Казки в кошику

Всі проблеми з усиновленням вирішилися, і тітонька Ліда, або просто Ліда,
щасливо жила зі своїм маленьким синочком Артемком. Тепер вона знала, чому її син
так інтенсивно, не зовсім по-земному розвивається. Йому щойно минув рік, а він вже
спілкується з матір”ю цілком по-дорослому. Мова його виразна і продумана. Знаючи
схильність кошорських дітей до вивчення мов, мама Ліда почала вчити Артемка
англійської мови, бо сама щось трохи знала та й активно взялася за поповнення своїх
знань. З острахом чекала, коли її син почне літати.
„А може не почне ? – десь тліла надія. – Прикладу такого не має, ніхто його тому
не вчить, то може …”
І сама розуміла марність таких надій. Бо що вже в дитини закладено, то колись
неодмінно проявиться. Це Ліда знала. І чекала, і боялася тієї миті, коли її маленький
син вперше злетить над землею.
„Це ж, мабуть, прекрасно, – думала Ліда. – Он як гарно літала та дівчинка. І чого ті
люди такі ? Милувалися б собі таким феноменом дитини. Так ні ! Вони так не можуть.
Давай їм, щоб все за стандартом було. От і думай тепер. Та ще й думай потім, щоб
хтось твого Артемка часом не викрав. Але, я думаю, це пришельці перестрахувалися.
Вони просто надумали таку небезпеку. Уявили собі, що таке може статися. Так би
мовити, теоретично. Щось не чутно у нас нічого про викрадення дітей. Хоча … хоча
Артемко – не зовсім звичайна дитина. Треба бути дуже обачною. А хіба можна геть
усе передбачити ? Геть усе попередити ?”
Якось ішла Ліда з Артемком по селу після дощу. Попереду була величезна
калюжа. Ліда хотіла вже, як робила не раз, підхопити хлопчика і перенести через
калюжу, як раптом … її Артемко відштовхнувся від Землі і легко перелетів через
калюжу. Хлопчик засміявся, а мати зблідла і гарячково стала оглядатися довкіл.

8.
Поблизу на щастя нікого не було. Артемко, радіючи, що це йому вдалося, підлітав
та й підлітав собі угору, а потім, весело змахнувши рученятами, плавно облетів
довкола матері і став біля неї, чекаючи на її похвалу. Замість того, щоб похвалити
сина, мати серйозно сказала:
– Перестань, Артемку. Не пустуй.
Хлопчик ображено заплакав. Йому вдалося, він вміє, він навчився ! А мати сердиться.
Ну чому ? Адже він нічого поганого не зробив. Це його успіх, його досягнення, а
мама його не похвалила. Він плакав, а мати взяла його на руки і пестила, і цілувала,
і забавляла його. Та з досвіду вже знала, що Артемко – це і справді не зовсім звичайна
дитина. Він плакав не часто. Але, якщо вже розплачеться, а коли ще й образиться, то
його важко було забавити. Образа проникала йому глибоко в душу і так швидко
хлопчик її забути не міг.
„Але ж воно ще таке маленьке ! А так глибоко все сприймає. І справді, йому образ-
ливо. Я розумію. Він чогось досягнув, чогось навчився, а його замість того, щоб пох-
валити, ще й насварили. Це ж неправильно ! А як йому пояснити ? Як його застерег-
ти ?”
І Ліда вперше розгнівалася на інопланетян. Привезли їй того дивного хлопчика і лиши-
ли її на самоті з його нестрандартною поведінкою. А тепер вона сама має думати, що
ж їй робити і як їй бути. На щастя ніхто ще не бачив, що виробляє її син. Дорога
довкола була порожня. Це їм просто повезло. Але на таке везіння настуного разу
розраховувати не доводиться.
Вдруге Артемко проявив свої незвичайні здібності, коли вони з Лідою мали
перейти через річку. Вузенька кладка лежала якось нерівно і по ній іти було досить
небезпечно. Ліда збиралася перенести свого хлопчика через ту кладку, але він її
випередив. Підстрибнув, махнув рученятами, наче крилами, та й перелетів на той бік
річки. Стояв і посміхався матері: от, мовляв, який я молодець. Наче й забув, скільки
тривог додав мамі своїм попереднім польотом. Ліда почервоніла, потім зблідла, а
ще потім почула позад себе здивований жіночий голос:
– Ого ! То це ваш Артемко вміє літати ? – здивувалася тітка Ївга – найперша на селі
поплітуха.
– Та це він так, пустує собі.
– Нічого собі пустощі ! Я ж сама бачила, як він через річку перелетів.
– Це вам так здалося, тітонько Ївго. Де там ! Хіба ж можна ? Такого не буває.
Може б воно ще якось минулося. Побачене було настільки невірогідне, що тітці
Ївзі при її репутації чи хто й повірив би. Але тут Артемко загукав з того боку:
– Правда ! Правда ! Я вмію літати. Просто мама чомусь не хоче про те говорити. А
я ще не так можу.
І малий знявся у повітря і, вигинаючись, пролетів чималу відстань, посміхаючись і
щось наспівуючи. Гуси, знявши крик, сполохано злетіли на крила та й подалися собі
геть, бо хто його знає, що утне той літаючий хлопчик.

І пішов по селі спершу тихий гуд, потім поголос, а потім і розмови вголос про те,
що Лідин маленький син вміє літати. Найпершими суддями стали жінки, бо чоловіки
таке повідомлення в серйоз не сприймали.
– Тут щось не те, – переконували найзавзятіші. – Ну де, скажіть, ви бачили літаючих
дітей ? Га ? А тепер візьмемо таке: хто достеменно знає, звідки у Ліди взялася та
дитина ? Звідки ?
– Та Бог його знає. Хтось підкинув. Таке буває.
– От-от ! Хтось підкинув. А я вам скажу: та дитина від нечистого – от що.
– Свят ! Свят ! Свят ! – захрестилися жінки.
А Лідина кума таки заступилася за похресника.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

12 − ten =