Казки в кошику

11.
– Ага, поясниш йому ! Він вже свою докторську захистив.
– А мені здається, тут і суми великої не треба. По селах люди бідні.
– Я б так не думав. Тепер і по селах доляри рахувати вміють.
– Так, колего, ви маєте рацію. Але ще одне: ви забуваєте, що по селах набагато
сильніший материнський інстинкт.
– Ну, тут я з вами міг би посперечатися. У місті також …
Суперечки наукових світил тривали, а життя Ліди з Артемком не солодшало. Та з
медиками Ліда впоралася порівняно легко. І слово МАЗД на них мало більший
вплив. Принаймні поки що вони їх облишили, підбираючи ключі до тієї глобальної
теми.

Жили в сусідньому селі два ледацюги-лобуряки – Костик і Ростик. Хлопці не мали
ніякого ремесла, а жити хотіли розгульно. Та на таке життя потрібні були гроші. А де
ти їх візьмеш ? Щоб красти, про таке й не думали. Ну, по-перше: це не для них. Вони
вищі від такого рівня. Та й що ти вкрадеш, живучи в селі ? Якийсь дріб”язок. А їм
гроші великі потрібні були. А по-друге: мати справу з міліцією ? Ні-ні, тільки не те.
Пробували щось перепродавати, але це теж, як виявилося, не для них. Товктися треба
багато, а зиску мало. Проте час від часу, коли вже дуже сутужно було, хлопці таки
трохи бавилися в те торгове ремесло, але воно їм не дуже подобалося. Це все-таки була
праця. І праця нелегка. А це для ледачого, самі розумієте …
Та якось захеканий Ростик прибіг до Костика.
– Є ! Є ! – загукав з порога. Костик протер заспані очі. Сьогодні Ростик на базар у
сусіднє село їздив сам. Там був такий дріб”язок, що удвох не було чого й телесенитися.
– Чого кричиш ? Аж налякав мене. Що є ?
– Та розумієш … – Ростик ніяк не міг відхекатися. Костик встав і сплюнув.
– Ти що, підбілу об”ївся ? – накинувся на товариша. – Розкажи внятно, що там таке.
– Розумієш, був я у Витоках. А там, серед базару, я сам бачив, дитина просто так, без
нічого, знялася в повітря і літала собі. Літаючий хлопчик ! Уявляєш ? Весь базар
закляк !
Костик встав, підійшов до Ростика і доторкувся до його лоба.
– Ніби гарячки нема, – сказав спокійно, але стурбовано. – Ану дихни !
Ростик образився.
– Я думав, ти зрадієш, вчепишся за таку новину, а ти …
– А чого мені за таке чіплятися ? Літаючий хлопчик ! А навіщо він мені ? Чи ти також
збираєшся вчитися літати ? Я б подивився. Особливо, коли ти гепнешся.
– Як навіщо літаючий хлопчик ? А цирк ? Та ти розумієш, які бабки на тому можна
мати ?
– Ти що, збираєшся цирк відкривати ? Ну-ну, цікаво. Це, Ростику, кримінал. В таке
не бавлюся.
– Ну, ти, як хочеш, а я ризикну. Кримінал ! Так ми ніколи не розбагатіємо. Без кримі-
налу великих грошей не заробиш. А так, хіба що на пляшку. Це ж таке, таке … Ти
подумай добре.
– Подумав. Ні.
– І дурень.
– Від дурня чую.
На тому й розійшлися. А через день чи через два зійшлися знову, все добре обмізкував-
ши і забувши про свою суперечку. Таке у них бувало.
– То з чого почнемо ? – спитав Костик.
– Та з чого ! З чого ! Треба купити цукерків, кілька цікавих іграшок та й іти за
мальком.
– Ти думаєш, він клюне і піде з нами ?
– Піде чи не піде – хто його питати буде ? Аби він тільки за ворота вийшов, а там … бо

12.
на подвір”я не проникнеш. Та тітка добре його стереже.
– А ти думаєш, малий не має цукерків чи іграшок ? Вона, певно, його тим всім
закидала.
– Скільки б не було, діти завжди на таке ласі. Нам би тільки його якось виманути,
а там …
– Добре було б машиною.
– Ти що, дурень ? Це ще когось треба вплутувати у нашу справу. Це зайвий свідок.
Або до спілки ще когось брати. А потім ділися з ним.
– І все-таки це дуже небезпечно. Викрадення дітей. Це, знаєш …
– То сиди в запічку. Баба ! Тільки не питай потім, звідки у мене „Мерс”. Дурень я, що
тобі розказав. Треба було самому. Менше було б проблем.
– Ну чого ти ? Я тільки міркую собі. Не можна чи що ?
– Кому потрібні такі твої міркування ? Ти б краще поміркував, як малька транспор-
тувати. Не будеш же його нести через все село, особливо, коли він ще й кричатиме.
Так відразу і на слід вийдуть. До нього тепер вся увага прикута.
– Ех, з тачкою було б найкраще.
– Ти знаєш, що я й сам за тачку. Але зараз це не годиться. Забудь за тачку і думай
над іншим варіантом.
– Слухай, а що, якби коня роздобути ?
– Роздобути ! А його й роздобувати не треба. Пасуться в полі. Лови, якого хочеш, та й
вперед !
– За кіньми ж хтось дивиться.
– Ет, дивиться. Васько дивиться. Йому пляшку – і він спатиме. А ми ж коня потім
повернемо. Скільки там ! Зате, уявляєш, як малому буде цікаво ? На коні ! Верхи !
Він і плакати забуде. Ні, ця ідея таки добра, як не крути. Коли людина думає, то щось
таки придумає. Можеш же думати, коли хочеш. А то розпустив нюні, як баба. Стаття !
Кримінал !
– Ну все. Досить. А ти хоч знаєш, де їхня хата ?
– Та знаю. Я за ними назирці йшов. А ти на коні ще їхати не розівчився ? Бо я щось
не дуже до коней, ти знаєш. Мені б тачку …
– Назад підеш пішки.
– Добре. Скільки там тої ходьби.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

13 + nineteen =