Казки в кошику

7.
– А того її кота ви вирятували ?
– Та вирятувала. І грошей з неї не взяла. Навіщо мені гроші ? Але вразила вона мене
до глибини душі. Така людина мусить мати добре серце.
– А звідки ви знаєте, що вона живе сама ?
– Ну … найперше те, що я таки трохи ворожка. А друге те, що в таких випадках люди
переді мною розкриваються й самі все про себе розказують. Ото вона й розказала.
– Якось мені ніяково бідну дівчину-сироту, котрій нікому й пораду дати, підбивати на
таке.
– А хіба ж ми її на зле підбиваємо ? Потім ще й подякує. Все добре. Ідіть до неї.
Кращої нареченої і не знайти.

Пішла Стратониха, подякувавши. Пообіцяла на звороті ще зайти. Вийшла, а сніг
білий, чистий, а зима ясна така та усміхнена. Сніг під сонцем виблискує, шапки на деревах
міняться. Ніби в казкове царство потрапила Марія.
– То ж і не диво, що тут живе баба Росиха, майже чаклунка, така собі помічниця і рятів-
ниця простого люду. Живе та й не журиться, що не надбала статків за все своє життя, що
самотня старість вже насідає їй на плечі. Живе і творить добро у тому казковому світі, в
якому живуть цілком справжні люди зі своїми бідами та хворобами, зі своїми радощами
та весіллями.
Дійшла Марія до того невеличкого сільця, про котре казала їй баба Росиха. І хату
відразу побачила, на горбочку собі стояла, наче вийшла когось виглядати та й зупинилася,
невеличка, ошатненька, засніжена. Чомусь здогадалася Марія, що саме тут живе та
дівчина, що до неї саме йшла, та ще й не знала, як їй скаже про … ще й не встигла у когось
запитати, аж тут сама дівчина вийшла з відром до криниці по воду. А за нею й кіт вибіг.
– Ти куди ? – насварилася на нього. – Зараз мені до хати. Бачиш, як на дворі холодно ?
– Няв !
– Ну біжи, тільки не надоговго. Сам знаєш, що хворів нещодавно. Я зараз прийду.
– Добридень, дівчино, – озвалася Марія біля воріт.
– Доброго здоров”я, – відповіла та й зашарілася. Мабуть тому, що сторонні почули, як
вона зі своїм котом розмовляє.
– Чи не ти будеш Настя …
За й запнулася, соромлячись сказати „Котиха”.
– Так, так, я. Настю Котиху шукаєте ? То це саме я і є.
Та й засміялася, приязно так, аж сніг довкола заяснів, повеселішав.
– Ідіть до хати. А я зараз, води тільки наберу. Собаки не бійтеся, він не кусається. Це у
нього ім”я таке – Кусай.
– Дзенькнула відром та й пішла до криниці.
Щойно Марія зайшла на подвір”я, як де не взявся півень та як закричить:
– Кукуріку ! Кукуріку !
Та так голосно, так тривожно і несподівано, що аж Марія злякалася.
– А щоб тобі добре було, який ти голосний, – побажала молодиця півневі. На півнячий
крик і пес Кусай вийшов з-за буди. Але тут вже і Настя з повним відром вернулася.
– У тебе тут сторожа така, що ого ! Я аж злякалася.
– Це мій Горластик завжди кричить, як хтось чужий на подвір”я зайде. Ходімо до хати.
Світличка була невеличка, чепурненька. Образи в рушниках, кілька світлин, гірка
подушок на постелі, стародавня кована скриня.
– Ти тут сама живеш ? – спитала Марія.
– Чому сама ? У мене живе ще їжак Колючка, черепаха Зіна, кіт Нявкун, а Горластика і
Кусая ви вже бачили. Зіна на зиму у спрячку залягла, а Колючка не спить. А чого йому
спати ? Їсти є що, в хаті тепло. Та ви сідайте, сідайте. Я зараз гарячого узвару принесу.
Бачу, ви з дороги. Що не з наших, то це я відразу помітила. Я тутешніх всіх знаю.
– Так, я не з вашого села. Але сідай і ти, дівчино. Бо я не просто собі до тебе прийшла.

