25.
Тут обидва злочинці закричали наперебій.
– А що з нами зроблять ?
– Нас уб”ють ?
– Але ж хлопець живий.
– Ми йому нічого не зробили. А могли б.
– Ви йому нічого не зробили не з вашої великої доброти. Просто це не входило в ваші
плани. Ви розраховували заробити на ньому великі гроші. Все. Досить. Я не суддя і
не знаю, який вирок винесе вам суд. Знаю тільки, що на Землю ви більше не поверне-
теся.
– У-у-у ! – по-звірячому завили обидва. – А куди нас ?
– Думаю, вас закинуть на якусь безлюдну планету, придатну для життя. Будете жити
серед таких, як ви. Там дармувати не будете. Підберуть вам роботу за вашими здібнос-
тями. А головне – звідти не втечете і не відкупитеся. Отакі приблизно у вас перспек-
тиви на майбутнє.
– Тату, навіщо ти на них тратиш стільки часу ? Там тітонька Ліда хвилюється за Каро.
Треба якнайскорше її заспокоїти. Та й Каро треба принаймні нагодувати. Ці ж не
додумалися. Їм таке і до голови не прийшло. Покидьки !
– Ану, малявка, нишкни ! Жовтороте ! – загорланив балакучий.
Календ підняв руку з пістолетом.
– Не треба, тату, – зойкнула Лана, – витримка – це найперше. Як ти мене вчив ?
– Та, розумієш, вони мене вже … як це по-земному ?
– Дістали. Розумію. Але не можна.
– Сам знаю, що не можна. Явні бандити, а мусиш з ними панькатися.
– Не забувай, таточку, на них чекає суд.
– Тільки те мене й стримує. А то б я з ними по-своєму, чи то пак по-їхньому,
розібрався б.
– Професоре Календе, – посміхнулася Лана і насварилася пальчиком.
– Вам, пане професоре, пора в профілакторій. Днів так на двадцять.
– Так, ти, як завжди, права, – сказав Календ цілком серйозно, – втомився я. От закінчу
з тією справою – і на відпочинок. Хоч на дно якого-небудь кратера.
– Ой, таточку, не говори краще нічого. Адже ти добре знаєш, що того не буде. Ну,
їдьмо вже нарешті, а то мені здається, що не ми тримаємо цю машину, а вона нас
чомусь не відпускає. А тим … може їм відключити мову ?
– Та ні, не треба. Це єдине, що їм ще залишилося. Зараз в їхній мові вилізе весь їхній,
з дозволу сказати, інтелект. Зараз вони почнуть звинувачувати і обзивати один одного.
У них завжди так буває. Це навіть до деякої міри цікаво і смішно. Я включив би на
салон, але їхня мова не для дитячих вух. Нехай собі.

Артемко спав. На його устах блукала посмішка.
– Це добре, – сказав Календ.
– Що добре ? Що спить чи що посміхається ?
– І те, і друге – добре. Приготуйся, рушаємо.
Легка вібрація – і НЛО маленькою зірочкою піднявся в небо, щоб через якусь мить
зависнути над Артемковим подвір”ям, не маскуючись, бо на те вже не було часу:
мусили здати злочинців, що лежали в багажному відсіку спина до спини, безсилі,
безборонні, сковані ще й наручниками. Ліда вибігла з хати, бліда і заплакана.
– Я знала, я знала, що ви нам допоможете. Я вірила в вас.
– Це Каро, тобто Артемко. Це він не розгубився і натиснув обидві кнопки. Інакше б
нам було дуже нелегко його знайти. І це не було б так швидко.
– Мамо, а кнопки так тісно ходять, я ледве зміг …
Але Ліда нічого не чула. Вона безтямно цілувала свого сина, що нарешті знайшовся

26.
і був тепер разом з нею.
– А де ті бандити ? – спитала Ліда.
– Лежать у нас, як сповиті. Веземо їх на суд МАЗДу.
– От би глянути на них. Я б їм сказала.
– Не треба, пані Лідо. Там ні на що дивитися. І слова на них не вплинуть – шкода
труду. Вони ж бандити.
– Вони вбили мого собаку, – зі сльозами сказав Артемко і все дивився на спорожнілу
хатинку свого відданого друга.
– Ми неодмінно привеземо тобі песика, – пообіцяла Лана.
– Але це вже буде інший песик.
– Так, жаль. Але того вже не повернеш.
– Ой, Боже ж мій ! Яка ж я … – похопилася Ліда. – Ходімо ж до хати, пообідаємо.
– Ніколи нам. Мусимо летіти, – заспішив Календ.
– То почекайте, я хоч молока винесу. Це швиденько.
– З булочками, – сказав Артемко.
– Так, мій хлопчику, з булочками, – поцілувала Ліда свого маленького ласунчика.
Хіба ж можна було відмовитися від молока зі свіжими булочками ? Та нізащо ! Лана
такого б не припустилася.
Пили молоко, хвалили Лідині булочки, до яких вона була справжня майстриня.
Потім Календ сказав:
– Маю гарну новину. Недалеко звідси, в одному містечку живуть наші друзі. Там є
один цікавий інститут, що займається всякими аномальними явищами, в тому числі
і нами. Уявляєш, Лано ? Ми – аномальне явище …
– Добре хоч так, тату.
-Так, звичайно. Але я що хотів сказати … Там один професор – теж наш друг – пого-
дився обладнати нам зал з відповідними тренажерами. Ми вже завезли їм креслення.
Морочливо, але нічого не поробиш. З планети Кошор ми привеземо ще двох вчителів.
Вони також контактували з Землею. Тоді Каро зможе займатися. Тоді він стане
міцним і дужим, а вправ і методів навчиться таких, що ніякий дорослий силач його
не подужає. Чуєш, Каро ?
– Я їм тоді …
– Так, мій хлопчику, в цьому світі треба бути сильним. Розумним і сильним. Вам, пані
Лідо, треба буде там трохи пожити разом з Каро, щоб хлопчик не сумував. Думаю, що
ви погодитеся.
– Це я зможу. Аби тільки ми були разом.
– Поживете в наших друзів.
– Каро, там є така чудова дівчинка, Оксана. Я її вже навчила літати, хоча вона – зовсім
земна дівчинка. Тобі з нею буде дуже цікаво.

Зникала в небі маленька зірочка НЛО. Ліда і Артемко дивилися їй услід. Вони були
вдячні Артемковим рятівникам. Життя поверталося у своє звичне русло.
– Ходімо, сину, до хати, – сказала Ліда і взяла хлопчика за руку. – Я вже поставила нові
міцні двері і нові замки. Тепер тобі нема чого боятися.
– А скоро я стану таким сильним, що мене ніхто не подужає.
– Неодмінно станеш, Артемку.
І вони пішли до хати, розмовляючи та мріючи.