ГАНКА

 

• Мамо, а чому журавля називають журавлем? Тому, що він журиться?
• Не знаю.
• Мамо, а чому коли говорити в криницю, то вона повторює твій голос?
• Не можна нахилятися над криницею – можна впасти… Ніколи не розмовляй з криницями. Це небезпечно. Ти краще розмовляй з деревами, з квітами, з птахами…
• А хіба вони розуміють людську мову?
• Звичайно розуміють. От дивись, сонечко за хмарку сховалося… Поклич його – і воно вигляне.
• Сонечко, сонечко,

Виглянь у віконечко,

На бабине зіллячко,

На наше подвір’ячко!

Ой, мамо, а воно сміється! Виглянуло!

• Ну, я ж тобі казала.
• А я одного разу, коли ішов дощ, кликав, кликав, а сонце й не виглянуло.
• То, напевно, дощу було треба, то сонечко й сховалося, щоб не заваджати хмаркам-поливальницям робити свою роботу.
• Мамо, а чому нашу сусідку звати Ганка?
• Ну, тоді треба запитати, чому тебе зовуть Сергійком?
• Е – е, Сергійко – це гарно, так мене ти назвала. А Ганка – не гарно.
• Цить! Не можна так казати. Ганка – теж гарно. Вона сирота.
• Сирота – це, коли нема мами?
• У Ганки нема ні мами, ні тата.
• І що, в неї ніколи не було ні мами, ні тата?
• Чому ж… Були… Просто тато помер відразу після війни, від ран помер. А потім захворіла і померла мама. А Ганка лишилася із старенькою бабусею та ще з чотирма дітьми, братиками і сестричками, якби жива була мама, то звала б її Ганнусею або Анничкою, а так… Ганка та й годі… А ти, щоб мені не смів. Чуєш?
• Що “не смів?”
• Ганкою її звати.
• А як?
• Ганнусею, Ганною…
• Але ж її так ніхто не кличе.
• А ти клич.
• Соромно.
• Це погане робити соромно. А Ганна – це її ім’я. І вона вартує того, щоб до неї ставитися з повагою.
• Добре, буду кликати Ганною… О, а он вона йде. До нас.
• Добридень вам!
• Доброго здоров’я!
• Я прийшла до вас… Просити, щоб позичили мищинку муки… Я віддам. Дядько Танас обіцяли. Я в них жала. Але вони ще не змололи. А в нас їсти нічого. А тут ще й Настуня заслабла…
• Почекай, зараз наберу.

Ганка стояла, розглядаючи пальці на своїх босих ногах, знічена, легенька, і якась мов би непомітна.

Сергійко дивився на неї і думав, що б то їй таке сказати, аби назвати Ганною. Але не міг нічого придумати. Мати принесла торбинку з мукою, кусок сала і ще щось, певно, якісь крупи.

• На, візьми. Віддавати не треба. А ввечері прийшли когось за молоком. А як там баба?
• Нічого. Але не встають. Казав лікар, що вони вже не будуть ходити.

Стара Харитина якось впала і зламала ногу. Її вже немолоді кістки не хотіли зростатися.

Та й харчу відповідного не було.

• Важко тобі.
• Та нічого. Переднівок якось пережили. А тепер люди хліб зібрали. А буде в людей – буде й у нас. То добре, піду я вже. Хоч галушок яких зварю. Не знаю, як вам вже і дякувати. Бувайте здорові.
• Іди здорова.
• Ганно, – обізвався Сергійко, ще не знаючи, що має казати далі.

Але дуже вже йому хотілося назвати її не Ганкою, а Ганною.

• Чого тобі? – глянула на нього дівчина і трохи зашарілася.
• А – а… Іван дома, – спитав Сергій тільки для того, щоб щось спитати.
• Іван? Та ганяє десь. Хіба він всидить дома?

Ганна була вже за порогом. Вся її рухлива постава свідчила, що дівчина проворна і непосидюча.

