Наступного дня Люба так і сиділа при вікні. Чекала свого Олеся. На кожен звук машини серце дівчини билося – ледве з грудей не вистрибувало. А оскільки машини
тільки те й робили, що їздили по їхній дорозі, то серце у дівчини увесь час калатало, аж,
здається, дзвеніло.
Підходила обідня пора. Олеся не було. Люба вже й пошкодувала, що сказала
батькам. А раптом він передумав і не приїде? На Олеся це було не схоже. А втім,
звідки вона знає?
Мати навіщось покликала її на кухню. І, як це часто буває, саме тоді біля їхнього
будинку спинилося таксі. І не бачила Люба, що сходами вже піднімався її Олесь.
Дзвінок у двері.
– Ой, – скрикнула Люба і пішла відчиняти. На порозі стояв Олесь. З квітами, з дипломатом
і пластиковим пакетом. Люба так розгубилася, що й забула гостя до хати кликати. Так
і стояли вони на порозі, усміхнені і приголомшені. Становище довелося рятувати матері.
– Та що ж ти, дочко, гостя до хати не кличеш?
Люба похопилася і спаленіла. Тут і батько не втерпів – вийшов на майбутнього зятя
глянути. Олесь був трохи збентежений і схвильований. Але складалося враження, що ця
привітна родина відразу прийшлася йому до серця. Привітання, знайомство. Квіти, цукерки, шампанське, пляшка горілки, – все це, як заведено для такої справи. Але окрім того,
хлопець поклав на стіл і хлібину – і це дуже сподобалось Любиним батькам.
– Таке молоде, дивися, а звичай знає, – шепнув Іван Васильович своїй дружині. А та тільки
посміхнулася і нічого не сказала.
У Львові по Стрийському парку ходила осінь. Вона золотила кучері дерев,
вплітала золото в сукні беріз, а вони пишалися: он, мовляв, які ми ошатні, забувши,
що незабаром доведеться скидати те пишне убрання. Львівська золота осінь… Вона
завжди гарна. Але казали старші люди, котрі здавна живуть у Львові, що такої гарної
осені, як випала у цьому році, вони й не пам”ятають.
Це була їхня осінь, Любина та Олесева. Вони бродили по Стрийському парку,
милувалися своєю осінню і говорили, говорили, немов не бачилися довгі роки.
– А ти мені не казала, що у Львові така гарна золота осінь, – тихо сказав Олесь.
– Я, Олесю, досі її й не бачила, тієї осені.
– Як це ти могла не бачити такої краси?
– Так… не бачила – і все. Ти відкрив мені і ту осінь, і цей Стрийський парк, і… ще
багато чого… А тепер я вже знаю, що осінь – це найкраща пора року.
– І не треба чекати до весни?
– Мабуть, що не треба.
Вони обоє сміялися і були щасливі. Вони бродили алеями Стрийського парку, а за
ними назирці ходила осінь і підслуховувала, про що говорили ті двоє закоханих.
Незабаром Люба та Олесь мали одружитися. Тоді Люба поїде зі Львова до
Івано-Франківська. Так було вирішено після того, як дівчина розповіла Олесеві
свою сумну історію. Батьки засумували, але не заперечували: так буде краще для
молодих. А для батьків…
– Не сумуй, Олено, – втішав дружину Іван Васильович. – Ми з тобою не такі вже й
старі. А коли зістаріємося, то може й ми до Івано-Франківська переїдемо.
– Ні, чоловіче, зі Львова я нікуди не поїду. Я все життя тут прожила. І коли подумаю,
що прокинуся вранці і не побачу львівських осінніх туманів, а потім, коли туман
розсіється, львівської просині неба…
– Хіба ж тільки у Львові тумани і просинь?
– Така золота осінь – тільки у Львові. І не переконуй мене. А дух львівських вулиць,
а Високий Замок… Ні, не кажи мені нічого, старий. Я зі Львова не поїду ніколи і
нікуди.
Іван Васильович сумно посміхнувся:
– Високий Замок, кажеш… А пригадай-но, Олено, коли ти була востаннє на Високому
Замку.
– Так, давно не була. Це правда. Робота, і вдома вічно щось треба, а на вихідні – втома
і… Але я знаю, що він тут, він поруч, наш Високий Замок. І ми з тобою можемо
будь-коли до нього піти. От давай завтра ж і підемо. Сумно, що наша Люба так і
не перейнялася любов”ю до нашого міста.
– Ти даремно так, Олено, думаєш про Любу. Добре, що вона має Олеся. Вона й за
Львовом сумуватиме. От побачиш. Як тільки поїде звідси, так і сумуватиме. Але нехай
буде щаслива – це так важливо, це найголовніше.