Всіх підняли на ноги. І знайомого з машиною також. В машину посадили Дмитра,
аби показав, де вони залишили Любу. Наказали йому з машини не витикатися, аби не
налякати дівчину.
Приїхали на вказане місце. З машини вийшли батьки і стали голосно кликати
свою доньку, але вона не озивалася: чи не чула їх, чи не хотіла чути.
– Господи, а може вона щось з собою зробила, – заплакала мати.
– Цить, Олено, тримайся. Бог такого не допустить.
Вони ходили і кликали її. Батько намагався бути спокійним, а мати не могла погамувати
сліз.
І раптом до них з кущів, ледве тримаючись на ногах, немов п”яна, вийшла їхня донька. Брудна, обдерта, з гіллячками у волоссі. Ні, вона не плакала. Але краще б на її
обличчі були сльози. Бо воно було просто неживе. Мати ридала, а Люба непорушно стояла, ледь похитуючись, і в її очах не було ні сльозиночки. Здавалося, що вона нікого
не бачить, нічого не помічає.
– Доню, що вони з тобою зробили? – ридала мати.
– Цить, стара. Жива – то тішся і дякуй Богу. Тепер все буде добре. Веди її до машини, а
я піду наперед, бо треба ще… словом, ідіть.
Він побіг вперед, щоб встигнути висадити з машини Дмитра. Нехай собі добирається,
як хоче. Аби тільки Люба його не бачила. Їй того не треба.
Якби вона плакала, то було б легше, а то, як камінь. І мовчить – ні слова. Помилася,
переодягнулася і лягла. Мати заглядала до неї в кімнату, але так і не знала, чи спить вона,
чи ні.
– Що, старий, робити будемо? – спитала в чоловіка.
– Посадимо тих гадів.
– Але ж неслава яка. Люди говоритимуть. А школа…
– Не хвилюйся, Олено, в таємниці це ніяк не вдасться зберегти. Леська завтра ж роздзвонить в школі, а її дорога матінка – по всьому місту. А тих гадів посадити треба.
Якби я мав таку змогу, я б їх просто повбивав, але я не маю ні зброї, ні грошей.
Вони не спали. Та й, власне, вже не було коли. Сходило сонце. Іван Васильович та Олена Вікторівна добре жили собі, але горе, здається, ще більше їх об”єднало.
Люба мовчала. І день, і другий, і третій. Робила, що їй казали, йшла, куди було
треба, і мовчала. Ні слова. І не плакала. Ледве вдавалося ублагати її, аби випила горнятко
кави. Саму її не залишали: боялися, щоб не наклала на себе руки.
– Донечко, – плакала мати, – ну скажи хоч слово.
– Я хочу вмерти, – нарешті сказала Люба і знову замовкла.
Почали ширитися чутки. Телефонували зі школи.
– Що там трапилося з вашою Любою?
– Захворіла, – відповідав батько.
– А ми чули…
– Це мене не цікавить.
Кудись ходив, шукав адвоката, відкривали кримінальну справу. Дуже важко було
говорити з Любою. Вона не хотіла нічого розказувати ні батькам, ні тим паче стороннім
людям. А тут треба було розповідати все, все, до вульгарних подробиць.
– Мусиш, доню, пройти і через те, – казав батько, – бо інакше ті сволочі гулятимуть на
волі і думатимуть, що їм можна безкарно робити все, що їм заманеться. Того не можна допустити.
Поступово справа набирала обертів. Злочинці заворушилися. Першою прийшла
Дмитрова мати. Пробувала звести все заледве не на жарт.
– Ну буває. Між молодими всяко буває. Хіба можна за таке хлопчиська в тюрму? Це ж…
– Його треба було б убити, – перебив її Іван Васильович, – але я не маю такої можливості.
– А якби це був ваш син?
– Я б його задушив власними руками, аби таке падло не жило на світі. Але у мене не міг
би бути такий син. Синів, між іншим, виховувати треба.
– Боже, який ви страшний чоловік.
– Це ваш син страшний, а я не страшний. Але ви, жінко, ідіть собі звідси, доки я ще
володію собою. Я вам дуже співчуваю, що маєте такого сина.
– А я думала… ми з вами домовимося полюбовно. Мій Дмитро ще не жонатий. Хлопець
він ставний та гарний. Тільки трохи баламут. Та це минеться. З ким в молодості
не бувало? Він міг би й одружитися з вашою донькою, щоб, так мовити, загладити свою
провину.
– Чи ви, жінко, при здоровому глузді, що таке верзете? Це б моя дочка мала все життя
дивитися на його осоружну морду? Ідіть звідси. Чим скорше, тим краще. І пам”ятайте,
і передайте своєму бандитові, що я від свого не відступлюся.
Наступного дня прийшла мати Михайла Космача. Нахабна і самовпевнена,
дивилася на всіх зверхньо, ніби саме їй мав належати цей світ, але з якоїсь прикрої
помилки ще не належав. Іван Васильович попросив дружину, аби не псувала собі даремно
нерви і йшла геть.
– Я сам побесідую з нашою гостею.
А “гостя”, як кажуть, відразу пустилася в галоп.
– Що це ви, Іване Васильовичу, надумали! – почала вона. – Зробили з мухи слона.
Подумаєш – злочин великий – хлопці дівку трахнули! А чого вона сіла до них на мотоцикл? Якщо вона порядна, то чого з ними їхала? А тепер розвели! Шантажисти ви!
– Так… ви чого сюди прийшли? Хто вас кликав? Маєте свого ублюдка – то й тіштеся.
А суд у всьому розбереться. У нас на такі випадки є закони. Ідіть собі, доки я добрий,
бо не подивлюся, що ви жінка. Їй-Богу! Ідіть і більше не приходьте.
“Гостя” трохи посумирнішала і змінила тон.
– Та я нічого. Але зрозумійте: нічого не трапилося. Ваша дочка жива. Хлопці, звичайно,
повелися з нею… не коректно. Але рано чи пізно дівчина однак з кимось переспала б.
То…
– Геть, суко! – заривів Іван Васильович і вхопив масивну кришталеву вазу, що стояла
поруч, збираючись пожбурити її в нахабну даму. Потім вже спокійніше сказав:
– Ідіть, жінко, звідси і не доводьте мене до гріха.
Жінка трохи злякалася, а що вміла вдавати, а може й справді, але в її очах блиснули
сльози.
– У Михайла сім”я, жінка, двоє дітей… Уявляєте, що з ними буде? Сім”я розпадеться.
І це буде на вашій совісті.
– То це я маю думати про сім”ю вашого сина? А чому ж він сам не думав про жінку та
дітей, коли чинив свою підлу справу? Ще раз вас прошу по-доброму: ідіть собі.
– Я зараз піду. Звичайно, мій син винен. Я прийшла… я хотіла… ми дамо вам грошей.
Пристойну суму. Це будуть тисячі. Стане на машину і ще залишиться. Тільки…
Іван Васильович мовчки підійшов до жінки, змусив її встати, взяв за плечі і рішуче
виставив за двері. Був блідий. Руки йому тремтіли.
– Сволочі! Так вони з мене психопата зроблять. Тільки подумати! Ще й готові нас
звинуватити! Я ще маю думати про сім”ю того ублюдка!
Він розмовляв сам з собою, навіть того не помічаючи. Зайшла Олена.
– Що з тобою? – обізвалася до чоловіка. – Ти такий блідий і розмовляєш сам до себе.
Чого вона приходила?
– Чого приходила? Ой, Олено, краще не займай мене зараз. Дай мені якихось крапель чи що… Коли ще хтось з них прийде, Олено… я за себе не ручаюсь. Я сяду в тюрму – і то
надовго. А когось-таки порішу.
– Бійся Бога, чоловіче.
– Бо я вже просто не витримую.
– То гнати їх треба і не вступати з ними ні в які розмови.
Але наступного відвідувача вони все ж не вигнали. Це був директор одного з
великих заводів. Він під”їхав на “Волзі”, з особистим шофером. Відрекомендувався
дуже поважно і сказав, що хоче говорити з Іваном Васильовичем наодинці. Перед тим,
як вийти з кімнати, Олена сказала:
– Ви що, поставили собі за мету звести зі світу мого чоловіка?
