Казки в кошику

Наступного дня Стратониха встала раненько і зібралася в дорогу. Дорога мала бути
далека, бо і харчами жінка запаслася, і навіть костура добрячого взяла, хоч не була
ще у такому віці, аби з костуром ходити. Та в дорозі воно так безпечніше. І по снігу легше
йти, та й від собак оборона.

5.
– Куди ж ви, господине ? – спитав кіт.
– Та піду трохи на людей подивитися та й себе показати. Засиділася вдома. Так постарієш
і не помітиш коли. А ти, будь такий ласкавий, сиди вже вдома. Двері нікому не відчиняй
та мене дожидайся. Їсти там є, на кухні.
Та й пішла.
Вийшла на шлях. Сонце саме встало. Хотіло в крижане дзеркало подивитися, та
де там ! Снігом все позамітало. Добре потрудилася хурделиця. Видно, всю ніч не спала.
– Куди ж його йти ? – завагалася Стратониха. – Таки піду до Росихи. Вона, кажуть, все
знає. Правда, трохи страшнувато, бо кажуть про неї, що вона з нечистом водиться. Може й
брешуть люди, а може й водиться. Бо звідки проста людина може щось знати ? От я,
скажімо. Нічого не знаю, навіто того, що буде сьогодні до вечора. А з другого боку:
Росиха зла нікому не робить. Людям допомагає, травами лікує. Мабуть-таки треба йти:
якщо не допоможе, то, може, щось нарадить. Заради себе, їй-Богу, не пішла б. А так …
мушу йти. Тільки де ж її шукати ? Кажуть, вона десь у лісі живе. Легко сказати – у лісі.
А де саме ? Снігу там, мабуть, по пояс. Так і пропасти можна.
Отак вона йшла і міркувала собі, та все шляхом, та шляхом, попри ліс, що
засніжено білів і відлякував від себе. Коли дивиться – жінка якась іде. Здалеку й не
розбереш, але, либонь, дуже стара, бо ледве дибуляє по засніженій дорозі.
– Почекаю, – спинилася Марія. – Може вона щось знає про Росиху.
Підійшла стара й собі стала, відпочиває, ледве дух переводить.
– Старість – не радість, – сказала, – вже зовсім з сил спадаю.
– То чи нема кого молодшого послати по потребі ? – спитала Марія, аби щось спитати,
щоб розмова зав”язалася.
– Нема, голубонько, нема. Сама живу на світі білому.
– Ой, бабусю, чи не знаєте ви часом чого про Росиху ? – спитала Марія.
– А що вам про ту стару відьму розказати ?
– Не кажіть так, бабусю. То злі язики на неї всяке вигадують. Не відьма вона, а траво-
знайка. Я про неї багато доброго чула. Людям допомагає, дітей від кашлюків рятує. А що
ворожить дівчатам – то пусте. Аби зла нікому не чинила. А зла Росиха не чинить нікому,
бо люди про таке знали б.
– Коли так … спасибі на доброму слові. Бо я і є Росиха.
– Ви ? – спаленіла Стратониха.
– А чого вам так дивно ? Може думали, що у мене роги ростуть і хвіст з-під спідниці виби-
вається ?
– Ні, я так не думала. Просто не сподівалася, що мені так поталанить. Саме журилася, як
мені вас знайти. Снігу ж скрізь повно.
– То ходімо до моєї хати. Тут недалечко вже.
Прийшли. Хатинка і справді була на краю лісу, але близько від дороги. Тут було
тепло і затишно, пахло травами, а головне те, що по стінах висіли образи. Це було якось
несподівано, і Марія зовсім заспокоїлася.
– Що дивитеся ? – посміхнулася Росиха. – Самі ж мене захищали від людського поговору.
Чого ж тепер дивуєтеся ?
– Я просто ніколи не була у хаті травознайки.
– Це правильно ви сказали – травознайка я. А що ворожка – це вже для людської потреби.
Не люблю ворожити. Ще дівчатам … то діло молоде, до весілля йдеться. Та як почнуть
просити, та як почнуть благати – не можу їм відмовити. А старим … ні, не люблю. Я ж
бачу не тільки добре, але й … а як скажеш ? Чи й не казати ? .. Ет ! Лихо та й годі. Та цур
йому і пек, тому ворожінню. Я пак і байдуже. А ви з чим прийшли ? Чи не ворожити
часом ?
Марія знітилася і зашарілася.
– Та я …
– А чого ? Ви ще молода і гарна. Можна б і поворожити на якогось короля з дальньої
дороги.