Їй ще не було шістнадцяти. А найменшій Настуні всього три. Бігало там таке кучеряве, ніби ті кучері щовечора завивали і вкладали.

Іван мав десь років шість. Ганяв по дорозі, брудний та босий, мав завжди якусь дротяку, а на ній велике коліща. Отак біг, котив своє коліща, воно вищало по дроті, і Іван галасував. Машина це в нього була чи що. Але часом він кидав своє коліща і заходив побавитися до Тетянки Кнолевої. Дівчинка була сліпа. Трошки старша за Івана, вона бавилась ляльками, всяким череп’ям. Іван тут був тихий, спокійний, ніби й не він. Тут розігрувався цілий спектакль. Вони робили хатки й жили по сусідству.

• Добридень, – це Тетянка до “сусіда” зайшла, – чи не привезли б ви мені з поля снопи?
• Чому ж, – поважно відповідав “сусід”!
• От тільки коні відпочинуть. Щось мій сірий на ногу кульгає.

Іван ладнав “воза”. Це була якась скринька, причеплена до мотузка. Він їхав “у поле” і привозив пов’язаний у пучки спориш. Це були “снопи”. Їх складали у “стіжок”. Правда, дивні забави? Так бавились сільські діти. То був десь 1948 рік. Колгоспів на той час в селі Білозірці, що на Тернопільщині, ще не було. А діти в своїй грі повторювали життя дорослих, – все, що чули й бачили. Радіо не було, телевізора теж. Отак і бавились. А може воно й добре. Це були маленькі проби життя, яким збиралися вони жити.

Але найбільше до Тетянки приходила Воля. Чи то ім’я Оля так вимовляли, чи може й справді хтось назвав дівчинку Воля. Але так її називали. Воля вже ходила до школи, але приходила побавитись ляльками. Ляльки здебільшого були шматяні, тобто пошиті самотужки. Але у Тетянки був “Паяц” – справжня лялька, куплена колись у магазині. Паяц також був з вати, із простої матерії, але половина голови, тобто “лице”, було з каучуку. Паяц мав половину одягу синього кольору, а половину – червоного. На голові був ковпак з великим ріжком, напханим ватою. Це була справжня фабрична лялька, і дівчата, що приходили до Тетянки бавитись, неодмінно хотіли бавитися паяцом. Спершу всі іграшки ділилися на двох чи там на трьох. Потім кожна з дівчат визначала свою “територію”, де вона мала “жити”, а вже потім починався спектакль.

• Добридень вам!
• Доброго здоров’я!
• Чи не дали б ви мені трохи молока, бо у моєї дочки родилася дитина.
• Та що ви кажете! І кого Бог дав?
• Та хлопчика.
• То хай здоровий росте.

Отак бавились діти. А може й гарно бавились… Та мова не про те. Мова про Палажчиних дітей. Так їх називали, іменем їхньої матері.

Палажчин Петя мав років дванадцять. Він погано вимовляв декотрі букви і, певно, у дитинстві називав себе Пепа. Так і прилипло до нього це прізвисько. Вже ніхто його інакше й не називав, Пепа та й годі. Отак і жили: Настуня, Іван, Воля, Пепа і Ганка. А ще стара Харитина, що тепер вже тільки лежала і просила смерті.

Ганка, як уміла, всьому давала лад. Без кінця мила і вичісував дітям голови, прала, латала вкрай подертий одяг, поралась на городі. Робила і в людей за “що дасте”.

Непомітно з’являлась в хаті слабої самотньої жінки, переступала поріг, питала про здоров’я, якось само собою брала віник, замітала, прибирала.

• А може я зварю вам хоч якогось крупнику чи чого? – питала Ганка у хворої.

І та з сльозами на очах кивала головою.

• Дай тобі Боже здоров’я! Добра ти дитина.

Мати Петра Гаківця слабувала вже давно, але Ганка туди не заходила – був парубок в хаті.

