ПОЧЕКАЙ ДО ВЕСНИ

 

Було літо. Було сонце. Був пляж і море людей. А поруч хлюпотіло теплою

хвилею справжнє море, тепле, лагідне, живе. І люди хлюпалися в тому морі, веселі,

щасливі, забувши, здається, за всі свої проблеми.

Вона стояла по щиколотки у воді, і хвиля легенько забирала пісок з-під  її

маленьких ніг, а вона дитинно посміхалася і дивилася кудись в далечінь, дослухалася

до дихання моря і, здавалося, зовсім не помічала людей, що бавилися у морських хвилях,

пустували, сміялися, вищали, бовталися, плавали – аж море, здається, ось-ось мало вийти

з своїх берегів.

Вона була невисока на зріст, в давно немодному купальнику, що закривав трохи

більше її тіла, ніж дозволяла її врода і молодість. На голові була купальна шапочка, а під

нею, можна було здогадуватися, ховалося пишне волосся. Не повна (повноти ще не встигла нажити), хоча й не худа, її постава була наче виточена чи виліплена гарним скульптором. З вигляду їй можна було дати років вісімнадцять, а з серйозного виразу

обличчя – всі двадцять вісім.

– Дозвольте!

Просто до неї біг хлопець, збираючись з розгону шубовстьнути в воду, а дівчина,

немовби стояла саме на його шляху. Ясна річ, це була зачіпка, це був привід, щоб познайомитися. Але дівчина й не подумала вступитися, щоб дати йому дорогу. Той ледве

не впав, бо змушений був різко загальмувати. Він не сподівався, що дівчина на його

“дозвольте” й не поворухнеться.

– Ви…

І запнувся.

– Проходьте, проходьте. Я вам зовсім не заваджаю. Он скільки місця.

Кинула через плече і мимобіжно глянула, а потім знову обернулася до моря, наче вирішила нізащо не поступитися тим маленьким клаптиком між морем і сушею, що

займали її невеличкі ніжки.

– Та я, власне… – ще щось пробував казати хлопець, але дівчина навіть голови не повернула в його бік. Він звернув праворуч і вже спокійно увійшов у воду, а потім,

забувши, чого він сюди зайшов, довго і нахабно вдивлявся в лице дівчини, очевидно,

прикидаючи, скільки ж їй все-таки літ. Це був один з тих курортних жевжиків, що відпочивали, як правило, не за свій кошт, грошей не рахували, щодня лишаючи чималу їх

частину в барах та ресторанах. Такі були певні, що всі жінки і дівчата – їхні. Треба лише вибрати котрусь, а бажано не одну. От він і вибрав… її.  А вона…

“Нічого, нічого. Ще така не вродилася, щоб Серж… ”

І поплив, легко, граційно, елегантно, наче його знімали на кінокамеру. І коли за якийсь час

обернувся, щоб подивитися, яке це на неї справило враження, не могла ж вона не замилуватися ним, то був глибоко розчарований: дівчини вже не було.

А вона пробиралася між лежаками до свого місця.

– Любо, ти так і не скупнулася? – обізвалася до неї білявенька подруга. – Ти ж збиралася

в воду.

– Передумала, – кинула Люба і лягла на свій лежак, підставляючи сонцю гнучку спину,

котру вже покрила рівна і гарна засмага.

– А я піду, – зіскочила білявенька та й побігла, легко і граційно, даючи можливість всім,

хто того хотів, вдосталь милуватися своєю гарною поставою, своїм наймоднішим, найелегантнішим купальним костюмом.

Повернулася вона нешвидко. Хляпнула Любу по гарячих плечах мокрою рукою, аж

та звереснула, а потім присіла навпочіпки біля її лежака і зашепотіла.

– Ой, Любко, в тебе є шанс.

Та байдуже скосила на неї очі.

– Там такий хлопець! І за тебе питав.

– А ти й розпатякала, – невдоволено кинула Люба.

Білявка знітилася.

– Чого ти? Якби знала, то нічого тобі й не розказувала б. Нічого я не розпатякала.

Сказала тільки, що ти зі Львова і що незаміжня.

– І того забагато.

– Бачила б ти, який хлопець!

– Бачила. Мене він не цікавить.

– Якби мені такий, я б…

– Я тобі його дарую.

І заглибилася в якісь кросворди.

“І чого я сюди приїхала? – думала. – Як нудно. Море та й люди, що нарешті дорвалися

до того моря, і ладні його геть всеньке увібрати. І все сонце, всю засмагу, всі процедури,

які їм щедро призначають лікарі, мало турбуючись, чи підуть ті процедури людям на

користь, чи на шкоду. Платіть – і нате вам!”

– Що тобі ще, Галино? – обізвалася до білявки, що торсала її за плече.

– Та я про того хлопця…  он він іде. Певно, нас шукає. Тебе…

І вже хотіла махнути йому, та Люба, навіть не глянувши в його бік, власно спинила подругу.

– Не смій. Чуєш? Не смій. Інакше ми з тобою розбіжимося.

– Ну й дурна. Хлопець гарний, багатий і вартий уваги.

