Казки в кошику

ІСТОРІЯ ОДНОГО КОТА

В одному селі жила собі жінка. Звали її Марія. Але ім”я її десь на життєвих шляхах
загубилося, залишилося тільки ім”я її чоловіка. А що Маріїного чоловіка було звати
Стратон, то й Марію стали називати Стратониха.
– Нехай так, – погодилася Марія і прийняла це прізвисько як свої ім”я. Відколи чоловік
помер, жила Стратониха сама. Як могла, так жила. Все зі своєї праці, зі своїх пучок. Що у
людей заробить, що виросте на її латочці поля, на городі, то і до хати, то і її. От тільки
лихо, що дітей у неї не було – сама собі, як великий палець на руці. Як занедужає, то хоч
плач: нікому й води принести чи худобу обійти. Правда, худоби тієї – що там і обходити –
корова, теля та ще двоє свиненят. Та ще з десяток курей у дворі. А нащо їй більше ? Сама
давала раду. А що була ще молода, то про самотню старість і думати не хотілося. Не
хотілося думати, то й не думала. Хіба що взимку. Тоді вечори довгі. Сидить Марія, пряде
вовну чужим дітям та онукам на шкарпетки та й журиться, що сама. Журба її довга, як тая
тоненька нитка, та ще пісня, теж сумна та довга …
Та зима ще нескоро. Коли ще там вона буде. Зараз літо, тепле, сяюче. Марія йде по
селі, прибрана, чепурна і ще гарна. Йде, з усіма вітається, як у селі заведено. Зупиниться,
перекинеться словом з ким-небудь. Куди спішити ? Неділя. Саме час пройтися отак по
селі, розгледітися, людей побачити, себе показати, нове щось почути.
– Куди так, Стратонихо ?
– Та до магазину. Може, щось добре привезли.
– Ідіть, ідіть, там оселедці привезли, та такі добрі, що з пальцями з”їсти можна. Ще вчора
привезли, то може вже й розібрали.
– Та скільки мені там треба !
Та й іде собі далі.
– Добридень, Стратонихо. Куди так ?
– Та до магазину йду.
– Ідіть, ідіть. Там вчора хустки привезли. Такі вже гарні. І недорогі. Саме для нас. Я собі
купила.
Отак і йшла. Коли дивиться, а назустріч дід Кіндрат іде, мішок несе. А в мішку щось так
несамовито кричить, що жах. Та не щось, а либонь-таки кіт. Та наче й не кричить, а
словами промовляє:
– Пробі ! Рятуйте, люди добрі, хто в Бога вірує !
– Доброго дня, діду Кіндрате, – привіталася Стратониха, хоч і недолюблювала того
чоловіка, скупого та пронирливого.
– Куди так при неділі ? І що це у вашому мішку так несамовито кричить ?
– Та … іду капосного кота топити.
– Та бійтеся Бога ! Як таки топити ? Воно ж живе і теж, либонь, душу має.
– Та яку там душу ! Курчат краде, от що ! То от несу до річки та й утоплю к лихій матері.
На тих словах кіт ще дужче закричав, наче зрозумів, про що йдеться. Стратониха якусь
мить подумала та й каже:
– А знаєте що ? Віддайте мені того кота.
– Та навіщо він вам ?
– Та нехай буде. Як маєте ви його втопити, то нехай краще в мене живе.
– Ні, не віддам, таки втоплю клятого.
Кіт в мішку аж заходився від крику. Здається, так вже скричався, що скоро й топити його
не треба буде – так дійде. Дід Кіндрат рушив далі.
– Послухайте, – знову зупинила старого Стратониха. – Я вам за нього десять карбованців
дам. Більше не маю. Гроші, хоч і невеликі, та все ж краще, ніж задурно втопити.
– Та яке там задурно ! Він у мене половину курчат витаскав. І з”їсть же, вражена, – ні
пір”ячка не зоставить ! Ні, таки втоплю.

