ГОСПОДАРСЬКА ДОЧКА

 

Петро Шепета був хлопець бідовий. Саме парубочого віку добігав: ще й не парубок,

але вже й не пастух. На такого дівчата задивляються, бо ще нічий, ще, либонь,

нецілований. А той Петро ще й з біса гарний був: станом високий, очі, як вуглини, чуб

густий, палахкий – очам млосно. А вже як заспіває, то хоч серце вийми з грудей та йому

віддай. Отакий той Петро Шепета. Старші дівки зітхали: замолодий. По війні кожен парубок на вагу золота. Що вже та війна наробила, скільки того цвіту парубочого викосила. А ті другі в Сибірі або постріляні, в бандерівцях побувши. Про них і говорити

не можна, хіба що думати. От думати можна, бо то були орли, а не хлопці. А де вони?

Гай-гай! Нема. Сила солому ломить. Ой, ні, не солома то була, ой, не солома. Дуби, а не

хлопці. Повиривало їх з корінням. От і зітхають тепер дівчата – нема. Плачуть тепер їхні

матері, не знаючи, де могили синів. Плачуть, а що з тих сліз?

Шепетиха тихенько тішилася, що доля оберегла їй сина Петра. На фронт не взяли, бо

ще малий був, у бандерівці не пустила, бо таки ж малий був. Що ж йому? Ще й п’ятнадцяти не було. Аж плакав Петро, а вона таки не пустила. От і має тепер парубка на все село. Молодий ще, а вже дівчата за ним он як зорять. Посміхається Шепетиха. Але ж

соромно тішитися своїм сином, коли чужі…  Вічна їм пам’ять і Царство Небесне! А Шепетиха таки потай тішилася Петром, бо сподівалася онуків дочекатися. Шкода тільки,

що батько не дожив, чоловік її, Степан. Ото б тішився. Та війна ковтнула її Степана. І Мокрина витерла скупі сльози, бо вже всі їх виплакала.

 

Як з Бережан до Кадри

січовики манджали,

там краєлось серденько

від горя і печали.

 

О, це вже її Петро з поля повертається. Попереду лине пісня, а за піснею же її син.

– Петре, ти б обережніше з тими піснями. Не всяку пісню співати можна. Маєш теє знати. Бо як донесе хтось, то буде тобі! Ще й мені зостанеться.

– Овва, мамо! Вже й співати не можна? А що ж тоді можна?

– Та можна, сину, співай собі. Та не все. Такі часи.

– То що ж мені співати? “Із-за гір та з-за високих?” Чи про двох соколів?

– Не знаю, сину, але тих пісень не співай.

– Так їх же, мамо, всі співають. І ніхто не боїться. Бо то наші пісні. Донесе хтось? Хто

донесе? Та я йому…

– Ой, сину, сину, молодий ти ще і Слава Богу, що молодий.

І Шепетиха зітхнула. А Петро, пораючись, вже наспівував другої.

 

Ой, на горі, на Маківці

там б’ються січовії стрільці.

Хлопці, підемо,

боротися будемо

за Україну, за вільнії права.

 

– І що ти йому зробиш! – сплеснула руками Шепетиха та й пішла до хати. Петро посміхнувся.

– Мама всього боїться. Їй за кожним кущем вовк ввижається. І чого ті старі такі?

І зітхає. Він і сам дещо пам’ятає. Вже не такий і малий був. Та ж, либонь, минулося. А

мати все ще боїться.

– Ну, та дарма. Щось я сьогодні загаявся. Треба скорше поратися.

Поспішав Петро. І не даремно поспішав. Бо ж його сьогодні чекає… дівчина! Таки та

кароока, найкраща, яку намислив собі, намріяв у солодких парубочих снах. Ганя! Його

Ганнуся! То тільки мама думає, що він маленький. Та й заспівав радісно, аж вечір

засміявся.

 

Ганю моя Ганю!

Яка ж ти дівчина!

Кажеш, що ти вірна

І що мене любиш,

а ходиш з іншима.

 

І обірвав тут пісню на півслові. Ні, його Ганя не ходить з іншими. Вона тільки його любить. І хоч її батьки – господарі на все село, а він – харпак горопашний, але вони з Ганею таки поженяться. Аби там що – поженяться! А якщо по правді казати, то не такий він вже і харпак. Пара коней – це не абищо.

Переповнене молоде серце не вміщало всіх почуттів, і вони виливалися, вихлюпувалися у пісню, бо то була не пісня, а друге Петрове серце, друге його життя.

 

Світи, місяць, нічку,

нех перейду річку.

Світи, місяць, нічку,

нех перейду річку –

до дівчини на всю нічку.

 

І вже вмитий і причепурений, з піснею на устах і коханням у молодому серці йшов

Петро через город  у той садок, до тієї старої груші, де на нього чекала його Ганя, його

голубка, його перша в житті дівчина.

І незчувся Петро, як були вже удвох. Стара груша ховала їх від всього світу. Обіймав

стан дівочий, цілував її личко, її карі очі. Ох, та любов, молода і солодка, і ненаситна. А

час біжить, як дикі коні.

– Мушу йти, Петрику, мій лебедику, – стрепенулася дівчина.

– Ну ще хоч трішечки постій зі мною. Бо це ж я тебе так довго не побачу.

– Аж цілий день, – засміялася притишено.

– А хіба ж це мало?

– Мушу йти, щоб мої не похопилися.

– Та чи довго ми ще від них ховатися будемо?

– Ой, не знаю.

– Як це ти не знаєш? А коли я восени посватаю, невже гарбуза піднесеш замість

рушників? Ти тільки скажи, то я ті гарбузи повириваю не тільки на твоєму городі, а й

у всьому селі.

– Та я б за тебе, козаче, хоч зараз, якби моя воля. Але ж батьки. Сам знаєш. Їм багатство

сниться.

– Та де ж я їм того багатства візьму? Уже б і чортові душу продав – так той товар не дуже

тепер в ціні.

– Свят! Свят! Свят! Не кажи такого проти ночі. Та цур їм з тим багатством. Набридли.

– То це вони вже для тебе й жениха придумали?

– Авжеж, що придумали.

– І кого ж?

– А ти нібито й не знаєш! Їх же два таких господарі, на все село. Мій батько та Гайдук.

– І що, за Гайдукового Івана тебе хочуть віддати?

– Та ж не за кого іншого.

– А ти що?

– Та що я? Вже їм казала, що краще у вершу, ніж за нього. Та хіба ж вони чують чи

бачать щось, окрім Гайдукового поля, Гайдукових коней та корів?

– А мати що? Невже і вона тебе не розуміє?

– А що мати? Зітхають та плачуть. “Покорися, – кажуть, – батьковій волі. І я колись так заміж ішла”.

– І що, – питаю, – були щасливі в житті?

– Та де там, – кажуть. – Твій батько і бив мене, і злиднями докоряв. Тебе Гайдуки хоч злиднями докоряти не будуть, бо ти – господарська дочка. Голіруч тебе не віддамо. Не те, що мене мої батьки віддали. Тільки  того й було, що врода моя молода. А що з тієї вроди?

– Ой, Ганю, якби ти знала, як сумно від твоїх слів. Але однак все це ми здолаємо і таки

будемо разом.

Поцілував, а потім закрутив-завихорив, приспівуючи:

 

А за того Петруся

била мене матуся.

Ой, лихо не Петрусь,

біле личко, чорний вус.

 

– Чи любитимеш мене, коли стану тобі за жінку?

– Чи я тебе любитиму? Ти ще й питаєш? Та я не дам і порошинці впасти на тебе.

– Всі так кажуть, коли любляться, а потім…

– То ти не віриш мені? Тоді навіщо й казати?

– Та вірю, вірю, соколе мій ясний. Але я таки вже мушу йти, бо пізно.

І вони розходилися, а стара груша ще довго зітхала, згадуючи їхню мову, трепетні

зітхання і те, як була вона колись молодим та струнким деревцем. Гай-гай! Не дурень же

сказав: молоде – золоте…