– От і біжи вистрибом, щоб не вислизнув, – вже сердито кинула Люба.

– І піду, і спробую його “заарканити”. Якщо ти збираєшся сивіти в дівках, то я хочу

щасливо вийти заміж.

– Бажаю тобі успіху. Та, Галино, вартувало б тобі знати всім відому істину: на курортах

не женяться. Тим паче щасливо.

– Ти – зануда! Черниця! Ханжа! А я, дурна, заради тебе його на вечір до нас запросила.

І він прийде, з шампанським, він обіцяв.

– Та хто ж тебе просив? Ну і будеш з ним розважатися. Мене не буде – так і знай. Мене

такі типи не цікавлять.

– І не треба. Тим краще, що тебе не буде. Сьогодні ж попрошу, щоб мене від тебе відселили.

– От і гаразд. А то ти вже мені набридла, – спокійно сказала Люба і знову взялася за свої

кросворди. Галина мовчки зібрала свої речі і пішла шукати порожній лежак. Любу це

не засмутило. Вони з Галиною не були подругами. Їх звели путівки до одного санаторію.

Разом їхали зі Львова і вирішили триматися купи. Не вийшло. Їх тандем відразу й розладнався. Люба й не здивувалася. У неї подруг не було. Всіх дівчат, її ровесниць,

найбільше цікавили хлопці або навіть жонаті чоловіки: гарні або багаті – це вже хто що

собі вибирав. Краса і багатство чомусь разом рідко співіснували. Люба на хлопців не дивилася, а на чоловіків – тим паче. Більше того, вона їх уникала і просто ненавиділа.

Здавна ненавиділа. Ще з тих літ, коли… та про те дівчині думати не хотілося. Зрештою,

вона приїхала сюди відпочивати. Відпочивати від всіх і від всього. І від думок також.

Того ж таки вечора їх з Галиною розселили в різні палати. Любу підселили до

вже немолодої жінки Марії Степанівни. Їй було вже, либонь, далеко за п”ятдесят.

“От і добре, – подумала Люба. – Так буде краще, принаймні, спокійніше”.

Але вона дуже помилялася. Либонь, по молодості своїй. Марія Степанівна почала з того,

що не захотіла, аби Люба її називала Марія Степанівна, а просто Марія.

– Хіба ж я, Любонько, виглядаю вже такою старою?

– Та ні, – знітилася Люба, червоніючи, бо жінка насправді виглядала виснаженою і

змученою і їй можна було дати всі шістдесят, а то й більше.

– Я й сама знаю, що не виглядаю на свої роки, – впевнено заявила дама. – То й клич мене

просто Марія.

– Та мені якось ніяково. Може хоч пані Марія. Ви ж старші від моєї мами.

Марія Степанівна стиснула губи.

– Між іншим, ти можеш взагалі до мене не звертатися. Це зовсім не обов”язково.

Особливо при комусь.

Люба стенула плечима і нічого не відповіла. Знову їй не таланило. А нічого ж вона не

хотіла. Нічого особливого. Хотіла тільки, щоб їй нарешті дали спокій. Вона хотіла

просто відпочивати. А це, виявляється, було зовсім не просто.

Увечері зайшов кавалер Марії Степанівни з пляшкою. Це був вже немолодий

чоловік, але на голові у нього ще трималася пишна шапка волосся, прикрашена сріблом

сивини, і він тим дуже гонорувався, що не має лисини. Виглядав би зовсім нічого, якби

не його масні очі, що, здається, так і роздягали кожну жінку. Мав манеру, очевидно,

засвоєну з роками, з жіноцтвом поводитися фамільярно, чого Люба терпіти не могла.

– О, у вас, Марійцю, новенька, – сказав.

– Так, сьогодні підселили, – сухо і якось знехотя промовила Марія Степанівна.

– А гарнюня, – засвітився чоловік своїми масними очима і без всяких зволікань ляснув

Любу по плечах.

– Давайте знайомитися. Андрій Семенович.

– Люба.

– Ах, Любов. Яке ім”я!

Марія Степанівна кидала на нього спопеляючі погляди, а Люба все те бачила і не знала,

що їй робити. Нарешті вона встала.

– Піду, пройдуся перед сном.

Андрій Семенович відразу запротестував.

– Ах, Любов! Не позбавляйте нас вашого приємного товариства. Ось ми зараз посидимо

за пляшечкою. Марійцю, щось там до неї у тебе знайдеться?

– Аякже! Хоч, правда, тут я що? От якби вдома, тоді б ви побачили.

– Нічого, дорога, ми й до дому вашого доберемося. А що нам? А поки що… куди ж ви? –

до Люби, що вже збиралася відчиняти двері.

– Нехай іде, – сухо сказала Марія Степанівна. – Вона непитуща.

– Непитуща? – здивувався Андрій Семенович, притримуючи Любу за плечі. – Хіба

тепер бувають непитущі дівчата? Невже мама не дозволяє?

– Ні. Я просто не люблю спиртного.

І плечима повела, скинула руку Андрія Семеновича. Той засміявся і заспівав: