11.
дівчина виходти за кота.
– Ні, хлопче, мене не обморочено. Я при повному розумі і здоровому глузді. Нехай тобі
Бог пошле гарну пару за те, що ти так перейнявся долею бідної дівчини.
У натовпі людей стояв і злий чаклун. Щелепи йому судомило від люті. Він викри-
кував скрипучим голосом:
– Заборонити ! Це неподобство ! Це ображає людську гідність !
Він бачив, що його слова губляться у загальному гаморі, і підійшов до реєстратора.
– Що ви собі дозволяєте ? – загукав чаклун. – Негайно зніміть з реєстрації цю пару. Як
можна реєструвати дівчину з котом ?
– Дозвольте, пане. Але ви покажіть мені такий закон, який забороняв би таку реєстрацію.
– У нас свобода. Хто з ким хоче, з тим і реєструється. От ви, пане, спокійно могли б
оженитися, скажімо, на черепасі. А чого ж ? Гарна була б пара.
Пролунав гучний регіт. Сміялися ті, що стояли поблизу. Ті, що стояли на відстані, не
чули і перепитували:
– Що там таке ?
– Що він сказав ?
– Чого всі сміються ?
– Ходімо ближче. Тут нічого не чути.
Стояв гармидер. Злий чаклун все ще намагався щось довести реєстратору, а той, як міг,
відмахувався від нього.
– Пане, прошу відійти. Ви заваджаєте мені працювати.
Кіт в цей час був на руках у своєї нареченої. Він тихо шепнув їй:
– Оце він і є, мій тяжкий ворог, злий чаклун.
– Добре. Не дивися більше на нього. Зараз наша черга.
– Реєструється пара … дівчина Настя Котиха виходить заміж за кота.
– Га-га-га !
– Котиха виходить за кота !
– Оце так пара !
– Чи згідна ти, Насте, стати жінкою кота ? Чи ніхто тебе не змушував до такого заміжжя ?
– Я згідна. І ніхто мене не змушував.
– Ну, наскільки я розумію, у кота щось питати – справа даремна.
– Чому даремна ? – сказав голосно кіт. – Я відповім. Я згідний взяти за жінку Настю. І
ніхто до того мене не змушував.
Всі, хто був у залі, ошелешено мовчали. Стояла тиша. Якби раптом тут десь взялася б
муха, то було б чути, як вона летить. Але була зима. Мух не було. Настя передала кота
Стратонисі і підбігла до чаклуна. Він і не дивився на неї. Злими очима-свердлами він
вп»явся в реєстратора.
– Я протестую ! Я …
Саме в ту мить вишита весільна хустка оповила йому шию, і Настя скоромовкою сказала:
– Ми вас просимо бути нашим весільним старостою.
Чаклуну забракло повітря. Він шарпнув весільну хустку, хотів її з себе скинути, але вона
не скидалася, вона наче приросла до нього. Чаклун весь почорнів і розсипався попелом.
Його спалила власна лють, заподіяна ним кривда і сила любові, що жила у вишивці весіль-
ної хустки. На підлозі від злого чаклуна, що був водночас і триголовим змієм, залишилася
купка попелу і чиста, незаплямована весільна хустка. Раптом серед зимового білосніжжя
спалахнула блискавиця і вдарив грім. Настя на якусь мить заплющила очі. Лише на корот-
ку мить. А коли вона їх відкрила, то побачила дві коронованих особи – короля і королеву.
В їхніх обіймах був високий гарний юнак. Кучері йому сягали плечей, а очі синіли кольо-
ром найяснішого неба. Дівчина задивилася на хлопця, а потім, картаючи себе за ту
миттєву слабкість, повернулася, очима шукаючи свого кота.
– Та он же він, – крізь сльози промовила Марія. – Хіба ж ти ще не здогадалася ? Он він,
твій принц, котрого ти звільнила від злих чар.
Тут-таки стояла і посміхалася крізь сльози бабуся Росиха.

12.
– Бачиш ! А ти казала …
Настя стояла, розгублена і приголомшена. Юнак-красень вивільнився з палких обіймів
своїх батьків і підійшов до дівчини.
– Настуню, зоре моя ! Суджена моя ! Отепер я по праву можу назвати тебе своєю дружи-
ною.
Потім підійшов до Марії і поцілував їй руку.
– Господине моя, як я вам вдячний.
– І тобі не соромно ? Чому ти мене так називаєш ? Яка я тобі господиня ? Батьків посоро-
мився б.
Підійшов і до баби Росихи.
– Можете мене тепер потягнути хоч прутом, хоч батогом.
– Бач який злопам»ятний ! І не забув ! Чекай, чекай, ось я розкажу твоїй матері. Дарма, що
вона – королева.
Радості було так багато, що вона просто-таки не вмістилася в палаці і вихлюпнулася на
вулицю, прихопивши з собою і реєстратора, і всіх, хто був у палаці. Прямо тут, на площі,
починався весільний бенкет. Зима наче на часинку відступила. Сонце заливало всю площу
веселим сяйвом, на засніжених квітниках зацвіли пишні квіти.
– Ой, – зойкнула Настя.
– Це для тебе, – тихо сказав принц.
– Це для нас, – відгукнулася дівчина.
– Це добро святкує свою перемогу над злом, – докинула баба Росиха.

Довго тривав бенкет. Навіть стари дід Кіндрат з очима, повними сліз, випив за
молодих.
Але пора було нарешті збиратися в дорогу. Та тут молода сказала, що вона
без своїх пожильців нікуди не поїде.
– Я й так загаялася. Вони ж там зовсім самі.
– А з ким же ти живеш ? – здивувалася королева. – Син сказав мені, що в тебе нікого
нема, що ти – сирота.
– Він сказав правду, але не зовсім. У мене живе їжак Колючка, черепаха Зіна, півник
Горластик, песик Кусай і кіт Нявкун.
Хтось засміявся і подумав чи сказав:
– Дивна вона якась. В таку хвилину говорити про якогось там півня, пса чи черепаху.
Інші ж подумали – і, між іншим, правильно подумали:
– Яке в неї добре серце. У найрадіснішу хвилину в своєму житті вона не забула про своїх
маленьких друзів.
– Заберемо ми твоїх улюбленців, – лагідно посміхнулася королева. – А як же інакше ? Не
можемо ж ми і справді їх лишити.
Молодий принц підійшов до тітки Марії і баби Росихи.
– Сідайте і ви з нами. Що вам тут самим ? Буде жити в радості і в достатку. Ви стільки
для нас зробили.
– Дякуємо тобі, сину, – аж просльозилася баба Росиха. – Нехай тобі з роси та з води. Але
я можу жити тільки на своїй землі. Тут всяке зілля росте, тут живуть мої люди, котрим я
допомагаю. Як вони будуть без мене чи я без них ? Мушу бути тут. А вам щасливо.
– А ви, господине ? – до Стратонихи.
– Казала вже: відвикай. Ніяка я тобі не господиня.
– Ну, добре, добре, тітонько Маріє. Невже і ви не поїдете з нами ? Шануватимемо, як
рідну. Ви ж тут зовсім самотня. Ще й я ось … поїду. А зимові вечори такі довгі. Я вже те
знаю. Їдемо з нами. І Настуня буде рада. Вона любить вас.
– Таке придумав ! А на кого ж я покину свою господарку, свій город, своє поле ?
– Та якщо захочете всім тим клопотатися, то ми для вас все те заведемо. Чи ви думаєте,