче мені сто років. Я хочу на пенсію.

– З тобою явно щось не те. Та жінки твого віку…

Але їхню розмову обірвав шеф. Він рвучко відчинив двері і глянув на них своїми чорними

немилястими очима.

– Балакають собі! Про шури-мури, звісно! За те їм ще й зарплату платять. А робота нехай собі сама робиться.

І поклав перед Лесею кіпу списаних аркушів.

– Надрукувати. До п’ятої.

– Владиславе Паньковичу, до п’ятої я аж ніяк не встигну. Аби я навіть луснула.

– Ну, значить, посидите до десятої.

– У тому холоді?

Але начальник вже пішов.

– Ну? Ти бачила? Панщина якась. Він так і хоче, щоб я йому заяву на стіл поклала. І я б

поклала, якби мала куди піти.

– Мусимо триматися, – тихо сказала Галина. – Тепер з роботою важко. Раз те, що другом

Комп’ютеризація, а друге те, що секретарок тепер всі хочуть молоденьких.

– От-от, я й кажу, що мені вже пора на пенсію.

– Пенсію, моя люба, ще заробити треба.

– Так, звичайно, тут заробиш. Як моя бабця казала: роби грудьми, та не будеш людьми.

– Цікаво, а наш Владик ще також хоче молоденьку секретарку?

– А чом би й ні?

– Та що він вже?..

– Ну… подивитися приємно.

– Ні фіга! Ми з тобою будемо на своєму місці. Ми допоможемо йому зберегти вірність

своїй дружині. Не допустимо розпаду сім’ї нашого шефа.

Обидві засміялися.

Галина пішла. А Леся взялася розбирати кіпу принесених для друку паперів. Осінь

за вікном сміялася з неї, тополя дражнила її своїм голим віттям. Треба було братися за роботу.

– Закохатися! – скептично посміхнулася Леся. – Коли? Тут ніколи і вгору глянути.

І прокинулося в душі те щемке, колишнє. Його не витравили з душі роки. Це було так

А що їй було робити? Мати рогом стала:

– Ні, – та й все. – Навіщо тобі цей заміж? За чоловіком дивитися треба. Подай, принеси,

прибери, винеси, звари, випери. Тобі те треба?

Леся не сказала їй тоді:

– А може й треба. Адже ти, дорога моя мамо, вийшла заміж і народила мене.

Ні, Леся тоді їй нічого не сказала. Слово матері – це був для неї закон. А тепер… А хіба

тепер по-іншому? Те, чого мати не дозволяє, і зараз…  і злість брала її на саму себе. Ну

чому вона така? Чому не може захистити себе у звичайних життєвих ситуаціях. Слухняна, покірна, як рабиня. Іноді раптом щось найде на неї, тоді вона пробує пручатися,

бунтуватися, але то лише спроба, маленька, нікчемна спроба, а далі знову все йде так, як

постановила мати. Та що вже тепер?.. Пручайся чи не пручайся, а молодість минула і

зрілість потихеньку минає. Її товаришки вже мають дорослих дітей, а вона… сама на цілий світ.

Сідає нарешті до машинки, холодної, ненависної. А до чого тут машинка? Якщо

подумати, то вона дає їй кусок хліба. І пригадалося, як батько казав колись:

– Давай я куплю тобі алігантську машинку.

Тоді відмовилася. Думала, що це тільки тимчасово, поки… поки що? А хто його знає…

Тоді мріялося про освіту, про якусь престижну професію. А тепер що? Ні професії, ні машинки. І справді, може й дивно, але вона й досі не має власної друкарської машинки.

А скільки вже років вона друкує. Скільки ж то вона передрукувала всякого… І розумного,

і дурного. Все більше дурного… А скільки дармової роботи переробила… Кому що треба,

всі до її шефа. А той і скаже:

– Надрукувати!

Леся й друкує. Дурнісінько!..  Ні навіть шоколадки найдешевшої, не те, щоб якісь гроші.

Не завжди й “дякую”  почуєш. А це ж її труд, котрий не має нічого спільного з її роботою.

А чому друкувала? Бо начальник сказав. То хто ж вона тоді?  Чому така незрозуміла

покірність? Чи страх? Чи звичка коритися начальству? То що тоді?.. Ет, дурне в голову

лізе. І чому стільки сумних думок на неї сьогодні раптом нахлинуло? Було ж в її житті і

щось гарне. Було…  Та сьогодні за вікном осінь. І тополя безлиста сміється з Лесі, як

беззуба стара баба, що давно вже втратила свою принаду і від того сердиться на всенький

світ.

– Ой, треба вже щось робити, – сказала сама собі, – бо як Владик загляне, то він мені випише.

Пересмикнула плечима: чи то від холоду, чи то від згадки про чорні очі Владислава

Паньковича, котрі ніколи нічого не виражали, його чорні, бездонні очі, від котрих чомусь

робилося моторошно. І як в такого могла закохатися його дружина? Леся в такого

нізащо не закохалася б.

Заговорила машинка. Такий знайомий вже здавна її металевий голос. Ні, що не

кажіть, але в тій тріскотняві машинки є щось заспокійливе. Треба вчитуватися в текст,

щоб не наплексти кошиків, треба… Отак мине ще один день Лесиного життя, потім тиждень, місяць, рік… І коли ж?.. Нарешті?..

– Ніколи, – прошепотіла Леся і посварилася пальцем на ту безлисту тополю – стару чаклунку, прислужницю осені.

