Казки в кошику

2.
Зібрався натовп. Всім було цікаво. Всі конче хотіли знати, як це було, щоб понести
ту новину по селу, неодмінно доклавши до неї щось і від себе. Без того ніяк не можна.
– Голеньке, кажете ? А не чорне ? Бо то цигани так вміють: підкинути, а коли підросте,
ще й гроші вимагати.
– Ні, білюсінький. Гарнюній такий, оченята сині, розумні. Ви не повірите, так і сказав:
„Мама !”
– Вже й говорить ?
– Отож, диво таке !
– А ви в міліцію заявляли ?
– В міліцію ? Ні. А навіщо ?
– Аякже ! Конче треба.
– Я ж у себе на городі знайшла – значить, моє. Куди ж я маю ще заявляти ? Для чого ?
– Е, ні, так не можна. Все треба документально оформити, щоб комар носа не підточив.
Вам же його потім в школу віддавати. Треба обов”язково заявити.
– А як заберуть ?
– Ну, це вже, як буде. Але заявити конче треба.
– Але чому ж воно голісіньке ? – спитала котрась молодиця. – Ото вже якась
безсовісна !
– Хто безсовісна ?
– Та мати. Хтось же мусив його підкинути.
– Та ж певно. Не виросло ж воно і справді в капусті.
– Ой, людоньки, побігла я, – похопилася Ліда. – Він же там сам. Може й плаче.
Та й поклавши покупки на візок, повезла його додому.
Діти, вивляється, все вже знали. Вони чекали на неї і перестріли біля її хати.
– Тітонько Лідо, покажіть свого хлопчика.
– Потім, потім. Зараз ще не можна.
– Ну чому не можна ? Покажіть, тітусю.
– Зараз ми одягнемося, причепуримося і вийдемо до вас.
Серце їй у грудях калатало: ой, певно, вже сплакалося. Відчинила двері – тихо. Загля-
нула – а дитина спить собі, порозкидавши рученята і ноженята. Спить і у сні посмі-
хається. І молодиці здалося, що це її рідне дитя. Вона відчула, як любить його, як хоче
скорше вже взяти його на руки.
– Нехай спить, – сказала пошепки і легенько прикрила дитину своєю хустиною, аби де
не взялася яка муха і не перебила дитині сон. Навіть тихенько заспівати колисанку
не насмілилася, аби не збудити свого хлопчика.
– Нехай спить, – тихо сказала Ліда і вийшла з хати, щільно причинивши за собою
двері.

– Лідо, як ви назвали свого хлопчика ? – спитала сусідка, зустрівши якось Ліду з
візочком.
– Артемком, – гордо так сказала Ліда.
– Гарне ім”я.
– Кожне ім”я для матері гарне, коли звикне. Бо це ж її дитя те ім”я носитиме. То як же
ж воно може бути негарним ?
– А як з усиновленням ?
– Кепсько.
– А чого ?
– Та, розумієте, щоб усиновити хлопчика, треба, щоб була заява, що його мати від
нього відмовилася. А де ж ти ту матір знайдеш ?
– Кинула дитину і затаїлася десь.
– Та хоч би вже таку заяву лишила, а то … як тепер її знайти ?
– І ще й закон на її боці !

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

4 + 20 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.