Коли Ліда виглянула з хати, її вразило те, що Артемка не було. Без неї він нікуди
не ходив. Без її дозволу нікуди не відлучався. Був ще занадто малий. Ліда оббігла все
подвір”я – нема. Виглянула на дорогу – і побачила вершника, що швидко віддалявся.
Ясна річ, хлопчика вона помітити не могла, бо він сидів попереду. Ліда оббігла
сусідів, хоча там знайти свого Артемка і не сподівалася. По селу покотилася тривож-
на звістка: хтось викрав Лідиного хлопчика. Назбігалося людей. Кожен, якщо не знав,
чим допомогти, то неодмінно щось радив.
– Треба на міліцію. Негайно.
– Доки там міліція буде оформляти всякі папірці, то дитина може опинитися далеко.
Треба брати машину і їхати на станцію. І по довколишніх селах. Біжи, Лідо, до голови,
нехай дає машину. Не думаю, щоб той викрадач був з нашого села.
– А я за всіх так би не ручалася. І в нашому селі є всякі люди.
Тут-таки знайшлися й такі, що бачили, як якийсь незнайомий парубійко віз Артемка
на коні.
– Бачили – і нічого ! Нехай собі везе ! Ото вже людська байдужість ! Та якби я таке
побачила, то я підняла б крик на все село !
– А я звідки знала ? Я думала, хтось від Ліди кудись малого повіз. Хлопчик був ве-
селий, не плакав. Звідки ж я знала, що це …
– Дитину підманули !
– Послухайте, а може то батьки похопилися та й захотіли повернути собі хлопчика
назад.
– Ага, які хитрі ! Повернути ! Ще чого ! Та я б на місці Ліди …
А Ліда стояла бліда і спантеличена, і не знала, що має робити, де шукати свого сина.

16.
Хтось з чоловіків таки пішов до голови за машиною, а потім довго шукав по селі
водія, аби не був на роботі і щоб не встиг ще випити чарку. Ще хтось з чоловіків
насварив на жінок:
– Чого зібралися ? Що у вас роботи ніякої нема ? Ваші теревені і так нічим не допо-
можуть. Тут справа серйозна, не для жіночих мізків та язиків.
Жінки ображено пішли з подвір”я, але стояли біля воріт і не розходилися, чекали,
що буде далі.
Доки все це відбувалося, Артемко вже завершував свій дивовижний переліт.
Втомлений від пережитого, знесилений, бо так довго він ще не літав, але щасливий,
хлопчик летів вже над своїм селом і незабаром приземлився на своєму подвір”ї
біля мами Ліди. Село завмерло. Село ще такого не бачило. Але це вже справа села:
як це сприймати, як на це реагувати. А Ліда вже обіймала свого дорогого синочка
і все плакала, що де вже ті сльози й бралися.
– Артемку, синочку, як же ти мене налякав ! Не можна так.
– Мама, там був кінь. Він такий великий. Гарний кінь. А дядя поганий. Коли я плакав,
він казав, що віддасть Артемка вовкам.
– Як же ти від них втік ?
– Вони хотіли подивитися, як я літаю. Мені сказали полетіти. От я й полетів.
– Розумничок мій ! Але ніколи не можна йти чи їхати з чужими людьми.
– Я знаю. Але там був кінь. А мама Ліда купить мені такого коня ?
– Куплю, куплю. І коня, і машину тобі куплю, тільки ти рости скорше. От коли вирос-
теш великий, тоді й куплю.
Люди розходилися. Все закінчилося щасливо. Вони тут були зайві. Мама і син
розмовляли собі про своє, нікого не помічаючи і не потребуючи, схвильовані і
щасливі, що вони знову разом. А село ще довго говорило про незвичайну пригоду,
про незвичайного літаючого хлопчика і про всі дива на світі.
Артемко ж з того часу тримався осторонь від чужих людей і ніхто не міг його
нічим улестити.
За викрадачами Ліда не полювала, на міліцію не заявляла. Добре, що хлопчик
знайшовся. Розуміла, що це не були справжні викрадачі, бо, якби справжні … в
Ліди мороз поза плечима пробігав. Суворо наказувала Артемкові: коли що – аби
голосно кричав і біг до хати. Самого ж хлопчика не залишала ні на мить.