Якось він перестрів її.

• Чому ніколи не зайдеш? Мама слабі…
• Так ти ж є…

Ганка спаленіла. Цей хлопець їй подобався, але дівувати їй було ніколи. Та й добре знала, що у неї четверо дітей.

• Що я… То бабська справа по хаті поратись…
• Коли мати слабі, то немає бабських і хлопських справ…
• Мама просили переказати, щоб ти прийшла.
• Добре. Прийду… – знічено мовила Ганка, і вони розминулись.

Петро був добрим господарем: мав коня, корову, скількись-то овечат, досить дробу, кабанець похрюкував… Словом, з усім хлопець вправлявся за доброго хлопа. Оте лишень лихо, що мати слабувала. На хатню роботу у хлопця часу не було та й не любив її, правду кажучи.

Другого дня, впоравшись дома, Ганка нерішуче переступила поріг Петрової хати. Петра не було.

• Ото й добре, – подумала дівчина. А на неї вже дивилися теплі, запалі від хвороби очі Петрової матері.
• Заходь, заходь, доню, – ледве промовила жінка.
• А я вже питаю та й питаю у Петра, чом ти не зайдеш…
• Нема часу, тітусю, – відповіла Ганка.
• Знаю, знаю… – продовжувала. – Бог тобі тяжке випробування послав. Так за доброту твою він заплатить тобі сторицею.

Та Ганка вже не слухала її, – вона мила, замітала, розпалила в плиті, вибравши перед тим попіл. Незабаром по хаті запахло смачною стравою.

• От би таку жінку моєму Петрові, – шелестіла стара.
• Знайде собі, – заспокоїла її Ганка.

Але в очах хворої перебігло щось хитрувате:

• Знаєш, дитино, як тяжко вмирати, коли розумієш, що дитина твоя ще не прилаштована в житті.
• Ото й не вмирайте та живіть собі, – розважливо сказала Ганка.

Тут рипнули двері – увійшов Петро, втягнув ніздрями повітря:

• От відразу чую, що господиня в хаті. Давай скоріше обідати, бо вола з’їм.

Ганка зібрала на стіл та й взялася годувати хвору. Страва була добра, то й хвора трохи поїла та й повеселішала. Якось чудно поглядала вона на молодих і усміхалася.

• А ти ж чого? – сказав Петро, – сідай же обідати!
• Ні, я вже дома пообідаю – промовила Ганка, – мені бігти треба.

Петрові явно не хотілося, щоб вона йшла. Та й Ганка охоче поїла б такого смачного борщу, затовченого салом, а ніж має їсти дома пісний. Та ні, того вона собі не може дозволити.

Так тривало місяць чи два. Ганка розривалася між домом і чужою роботою. Ще більше схудла, змарніла. А тут ще й померла баба Харитина, її єдина порадниця. Хоч стара вже тільки лежала, не тільки не могла вже нічого допомогти, а ще й коло неї треба було ходити, та все ж Ганці було з ким хоч порадитися. А тепер лишилася сама з дітьми. А тут холоди настають, треба думати, в що їх одягти, що взути. Ще одяг сяк-так полатала та й понатягають. А от взуття – ну хоч сядь та й плач. У Петра за роботу нічого їй не платили, та вона б і не взяла. Але чула, що вже їй несила на дві хати робити. І відмовитись не було як, але знала, що мусить те зробити, бо вже несила. Нехай Петро жінку собі шукає. Хоча при цій думці щось шпигало її у саме серце. І вона відтягала та й відтягала своє рішуче слово.

• От сьогодні. Сьогодні вже й скажу, – вирішила подумки Ганка, переступаючи поріг Петрової хати.

Петро був дома. Це кольнуло дівчину. У хаті, недивлячись на звичний вже настрій хвороби, панувало ще щось незвичайне, але Ганка не могла ніяк вловити, що саме. Якась урочистість чи що. Ніякого свята ніби не було, а на столі – чистий обрусок… Але дивуватися не було часу: роботи було багато. Петро їй допомагав і час від часу кидав на неї якісь дивні погляди, від котрих дівчина паленіла. Стара теж дивилася на Ганку якось особливо.

