Казки в кошику

2.
– А ви, бабусю, навчите мене бачити казки ?
– Навчу, Улясю, неодмінно навчу.
– То сьогодні ви будете розповідати мені казку про того кота, що спить в кошику ?
– Ні, про кота потім. Найперше я розповім тобі казку про літаючого хлопчика.
– А хіба хлопчики вміють літати ?
– Виявляється, що інколи вміють. В казках.
– А де ж він, той літаючий хлопчик ? Чому його нема в кошику ?
– Полетів кудись. Та це нічого. Казку про нього я однак тобі розкажу.
– А про кота ?
– А потім і про кота. А потім, може, ще про когось. Всьому свій час. А поки що слухай
про літаючого хлопчика.

ЛІТАЮЧИЙ ХЛОПЧИК

Тітонька Ліда, як називали її діти, була скорше схожа на дівчину. Струнка,
чепурна, з довгою косою, модно одягнена, вона вправно вела своє скромне
господарство. Город у неї був чистенький, доглянутий, тому все у ньому квітувало,
пишалося та й родило рясно.
Тітка Ліда недовго прожила зі своїм чоловіком. Всього кілька щасливих літ. А
потім її спіткало страшне лихо: чоловік загинув у автокатастрофі. І молодиця
залишилася сама. Найстрашніше було те, що не дав їй Бог дитинки: ні синочка, ні
донечки. Це гнітило і смутило тітку Ліду. Взявши на руки чужу дитину, вона потім
з жалем випускала її з рук. Вона залюбки грала з дітьми в теніс, затівала з ними всякі
„лови” чи піджмурки. І діти любили її. Хоч чужі … Коли своїх немає. Чи хтось
вдариться, чи в фарбу вляпається – мерщій до тьоті Ліди. Вона і допоможе, і засту-
питься, коли треба.
Та якось саме з нею і трапилася неймовірна чудернацька пригода. Тільки не
кажіть, що такого не буває. В житті буває ще й не таке. Дива без чарівників. Тоді, ска-
жете, що це за казка така, коли без чарівників ? А то як вже собі хочете. Казка чи не
казка, а трапилося.
Пішла якось тітонька Ліда під вечір на город, щоб таки ж капусту підлити. Коли
дивиться, а в її капусті … дитя сидить, голісіньке. Хлопчик. Місяців йому десь шість чи
сім. Сидить собі і не плаче. Зеленими листочками бавиться. Підбігла до нього, на руки
взяла, а воно посміхається, агукає.
– Моє ж ти маленьке ! Сонечко ! Ластівочка моя ! – примовляє тітонька Ліда. А воно
їй:
– Агу ! Агу !
А потім так чітко:
– Мама ! Мама !
У молодиці аж сльози на очі навернулися.
– Ти ще такий манюсінький, а вже берешся розмовляти ?
– Мама, – знову вимовив хлопчик.
– Що ж мені з тобою робити ? В мене ж нічогісінько нема, – забідкалася тітонька
Ліда. – Піду в магазин. Треба хоч щось купити. Одежинку якусь треба і візок. Добре,
що тепер і в селі можна все купити без проблем.
Прикривши хустиною, занесла дитину до хати, а сама побігла в магазин. В селі –
не в місті, люди одне одного знають. Коли побачили, що Ліда купує все для малень-
кого, стали, звісно, цікавитися:
– Для кого так скуповуєтесь ?
– Для себе, – відповіла з посмішкою.
– Вже є чи сподіваєтеся ? – зачудовано питали її. Бо в селі люди до всього цікавого
охочі.
– Є вже, є, – радісно посміхалася Ліда.
– І кого Бог послав ?
– Хлопчика.
– Коли ж мали ?
– Та сьогодні. У себе в капусті знайшла, – сказала й сама не могла повірити, що таке з
нею трапилося. А якщо їй самій важко було в таке повірити, то як би мали їй повірити
люди ?
– Ну вже й насмішили ! Та ж тепер навіть дошкільнята знають, що дітей в капусті не
знаходять, а що діти родяться.
– Я також те знаю, – раділа аж світилася молодиця. – Але я таки знайшла сьогодні в
капусті хлопчика.
– Ото дива !

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

two × three =