2.
– Та курчат ваших однак не вернеш. А я вам за кота, окрім десяти карбованців, ще мішок
картоплі дам, коли вродить.
Кіндрат задумався. Замовк і кіт, наче дослухався, чим все це закінчиться.
– А гроші зараз ? – спитав чоловік.
– Та вже ось даю. Саме до магазину йшла.
– Добре. Давайте.
Таки скупість взяла верх над злістю.
– Тільки ніяк в толк не візьму: навіщо вам цей розбишака.
– Та це вже моя турбота. Давайте його сюди.
– Тільки про картоплю не забудьте.
– Не забуду.
– Мішка шкода. Добрий мішок.
– І мішок вам поверну, – заспокоїла Марія. – Зараз боюся з мішка його витрясати, бо з
переляку може втекти та й не знати куди забігти.
– Та ще от що. До мене хай не потикається. Хоч у клітку його зачиніть, хоч прив”яжіть
його замість пса. Бо як піймаю біля своїх курчат, то таки втоплю, не подивлюся, що вам
продав.
– Не хвилюйтеся, до вас він більше не прийде, – запевнила Стратониха. Віддала гроші,
взяла мішок, погладила, щоб заспокоїти бідну тварину. Кіт тут-таки перестав кричати.
– Знає, гаспид ! – зі злістю сказав Кіндрат.
– Звичайно, що знає. А ви ж як думали ! Він руку людську чує.
– Батіг теж чує.
– І ви б почули, якби вам так з кільканадцять …
Розійшлися. Марія додому пішла, свій здобуток несучи. Пішла городами, щоб ніхто не
розпитував, що вона несе. Сміятися будуть. Кіт вже не кричав – знемігся неборака, а може
й заснув.
Увійшла в хату та й витрясла посеред хати кота з мішка.
– Ану, вилазь, Мурлико, нехай хоч на тебе подивлюся, – засміялася молодиця. – Чи
вартуєш ти десять карбованців та ще мішок картоплі. Переплатила, либонь. Та вже що ? ..
Кіт був розкішний. Сам чорний, з біленькою краваткою, білими вушками і з біленьким
кінчиком хвостика. Стояв і роздивлявся довкола: куди це, мовляв, я потрапив ? А тут і
роздивлятися нічого було: хата як хата.
– А ти, котику, гарний, хоч малюй тебе. Чекай, я зараз тебе нагодую. Бідненький ! Ледь
не загинув ! Добре, що я вчасно надійшла. І грошей за тебе не шкода. Добре, що
врятувала. Живи тепер собі.
Пішла на кухню та й принесла котові чималий кусник м”яса – з борщу витягнула. Та ще
мисочку з молоком поставила. А сама сиділа, дивилася, як він ї”сть, і посміхалася. Кіт,
смачно поївши, скрутився клубочком біля господині. Вона гладила його, а він тихенько
муркотів і обоє були щасливі. Не так уже й багато треба людині для щастя. А котові й
того менше.
– Тільки не йди, котику, до свого колишнього господаря, бо пропадеш. Грозився, як
піймає, втопити тебе. Злий чоловік. І нащо ти брав ті його курчата ? Не можна, котику.
І раптом кіт сказав чистою людською мовою – аж Марія по хаті оглянулася, а потім довго
й ошелешено дивилася на кота. А кіт сказав:
– Та хто б ті курчата зачіпав ! Так він же ж мені їсти не давав. Іди, каже, мишей лови. Кіт
має сам себе годувати. А де ті миші, коли я вже всіх переловив ? І у вас переловлю. Я не
ледачий. Дякую вам, господине, що вирятували мене від напасти.
– Чекай, котику … це ти сказав ?
– Та ж я, не хто інший.
– А я вже подумала, що у мене в голові щось макітриться. Бо як таке може бути, щоб
кіт людською мовою говорив ?
– Як бачите, може. Хіба ж ми, коти, дурні якісь ? Живемо ж з людьми. То як же їхньої

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

8 + fourteen =