Вони сиділи у маленькому затишному клубі. Людей було повнісінько. Люди

поводили себе галасливо, перемовлялися, перегукувалися. Відразу було зрозуміло, що всі

вони тут добре знають одне одного. Тут були і чоловіки, і жінки, і старші, і зовсім ще молоді. Петро до всього дослухався, ловив ті голоси, ніби відкривав для себе якийсь

новий світ. Це був його світ.

– Ганю, – тихо спитав Петро, – то все сліпі?

– Ні, не всі. Є тут і такі, котрі бачать. Та й серед сліпих не всі однакові: є такі, що трохи

бачать, а є такі, як ти. Чуєш, як стукотять їхні палиці? Я не хочу, Петруню, щоб ти ходив з такою палицею. Це дуже страшно.

– А коли я гулю на лобі наб’ю, це, по-твоєму, не буде страшно?

– Ну чому обов’язково гулю?

– А тому, серденько, що тебе зі мною не буде, і я буду ходити сам. І ходити по місту, і

їздити трамваями, як всі.

– Ти? Сам? Зовсім сам?

– А з ким же?

– Я думала, що тут є спеціальні люди, котрі таким допомагають. Хоча б на перших порах.

– Ні, дорога моя, все треба самому. А ти хіба не бачила, як там ті хлопці біля цеху?

– Та бачила. Але щоб ти…  Такого я собі не уявляю.

Але тут на сцену вийшли хлопці з бандурами.  І тільки вони вийшли, настала тиша.

Хлопці сіли на стільці, і вже мали починати свій виступ. Серце у Петра пірнуло кудись

глибоко-глибоко. І він завмер, наче зовсім не було його на світі. А коли у залу впали перші звуки бандури, Петро забув, де він і хто він. Його душа злилася з піснею і витала десь аж під небесами, аж над степами і ярами, там, де гуляв Максим, гуляв батько. Ой, що ж та пісня здатна з чоловіком зробити!

 

Як наїхали вози з України,

розійшлися круторогі по долині.

Гей, гей, по долині.

 

Здавалося, Петро співав разом з ними, з тими хлопцями. Він подумки вимовляв, виспівував кожне слово. А як не знав, то хтось наче йому підказував, яке там слово мало бути.

 

Де ж ви, хлопці-запорожці,

сини вольной волі?

Чом не йдете визволяти

нас з тяжкой неволі?

 

– Ого, хлопці,  – пошепки сказав Петро, – то ви відважні, коли так. Таку пісню заспівати.

А на сцені звучить вже задирикувато і весело, аж ледве сидиться:

 

Від Києва до Лубен

насіяла конопель.

Дам лиха закаблукам,

закаблукам лиха дам!

Дам лиха закаблукам!

Достанеться й передам!

 

– Ну що, Гандзуню? Ти бачиш тепер, що можуть сліпі? Ех! Я ніби заново на світ народився.

 

 

По короткім часі Петро вже освоювався на новому місці, пробував, як кажуть,

“на смак” свою нову роботу.

– А ти, хлопче, молоток в руках тримав? – спитав майстер.

– Ще б не тримав! Я ж на селі виріс.

– Ну, всяко буває. Тут робота буде на швидкість, розмацувати ніколи, бо так нічого

не заробиш. Лупи – і все тут. Але як часом по пальцях вріжеш, то вже вибачай: не хтось

тобі, а сам собі. Тут головне діло – вчасно матюка загнути. Сам я не пробував, а хлопці

кажуть, що допомагає. Зараз ще можеш не спішити. Три місяці будеш на учнівському:

заробиш чи не заробиш, а мізер якийсь получиш.

От і вся настанова. А ти, Петре, тепер сам маєш доходити до істини. Стук, стук – цвях

входить в дерево. Стук, стук… Так повільно. Ні, це нікуди не годиться. Так, Петре,

ти нічого не заробиш. Не тільки на пиво, а й на молоко, котре в селі мав би безкоштовно.

Спробував швидше – і смальнув себе по пальцях. Спересердя матюкнувся – помогло.

Правду майстер казав. Отак і освоював Петро робітничу професію, коли вже лиха доля

відірвала його від плуга і коси.