– Ну-ну, Олено Вікторівно! – поблажливо посміхнувся директор. – Не треба так. Я
прийшов з добрим наміром. Ми собі поговоримо ладком та й розійдемось. А ви ідіть,
прошу вас. У нас буде чоловіча розмова.
Коли Олена вийшла, гість дістав зі свого бездонного шкіряного портфеля пляшку
дорогого коньяку.
– Що, може, по чарочці? Так, знаєте, щоб розмова краще в”язалася.
– Не п”ю, – понуро сказав Іван Васильович.
– Зовсім?
– Тільки з друзями.
– Понятно. А я, значить…
– Я вас вперше бачу. Не мав честі. Кажіть, що вам треба, і…
Коньяк щез у бездонному директорському портфелі.
– Не надто ви ввічливий. Воно й не дивно. Рівень… – директор прокашлявся. – Розумієте,
Іване Васильовичу… я – родич Дмитра Лісового. Словом, це мій небіж. Тут сестра моя
приходила. Але жінки – вони жінки. Що з них візьмеш? Вони не вміють вести таку
делікатну справу. У нас, чоловіків, на все це свої погляди. Скажіть, Іване Васильовичу,
тільки чесно, чи з вами по-молодості ніколи не траплялося такого собі гріха?
– Сповідатися в своїх гріхах перед вами я не буду, ви не священик, а перед членами КПРС
я не сповідаюся, бо вони – атеїсти. Але гвалтівником я ніколи не був. На таке йдуть
тільки падлюки.
– Ну-ну… Будемо поблажливі до молодих. Знаєте, гарна дівчина – то вічна спокуса. А
я чув, що ваша донька… Не мав честі бачити, але…
– Послухайте… як вас там… кінчайте свої теревені і кажіть, чого прийшли. А може краще
й не кажіть, а відразу і йдіть собі в Божий час. Ах, я забув, що ви – атеїст.
– Не гарячкуйте, товаришу. Ви може й даремно відмовилися, коли хлопець хотів чесно
женитися на вашій доньці.
– Чесно… ви знущаєтесь.
– І від грошей даремно відмовилися.
Лице Івана Васильовича поступово буряковіло.
“Ні, вони таки доведуть мене до якого-небудь інсульту. Або до криміналу” – думав
Іван Васильович. А директор тим часом продовжував:
– Життя – є життя. І коли дівчина забезпечена, воно, знаєте… тоді всім краще. Але є ще
один аспект справи… Ясна річ, хлопців посадять, якщо ви все це не зупините. Але хлопці
вони молоді, відбудуть покарання і вийдуть. І де гарантія, Боже борони, я того не бажав би, але… Де гарантія, що вони не захочуть помститися?
– Ви що, погрожуєте? Та я вас…
– Боже борони. Я тільки застерігаю, що такий варіант ймовірний. Хлопці молоді, голови в
них гарячі. Та й, знаєте, вони сядуть, але їхні друзі будуть на волі. Подумайте про те.
Іван Васильович встав, розчинив двері і сказав зовсім тихо:
– Геть! Чуєте? Геть! І щоб більше сюди ніхто з вас ні ногою! Бо я за себе не ручаюся.
Падлюки! Сволочі! Ублюдки! Геть! Кому сказав?
– Та я йду. Але, щоб так зі мною? Зі відомою людиною?.. Це вам так не минеться.
Я вам це запам”ятаю.
– Та плювати я хотів на тебе і все твоє кодло!
Коли “Волга” від”їхала, Іван Васильович задумався. І так задумався, що навіть не
почув, як до кімнати увійшла дружина.
– Що там? – тихо спитала.
– Ет… розумієш, задав він мені задачу.
– Яку задачу?
– Він погрожував помстою.
– То подай на нього.
– Та ні, це гад слизький. Прямо він нічого не казав. Він просто застерігав, що таке
можливо. А то ж такі бандити, що, сама розумієш, від них всього можна чекати. От я й задумався.
– Ти що, хочеш їм подарувати?
– Не знаю. Сумніви мене беруть.
– Ти не смієш. Чуєш? Не смієш. Наша дитина стільки натерпілася, а ти…
– Не докоряй мені, Олено. Я й сам себе гризу. Але не може наша дитина ходити і з
острахом оглядатися. Піду до слідчого. Треба з ним говорити.