Впоравшись, дівчина хотіла вже йти, відкладаючи знову свою рішучу розмову. Але Петро її перепинив:

• Почекай, поговорити треба.

Серце у Ганки зайшлося, і вона й сама не знала, чи від радості, чи від тривоги. Вони вийшли з хати, завернули за ріг і сіли на лавчину, що була якраз під застільним вікном. Було вже холодно. Навпроти них саме була вишня. Вона вже скинула свій лист, стояла тиха і, здавалось, безборонна. Десь на гілці затримався одним один листочок і ніби чекав, що ось-ось має впасти.

• Ось так і я, – подумала Ганка, щулячись від холоду і підкулюючи під лавчину босі ноги.

Мовчання затягнулося. Нарешті, прокашлявшись, Петро заговорив:

• Ось що, Ганко, ти мене знаєш. Я хлопець господарський, не те, що якесь ледащо. Та й ти дівчина робітна. Надивився вже, як ти по хазяйству увиваєшся. А що, якби нам разом? Розумієш?

Ганка розуміла і не розуміла. Розуміла і не вірила, – Петро її сватає! Хіба це можливо? А Петро вів далі:

• Словом, виходь за мене заміж…

Ганка не могла не те, що говорити, а й дихати.

• Весілля робити не будемо – не до того: твоя баба померла, та й у мене… шпиталь… Словом, візьмемо шлюб та й по всьому. То як?

Ганка мовчала. Вона не могла осмислити почуте. Але щось її муляло. Все ж ніби добре, то що ж?

А-а! Вона чула від дівчат, як воно буває… Хлопець обійме дівчину, цілує… А вона пручається, а самій так любо, що аж дух захоплює…

• Ти чому мовчиш, Ганно?
• Та… – нарешті спромоглася дівчина видобути з себе хриплий голос. – Ти ніби підбираєш коня для супряги…
• А ти ж як думала, – засміявся Петро. – Сім’я – це упряжка. Коли одне тягне, а друге ні, то сама знаєш, як воно буває. Одне слово – супруги… Зрозуміла?
• А як, коли любляться?..
• А-а! Ти он про що! Це, Ганно, потім, само прийде…
• Е, Петре, ні: коли нема, то вже не прийде…

І їй раптом так чомусь сумно стало. Петро розсердився:

• Дурна ти, скажу тобі. Ну й що з того, що вистоюють під вербами та виціловуються? Потім полишають з животами: ні дівка, ні молодиця. Я тебе по честі беру.

Ганка зачервонілася, як мак: ще, крий Боже, не так її зрозуміє…

• Ну, ти ж знаєш, Петре, що я бідна, що нічого в мене нема…
• То пусте, – перебив Петро. – Будемо робити, то все у нас буде.
• А ти знаєш, Петре, що у мене діти, – невгавала Ганка.

Петро якось недоладно засміявся:

• Якби тебе не знав, то подумав би, що своїх уже встигла надбати.
• То однаково, – суворо мовила дівчина.
• А ми їх, Ганно, в дєтдом оформимо. Там їх і годуватимуть, і вдягатимуть, і вчитимуть… А в нас з тобою будуть свої діти: ого-го, скільки наплодимо! Чи не так?

Тут він вперше взяв дівчину за плечі, але вона випручалась і встала. Тільки тепер відчула Ганка, що зовсім замерзла. Ноги задубіли, і вона ледве на них стояла. Але голос був міцний, ніби видобувався десь із самих грудей.

• Ні, Петре, шукай собі іншої жінки. Я дітей своїх в дєтдом не віддам.