8.
Поговорити з тобою маю. Розмова дуже серйозна.
Настуня заховала посмішку і присіла на край постелі.
– То кажіть. Тільки я не знаю, чим можу прислужитися вам, що так здалека добивалися
до мене.
– То баба Росиха нарадила мені до тебе звернутися. І я бачу, правильно нарадила. Це
можеш тільки ти. Розумієш, треба вирятувати з біди одного хлопця … тобто кота. Марія
розгубилася, а в дівчини на уста знову випурхнула її чарівна посмішка.
– Так хлопця чи кота ?
– Та розумієш …
І Марія, як уміла, помалу, добираючи слова, розказала незвичайну історію свого
пожильця. Журилася тільки, щоб дівчина не прийняла її за хвору жінку, що верзе
казна-що через свою хворість. Але дівчина дуже серйозно слухала Стратониху, а вислу-
хавши, сказала:
– Мушу подумати. Нема в мене ні батька, ні матері, нікому мені порадити, як я маю на
світі жити, то мушу про все думати сама. Думати буду три дні і три ночі. А як надумаю,
сама вас знайду, сама до вас прийду, необминувши і баби Росихи. А якщо не надумаю і
не буде мене три дні і три ночі, що ж … не тримайте на мене образу, шукайте тоді іншу
пару для вашого принца.
Вона так і сказала: „Для вашого принца”. Це Марії сподобалося: „Не для кота”, а „Для
вашого принца”.
На тому й попрощалися. Марія пішла собі, бо мала зайти ще до Росихи, як обіцяла.
Їй треба було квапитися, щоб завидна дістатися додому.
Баба Росиха цікава була знати, чим закінчилися відвідини Насті Котихи.
Вислухавши Марію, стара сказала:
– Я думаю, що все буде добре. Чомусь думаю, що дівчина погодиться.
– А поворожити вам би не хотілося ? Ніколи до ворожок не ходила, а тут … знати кортить.
– Ні, ворожити не хочу. Ворожіння – це справа дуже небезпечна. Часом, не хотячи, можна
зашкодити, на щось вплинути, добре чи зле.
– Але ж ви іноді ворожите ?
– Так, але це йдеться в основному про те, чи любить, чи не любить. А тут справа занадто
серйозна. Нехай дівчина сама вирішує свою долю. І не тільки свою.
– Ох, як би я хотіла вже знати, – зітхнула Стратониха.
– Нічого, почекаємо. Три дні – не три роки.
Прийшовши додому, Марія побачила запитальний погляд зелених очей. Адже кіт,
якщо й не знав, то здогадувався, що його господиня ходила, щоб клопотатися його
справами. Марія не могла витримати того німого запитання і тихо сказала:
– Потерти, котику. Я теж мушу терпіти, бо ще до ладу також нічого не знаю. Тільки через
три дні і три ночі будемо щось знати. А поки що доведеться почекати.
– Але чи є хоч якась маленька надія ?
– Надія завжди мусить бути. Без надії ніяк не можна. То будемо надіятися, – зітхнув кіт.
– Мусимо надіятися, – тихо сказала Марія.

Через три дні і три ночі на порозі хатинки баби Росихи стала дівчина, не по літах
серйозна і замислена.
– То що, Насте, – спитала стара. – Зважилася ? По очах бачу, що зважилася.
– Кажуть же про вас, бабусю, що ви – ворожка, то мали б знати. Я саме у вас хотіла
спитатися про свою долю.
– Ні, дочко, ворожити я тобі не буду. А свою долю сама знатимеш незабаром, якщо
зважишся.
– Я зважилася, бабусю.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

twenty − 5 =