6.
– Та ні. Яке там вже моє ворожіння. У мене … прийшла до вас за порадою. Та вже не
знаю, як вам і казати.
– Та вже кажіть, як є. Бо інакше пощо було битися в таку далеку дорогу ?
– Та вже скажу. Тільки ви не смійтеся з моєї журби. Бо як для кого, то моя журба – й не
журба зовсім, а для мене … Є у мене кіт. Ніби й нічого особливого: кіт як кіт. Один
чоловік ніс його топити, а я відкупила того кота. А той кіт якось заговорив людською
мовою. Говорить, як ото ми з вами. Я спершу аж злякалася. А потім нічого, звикла. А
ще по якімсь часі розповів мені той кіт свою незвичайну історію, і я вже не знаю, чи
вірити йому, чи ні, чи дивитися на його розповідь, як на цікаву казку.
– В казку також часом можна повірити, якщо казка гарна.
– Так-от … Цей кіт каже, що він нібито колись був людиною. І не просто собі людиною,
а сином короля, тобто принцом.
– Далі можете не продовжувати, – зупинила Марію баба Росиха. – Я знаю ту історію. Але
якось втратила з ока того кота. Нещодавно якраз думала про нього. І де, думаю, той кіт
подівся ? А він, виявляється, у вас прижився. Хитрющий ! Живе, ледачий, на пуховиках
ніжиться, а ти думай про нього, наречену йому шукай ! От доберуся я до нього ! Я йому
всиплю гаряченьких ! Буде довго пам”ятати бабу Росиху !
– Та не сваріть ви його. Він і так багато пережив, – заступилася за свого улюбленця
Стратониха.
– Ледачому ще й везе. Ще й заступитися за нього є кому. Та це я так, жартуючи.
– Якщо можете, якщо вірите у правдивість тієї історії, то допоможіть йому, дуже вас
прошу. Грошей у мене нема, то може вам якось відроблю або що. Я б і сама рада допомог-
ти, та не знаю як, не знаю, де ту наречену для нього шукати.
– Грошей мені ваших не треба, хоч би вони у вас і були. А якщо ви погодитеся коли-
небудь допомогти старій Росисі зілля збирати, то подякую, ще й вам чимось прислужуся.
А тепер скажіть мені: у вас донька є ?
– Ні, нема. Ні доньки, ні сина.
– А якби була ? Чи віддали б ви її за кота ?
– Та … мабуть, що ні.
– Отож-бо й воно. Отак кожна мати думає. І я б так подумала, якби в мене донька була.
А звідси й виходить, що шукати треба дівчину-сироту, щоб ніхто не міг би їй того забо-
ронити, якщо буде на те її воля.
– Сироту … теж воно якось не дуже … Скажуть люди, що ми скористалися дівочою
безпорадністю.
– Але ж ми з вами знаємо, що не намовляємо її на зле. Ми знаємо, що буде їй потім добре.
Адже вона виходить заміж не за кота, а за принца. Просто люди ще того не знають, а ми
з вами знаємо.
– Та … мені здається, що найперше треба вибирати дівчину, котра любить тварин, а
особливо котів. Є ж такі.
– Та є, звичайно.
– А потім розказати їй його історію.
– Думаєте, повірить ? В таке важко повірити.
– Спробуємо. Треба тільки її переконати.
– Якщо так, – повеселішала баба Росиха, – то в мене вже є на думці одна така дівчина.
Так … Може й підійде. Отут недалеко є сільце невеличке … Там вона і живе. Чому я її
згадала ? А прибігала недавнечко. Кіт у неї занедужав. Так вона христом-Богом просила,
аби їй того кота вирятувати. Гроші пропонувала. А видно по ній, що ті гроші у неї останні.
Бідна сама. Стояла тоді … сльози в очах, смутку стільки. Я ще тоді здивувалася, бо не
завжди таке зустрінеш, щоб ото за котом так побиватися. Оця, мабуть, вийде. Треба вам
до неї перейтися.
– А як я її знайду ?
– Та її знайти дуже просто. Живе на краю села. Зовуть її Настя, а прозивать Котиха.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

11 + 7 =