 

 

В гуртожитку було простіше. Його підселили до двох чоловіків. В одного, виявляється, була жінка, теж сліпа, жила тут-таки, серед дівчат. Кімнати їм не давали.

– Здибаємося з жінкою, як парубок з дівкою, – жалівся той. – Десь там покрадемки трохи

притулишся – сам смак, вічна молодість. А головне – ні ти їй не набриднеш, ні вона тобі.

Ніколи й не сваримося. А за що сваритися? А най то, чоловіче, шляк трафить з таким життям!

– А діти є?

– Які там діти! Куди їх понесеш? Я до себе чи вона до дівчат? Можна б зняти квартиру.

Та куди ми підемо – двоє сліпих? Та й хто візьме? Кожен побоїться. Та й заробітки,

чесно кажучи, такі, що й не дуже розженешся.

– Нічого, Юрку, – це ще один мешканець втрутився, Ромко. У нього також жінка є, як

у Петра, на селі. – Кажуть, скоро нам пенсію будуть давати.

– Ага, дадуть! Доженуть і ще дадуть! Щось я не дуже вірю в ті даванки.

– Чого ти так кажеш? Закон вже такий придумали.

– То й що, що придумали? Закон – як дишель…

– Перестань. То вже точно. Буде нам з тобою пенсія. Тільки…

– Тільки що?

– Стажу треба. Залежно від віку. Чим старший чоловік, тим йому більше стажу треба.

Якщо ти сидів на селі на призьбі, то за що тобі пенсію давати? Іди спершу, скажімо,

в тарний цех, погаруй, а потім тобі вже й пенсію дадуть.

– А най то шляк трафить! Я ж казав, що більшовик нічого за даром не дасть. Ти, Петре,

як? Освоївся вже трохи? По коліні молотком не вдарив?

– Та по коліні не вдарив, а от по пальцях…

– Ну, чоловіче, без того не можна. У нас був тут один такий, що сам себе по коліні врізав.

Потім з нього довго хлопці сміялися. Кому смішки, а йому, бідачиськові, горе. Таке

недолуге було. Потім його кудись в інший цех перевели.

– А чого з нього сміятися? – заступився Петро за невдаху. – А може хлопець ніколи в

руках молотка не тримав.

– Та не тримав. Він зі школи. Є тут у нас у Львові школа для сліпих дітей. Так там, чоловіче, їх вчать чорт його знає чого: “А квадрат плюс Б квадрат”, а ще коли Ленін народився і всяке таке. Краще б їх вчили цвяхи бити.

– Ти не дуже на школярів рий. Щіткарів школа добре готує. Щітки в школі всякі вчать робити. Та й по картонажці щось там вчать. А що “А квадрат плюс Б квадрат”…  на те

вона й школа, щоб таке вчити. А що доброго, що ми з тобою ні читати, ні писати не вміємо?

– А нащо воно мені, те писання і читання? Від того ящики ліпше битися не будуть.

– Ото вже, Ромку, ти кажеш дурне.

– Ну, то ми ще потім з тобою розберемося. А зараз, Петре, ходімо на кухню. Я там все тобі

покажу. То теж для сліпого наука. І неабияка. Особливо для хлопа. Приміром, взяти хоча б чайник. Ну як сліпий має знати, чи він кипить? Не знаєш? І я колись не знав. Мене теж

хлопці навчили. А так, чоловіче, як трясеться, той кипить. Отак. Щоб знав.

Хлопці сміються.

– А ти, Юрку, не смійся. Добре, що тобі твоя  Мариська їсти наварить. Сліпа, сліпа, а

готує – ого! Я колись їв її борщ. Коли Юрка не було.

– А коли це моя жінка тебе борщем годувала? Ах, ти, лайдаку! Та я ж тебе…

Регочучись, хлопці починають борікатися, падають на ліжко. Петро починає їх урезонювати.

– Вар’яти! Дайтеся на стримання! От жеребці!

Нарешті задихані хлопці перестають дуріти. Ромко веде Петра на кухню. Петро почуває

себе трохи ніяково.

– Знаєш, Ромку, я щось до варива не дуже. То все-таки справа бабська.