І пустилася йти. Але Петро вхопив її за руку:

• Чекай, Ганно! Хіба ж ти сама не розумієш, що ніхто тебе з твоїм виводком не візьме! Їм же там буде добре!
• Бувай, Петре! – кинула Ганка через плече і, вирвавши руку, пішла собі.

Пішла, щоб більше ніколи не переступати поріг цієї хати. І саме в цей час останній листочок на вишні підхопив вітерець і жбурнув на землю.

Ніхто не міг достеменно сказати, чи Петрових мізків це справа, але якось наїхали до Палажчиної хати з Лановець (наш райцентр), були тут і з сільської ради. Приїхали дітей у дитячий будинок оформляти. Плач стояв у хаті.

• Не дам, – плакала, аж заходилася Ганка. – Не дам дітей, – падала, мліла. Та на неї ніхто не зважав. Лише хтось кинув:
• Дурна дівка! Та ж тобі руки розв’язуються. Може, ще хтось заміж візьме.

Ганка голосила, як на похороні. Кричали діти. Плакали сусіди.

• Там в дєтдомі буде їм добре. Будуть чисті і нагодовані.
• Ай, не кажіть, – похитала головою інша. – І не кажіть. Дома – воно дома. Кому потрібні чужі діти!

Дітей забрали. Усі порозходилися. Лише Ганка мліла і голосила в своїй хаті, що стала раптом пусткою.

Змарніла Ганка, схудла, ніби аж постаріла. А їй же шістнадцять… Яка там старість. Хату свою вона тепер не любила. Свій смуток гамувала в роботі – в чужій, бо своєї поменшало.

Люди говорили:

• Де ж то видано, щоб така молода дівчина так побивалася. Та ж живі вони.
• Не дивуйте: вона ж їм за матір була.

Не витримала Ганка: саме вербували, чи то в Азербайджан, чи у Вірменію – словом, завербувалася та й поїхала, нікому й не сказавши куди.

Петро шаленів. Бігав по селі, розпитував. Та ніхто нічого не знав. Парубок ледве волосся на собі не рвав. Та що вже тут…

Тільки груша у Палажчинім садку раптом зародила рясно-рясно, ніби на гостей очікувала. Та гості вже не йшли. І ронила груша свої плоди, мов сльози. І падали вони, і не було кому їх збирати.

 

А дітей розкидали по різних дитбудинках. І серце комусь-то не здригнулося – розлучати братів і сестер. Скільки то дитячих сліз пролилося. Та що тії сльози!

Незабаром пройшла чутка, що у Збаражі в річці втопився Пепа. Купався – і втопився.

 

Минали роки. Ніхто про Палажчиних дітей нічого не чув. Аж раптом у село приїхала Воля. Пам’ятала всіх своїх товаришок. Зайшла і до сліпої Тетянки, що саме була на канікулах. І наговорилися, і наплакалися. Розповіла Воля, скільки сил доклала, щоб познаходити всіх. Настуню хтось узяв за свою – то й слід її згубився, Іван став моряком.

• А Ганка? – запитала Тетянка.
• Ганка вийшла заміж. Дуже хоче приїхати в село, та чоловік не пускає: боїться, що залишиться тут і не повернеться до нього. А куди їй, коли двоє дітей…

Воля й у гості до Ганки їздила.

• Я б там ніколи не жила, – вдарила себе кулачком у груди. – У них там свої звичаї, жінка там, як рабиня. Ні, таки у нас найкраще.

Потім у село приїжджав Іван – гарний, стрункий моряк: приїхав подивитися на село, де народився, де проходило його дитинство. Казав, що нічого і нікого не пам’ятає, лише сліпу дівчинку, що з нею колись бавився.

Я іду по селу. Ось тут місце, де стояла колись Палажчина хата. Хати нема. Лишилася тільки груша. Вона знову рясно зародила. Невже й досі чекає? Хто зна, може й чекає… Може, дерева вірніші від людей. Бо люди, хоч і мають пам’ять, та вміють забувати. А дерева, мабуть… Ні.