– Ти знову? Знову навіюєш на мене якісь химерні, розпачливі думки? І коли вже тебе

зрубають? Або сама колись впадеш… від віку. І я колись… впаду… від віку…  Чи від

проблем… Нічого по собі не лишивши. Тільки кіпи передрукованих аркушів, нікому

не потрібних чужих думок. А свої думки?.. А кому вони цікаві? Навіть собі нінащо.

Це тому, що вони сумні, осінні. Ні дітей, ні думок, лише кіпи друкованих аркушів…

І тополя чаклункою стоїть біля вікна. Злою чаклункою. Ніби стежить за Лесею. Вночі

Леся, певно, її злякалася б. А чому вночі? Вона й зараз її боїться. Леся стенула плечима.

“Що зі мною сьогодні? Як у дитинстві”.

А машинка тріскоче, швидко, беззупинно, Лесині пальці спритно бігають по клавішах,

а слова проходять через Лесин мозок, не лишаючи в ньому сліду. Порожні слова, речення, сторінки, сухі, позбавлені всякого змісту. Тріскоче машинка.

Знову забігає Галина.

– Щось ти сьогодні дуже запрацювалася.

– А хіба ж ти не бачиш, скільки роботи?

– А я б і не друкувала. Завтра надрукуєш. Що, горить?

– Сказав же.

– То й що? Нехай собі каже. Давай чай пити. Обід же.

– Зараз. Тільки ось додрукую.

– Та кидай вже. Знаєш, я чомусь сьогодні увесь час про тебе думала.

– Як добре, що хоч хтось про мене думає.

– Знаєш, Лесю, ти якась не така, як усі.

– То й що? Іншою вже не стану.

– А ти стань. Скинь з себе ті окови. Розкуйся, розкомплексуйся. Іди в перукарню, зроби

собі модну зачіску, вдягнися по-сучасному.

– Навіщо?

– Ну… як навіщо? Щоб бути гарною сучасною жінкою.

– Навіщо?

– Ні, Лесько, ти просто нестерпна. “Навіщо? Навіщо?” Щоб не хотіти на пенсію.

– Ні, мені вже не поможе.

Зітхнула.

– Ти просто собі не уявляєш, як я живу. Прийду додому, а там – хворий тато. Треба йому

тиск поміряти, спробувати напоїти його ліками. А він не хоче їх пити, впирається,

зовсім, як мала дитина. А потім встає серед ночі, починає по кухні ходити, щось там собі

робити. Я буджуся і теж встаю – іду дивитися, що він там робить, бо може і кран відкрити

і так лишити. Йому що? Він собі потім вдень засне, а я на роботу не можу встати. А ти

кажеш про зачіску. Куди я в ній піду?

– Ні, так жити не можна. Я б так не витримала. Треба жити і для себе.

– Треба. А як?

– А ти ніколи не пробувала сказати своїй матері, що це її вина, що ти самотня?

– Пробувала. То й що? Ображається.

– А я б кожного дня дорікала б їй, кричала б кожного дня: “Ти, ти винна в тому, що

я сама!”  Неправда, її совість таки  заїла б. Ти думаєш, вона того не розуміє?

– Ні, не розуміє. Моя мама ніколи не визнає, що вона неправа. Вона ніколи не сумнівається  у своїй правоті. Вона права завжди.  Ти просто не знаєш мою маму.

Та й що це тепер може змінити?

– То поїхала б кудись.

– Куди?

– Не знаю. Може, в Італію чи ще кудись. Он люди ж їдуть. Не можна ж так жити в

найкращі свої роки.

– А на кого я батьків лишу? Тата хворого…  на кого? Я й на день не можу вирватися,

щоб на село поїхати. В Італію, кажеш? Треба було їхати тоді, коли батьки молодші були.

А тепер… що вже?..

– Мені не подобається твій песимізм. “Що вже тепер!” Наче тобі вже сто і один рік.

– Так і є, Галко. Так і є. Я хочу на пенсію. Тільки пенсії мені ніхто не дає. І не дасть. Бо

ніхто не розуміє, що пенсію треба давати не по роках, а за станом душі.

– Тоді б у нас, дорога моя, дуже багато пенсіонерів розвелося б. А хто на вас, ледачих,

працювати буде?

– Нехай хто хоче.

– Е, люба моя, так не буває. Задаром в цьому світі нема нічого. Працюй і не розкисай.

До пенсії тобі ще далеко. Та й чого тобі розкисати? В твої роки! Трохи осучаснитися

треба і менше усамітнюватися – і все. Діти тебе не обсіли, так що…

– То може й зле, що не обсіли, Галю.

– Ну… може й зле. Однак розкисати не треба. Бо, коли людина, а особливо жінка, розкисне,  – то вже капут! Ну, ходімо до роботи, доки наш Владик не повернувся.

І вони розійшлися, бо кожна мала свої справи, свої обов’язки, і їх було безліч, і всі

видавалися такими нудними і непотрібними.

– Мусимо, Лесю, – час від часу казала Галина, – за те нам гроші платять.

– Не такі вже й великі гроші, – скептично зауважувала Леся.

– Ну… які справи, такі й гроші, – сміялася Галина.

– А робота! Хіба ж її мало? А той холод? А те, що я вже ні плечей, ні рук не чую?

– За твої плечі і за твої руки ніхто тобі не заплатить, будь спокійна.

– А я спокійна. Просто часом мій спокій і терпець уриваються і тоді…

– Все це від того, що ти сама. От мала б когось – і світ не здавався б таким похмурим.

Я тобі правду кажу. От спробуй.

– І пробувати не хочу. І не хочу, і не вмію, і ні з ким. Та й бажання такого нема. Ще

коли молодша була… А тепер…