– А наша, кажеш, горілку пити? Воно ніби й так. Але без закуски, чоловіче, і горілка

не йде.

А потім серйозно докидає:

– У нас, розумієш, тут нема ніякої їдальні. Треба аж в місто їхати. Трохи біда для хлопа. Але нічого. Не такий чорт страшний, як його малюють. Я вже й зупу навчився варити. Ого, чоловіче! Колись зварю – попробуєш. Цибулькою  засмажу – не кожна баба таку зупу зварить. Якось жінку свою годував – казала, що добра. Ти не бійся, з нами не пропадеш.

– А в тебе, Ромку, діти є?

– Є, чоловіче. А як де без дітей? Я до всього добрий майстер. Аж четверо настарався.

– Ого!

– А як ти думав! Ми з моєю старенькою добре справуємося. Коли четвертим зайшла, то так вже плакала. А я їй кажу:

– Дурна бабо, чого плачеш? Півлітри води більше в баняк ввіллєш – і лишня тарілка зупи.

Де їсть троє, там і четверте наїсться. А що, не так?

Петро стояв і посміхався. Йому було добре серед тих простих і щирих людей, і перестала

докучати власна сліпота. Розумів, що він не один такий на світі.

Входили і виходили хлопці. Хтось закип’ятив чайник і ніс його до своєї кімнати,

гукаючи:

– Обережно! Кип’яток!

Це для того, аби якийсь сліпий з розгону не налетів та шкоди не наробив і собі, і комусь.

Дехто щось розігрівав і тут-таки біля стола сідав їсти. Петрові було якось чудно. Здавалося, що він потрапив у зовсім інший світ. Але найдивніше було те, що в тому світі

чомусь всі його вже знали і поводилися з ним просто і по-братськи.

Увійшло ще двоє, очевидно, вже добре-таки напідпитку.

– Петре, – гукнув один. – Чи ти такий, як у твого батька діти?

– Ні, я такий, як у мого сусіда, – знайшовся Петро на відповідь.

– То став пляшку. Чого мнешся?

– Ах, ви, аліки, – накинувся на них Ромко. – Став їм пляшку! З вас ще не досить? Нехай

перше заробить, а тоді й ставитиме.

– А тобі, Ромку, що до того? Чого влазиш? За приписку нехай ставить. Що він, з бідних?

– Поставлю, хлопці, неодмінно поставлю. За мною не заіржавіє. Але дайте трохи оговтатися, – спокійно сказав Петро і тим погасив суперечку, що вже готова була визріти.

Тільки Ромко ніяк не міг заспокоїтися і все бурмотів:

– Став їм за приписку! Нібито вони його приписували! Аліки нещасні! Позаливали сліпи

і ще їм мало. Чіпляються до чоловіка. А їм що? Їм аби випити на дурняк. Можна й не закусуючи.

Вже в кімнаті Петро спитав:

– Послухай, Ромку, а хто такі аліки? Чому ти їх так назвав?

– Та це в нас так алкоголіків називають.

– А ті двоє що, алкоголіки?

– Якщо не зовсім, то скоро будуть. П’ють до роботи, під час роботи і після роботи. Не просихають, курдимоля. Аж доки всіх грошей не проп’ють. А потім ходять і стогнуть:

– Позич! Постав пива! Позич хоч на хліб! – Ромко зло матюкнувся. – Я таким ніколи

не позичаю. Нехай здихають, або нехай вчаться жити. Зло бере. Ходить отаке назюзяне

по вулиці, а зрячі кажуть:

– Але ті сліпі п’ють. Воно, чоловіче, знаєш, коли зрячий п’є, того не видно. Ну п’є. А

коли сліпий нап’ється, то відразу на всіх сліпих падає: от, мовляв, п’ють. Тобі, певно,

все те дивно. Звикай, чоловіче.

– Та чого дивно? Люди – скрізь люди.  Я теж не в лісі ріс.

– Ні, ти не думай, – продовжував Ромко, – я теж можу випити. Як кажуть, не до вуха

чарку несу. Часом, віриш, і добре напитися можу. Потім сам себе сварю. Але щоб так,

кожен  день…  Ні, то вже люди пропащі.