23.
– Що за чорт ! Та якого гаспида ти сидиш ? Виходь і подивися, що там. Ми не можемо
втрачати часу.
– Не можу.
– Що не можеш ?
– Не відчиняються двері.
– Що ? – заревів Артемків охоронець. – Та я тебе …
Але його двері також не відчинялися.
– Двері заблоковано, – розгублено сказав водій.
– Як заблоковано ? Ким ?
– Не знаю.
– А дідько б тебе взяв разом з твоєю залізякою. Це ти навмисно ?
– Та ви що ! Я ж тут, з вами, у пастці.
– В якій пастці ? Що ти верзеш ? Негайно заводь машину або відчиняй двері. Що за
дурні жарти ? Ти мене знаєш. А як не знаєш, то …
– Я нічого не можу зробити. Машина не заводиться, двері не відчиняються.
– Прощайся з життям, собако. Але перше зв”яжи мене з шефом.
– Я пробував. Зв”язку нема.
– Та зв”язуйся хоч з ким-небудь, остолопе ! От вляпався ! Взяв на свою голову ! А ще
казали: справний хлопець, відповідальний. Нічого собі – відповідальний ! Ну, що там у
тебе ? Є зв”язок ?
– Всі прилади мовчать.
– Зараз і ти в мене замокнеш. Навіки замовнеш, скотино. Це твої штучки, я знаю.
Здати хочеш ? Не вийде.
– Та я … не винен. Я не знаю, що тут робиться.
Той, що сидів біля Артемка, очевидно, хотів дістати якусь зброю, щоб поквитатися з
водієм, але раптом скрикнув.
– Що за чорт ! Я не можу ворухнути ні рукою, ні ногою.
– Я також, – перелякано сказав водій.
– Що за дурний жарт !
– Це … це … НЛО.
– Що ? Я бачу, тобі вже і мізки скаламутилися. Обаранів зовсім.
– А ви не кричіть. Досить мене ображати. Ви краще подивіться вгору над нами.
– Та хіба крізь ті затемнені вікна щось побачиш ?
А над ними і справді зависло НЛО, як звикли малювати в газетах, а ще показувати в
кіно. Не встигли злочинці прийти до тями, як вручко відчинилася дверка біля водія і
Календ націлив на переляканого шофера свій променевий пістолет, маючи на оці і
другого злочинця.
– Я стріляю влучно, – сказав спокійно, наче про цілком звичайну річ. І до Лани:
– Візьми Каро.
Виглядало так, що про хлопчика на якийсь час наче всі забули. Він непорушно лежав
на сидінні в неприродній позі. Лана вхопила хлопчика, піднялася з ним в кабіну свого
зорельоту і там надала дитині необхідну допомогу. За короткий час хлопчик прийшов
до тями і вже обнімав Лану і радісно говорив, аж захлинався.
– Лано, Лано ! Як добре, що ви прилетіли. Я, Лано, злякався. Я дуже злякався. Лано,
вони вбили мого Фреда.
У хлопчика на очах заблисли сльози.
– Ну, Каро, не плач, – втішала Лана. – Ти молодець. Головне – ти не розгубився. Ти вів
себе, як справжній космонавт.
– Лано, Лано, послухай. Це був такий собака ! Він обірвав ланцюг, щоб врятувати
мене, а вони його вбили.
Хлопчик багато пережив. Йому треба було негайно зняти стрес. Лана знала, що вона
потрібна батькові. Він там лишився наодинці з тими двома.

24.
– Чекай, я включу тобі мультики. Подивися, відпочинь.
– Не треба мультики. Я буду думати про свого собаку. Його більше не буде, ніколи
не буде, Лано.
– Каро, я тебе прошу, не думай зараз про собаку. Дивися мультики і думай про маму.
А я мушу тебе залишити. Тато там сам … з ними.
– Ти йди, йди. А я буду дивитися мультики і думати про маму. А може й засну.
І хлопчик позіхнув.
– То й засни, Каро, засни. Так може й краще. Спи і нічого не бійся. Тобі треба
відпочити. А я мушу йти.
І Лана випурхнула з кабіни, бо там, внизу на неї чекав тато.
– Як Каро ? – спитав Календ.
– Все в порядку. Він багато пережив. Все говорить про вбитого собаку. На нього це
справило сильне негативне враження. З нього треба зняти стрес.
– Так, для його віку це занадто серйозно. Але нічого, хлопчик він міцний, справиться.
– А що з тими будемо робити ? – спитала цілком по-дорослому Лана. – На Кошор вони
не долетять.
– Звичайно, що не долетять. Вони зовсім не треновані. Слабаки, – сказали б про них
на Землі.
– Но-но, дядя ! Обережніше на поворотах. Бо я можу…
Це заговорив Артемків охоронець. Календ засміявся.
– Нічого ти не можеш. Сповили тебе, як дитя – от і все. А тепер вас судитиме
Міжпланетний суд МАЗДу, як піратів.
– Не маєте права ! Ми будемо на вас скаржитися. Ми – громадяни …
– Ніякі ви не громадяни. Ви – бандити.
– Ви не маєте права ! У нас є родини, у нас є діти !
– Ага, і про дітей згадали ! А у тих, кому ви робили кривду ? У них хіба нема родин ?
Чи родини тільки у вас ? Ну, годі. Нічого мені тут з вами … як, Лано ?
– Теревені правити.
– От-от … Ви – підсудні МАЗДу. Повеземо, Лано, їх на Венеру. Там їх судитимуть.
Переліт недовгий, витримають. А якщо й не витримають – туди їм і дорога. Я розумію,
що не правий, але, коли йдеться про дітей, то, повіриш, Лано, я втрачаю над собою
всякий контроль.
– Послухайте, а гроші ? – заговорив знову Артемків охоронець. – Ми можемо дати
багато грошей. Золото чи доляри.
Тут почувся легенький посвист. Це вистрілив Календ зі свого маленького пістолета і
обпалив злочинцю волосся біля скроні.
– Це не тому, що я поганий стрілець. Я просто попередив. Негайно замовкніть, бо я за
себе не ручаюся. Лано, відпусти їм ноги. Настільки, щоб вони могли пересуватися.
Натисни на пульті. Тільки не помилися.
Нарешті обидва злочинці вилізли з машини.
– Станьте спинами один до одного. Лано, наручники. Так … Тепер включи підйомник
і – в бажаний відсік. Долетять і там. Вкладеш – і виключи ноги.
– Не маєте права, – знову спробував балакучий. Бо водій мовчав. За весь час він не
сказав ні слова.
– Цікаві люди, – посміхнувся Календ, допомагаючи Лані, – самі чинять беззаконня, а
коли торкнеться до них, тоді згадують свої права. Це ще на Землі з ними панькаються.
Пірати не повинні мати ніяких прав. Ну, сідаймо та рушаймо. Чекай, ще перевірю
двигун машини, щоб зненацька не рушила, коли ми її відпустимо. Мусимо все
передбачити. Так, вимкнув.
– А що буде з машиною ? – нарешті обізвався водій.
– Про вашу машину ми журитися не будемо. І ви нею не клопочіться. Думаю, що вона
вам більше не знадобиться.