Все йшло за планом. Хлопці їхали тепер на коні, не привертаючи до себе нічиєї
уваги. Кого в селі здивуєш, їдучи верхи ?
Ось і хата, де живе незвичайний хлопчик. А ось і він. Бавиться собі на подвір”ї.
З камінчиків хатку складає. Та такий заклопотаний,такий замислений, наче маленький
професор.
– Ось він, – тихо шепнув Ростик.
– А ти не переплутав ? – засумнівався Костик.
– А то ще не того візьмемо, тоді …
– Не бійся. Я все добре роздивився.
– А як його звати ? Не знаєш ? Це має значення.
– От … забув ! Ім”я таке якесь … ну, рідкісне. Чи Семенко, чи ще як …
– От розтяпа !
– Сам ти розтяпа ! Дрихнув у хаті ! Я тобі, можна сказати, на тарілочці того малька
підніс, а ти …
– Тихо, тихо. Не час зараз сваритися. Ти впевнений, що Семенко ?
– Ні. Певно, якось інакше.
Зафоркав кінь. Артемко підняв голову від своєї роботи і задивився на коня.
– Хлопчику ! Хлопчику ! – тихо покликав Костик. Артемко дивився на коня, але з

13.
місця не рушив.
– Хлопчику, іди сюди.
Ростик дістав з-за пазухи „Амфібію” на батарейці, а потім ще співаючу ляльку і
зайця, що стрибав і бив у бубон.
– Тихо, – сердито сказав Костик. – Ти своїми іграшками наробив стільки шуму, що
зараз вийде хто-небудь з дорослих, тоді все пропало.
– А як ти хочеш ? Сам же казав, щоб малого зацікавити. Не міг же я за наші копійки
купити йому комп”ютер.
Артемко дивився на іграшки, але не підходив. Тоді Костик вдався до крайнього засобу.
– Малий, хочеш на коні покататися ?
Це була дуже велика спокуса.
– Хочу. Але я піду в мами спитаюся.
– Чекай, чекай. Не йди. У нас нема часу. Якщо хочеш, то вже їдемо. Ми недалечко.
Трохи покатаємося і назад тебе привеземо. Навіщо даремно маму турбувати ?
– Е, ні, – розважливо сказав хлопчик, – я так не можу. Мені мама не дозволяє з чужими
людьми кудись ходити.
– Та які ж ми чужі ? Та ми ж з вашого села. Ну, як хочеш, – ніби байдуже сказав
Костик. – Нам ніколи. Ми хотіли, щоб ти трохи розважився. Знаєш, як класно на
коні ? Ну, не хочеш – як хочеш. Ми поїхали.
– Почекайте, я зараз, я миттю. Мама відпустить, я знаю.
– Ні, нам ніколи. Ми й так на тебе стільки часу стратили. Ми поїхали. Бувай !
Такого Артемко вже знести не міг.
– Почекайте ! Я з вами !
І з усіх ніг кинувся до воріт. Може мама потім і сваритиме, але ж це кінь.
Справжнісінький, не іграшковий. Це так цікаво.
Спершу Артемкові і справді було цікаво. Кінь великий, гривастий, як от в кіно
часом показують. У них в селі є коні, Артемко бачив, але не такі. Але тут кінь поскакав
дуже швидко, і Артемкові стало страшно.
– Не треба так швидко. Я боюся, – попросив Артемко. – Їдемо назад. Я хочу до мами.
– Тихо, мальок, тихо, – сказав Костик. Вони виїхали за село. Артемко став плакати.
Він зрозумів, що дорослі надурили його.
– Пусти мене, – запручався хлопчик, – пусти ! Я хочу додому.
– Тихо будь, мальок, а то вовкам віддам.
– Я не мальок, я Артемко.
– Тим краще. Тихо будь, Артеме. Скоро ми вже приїдемо.
– Куди ?
– А там побачиш. Головне – не кричи. Бо, знаєш, я жартувати не люблю.
Артемко принишк, тільки уважно розглядався довкола розумними оченятами.
Приїхали до Костика. Його мама ще зранку пішла на роботу і буде пізно ввечері.
Часу ще досить.
„Де ж той клаповухий Ростик ? – подумав Костик, – плентається, наче бабуся-пенсіо-
нерка. З такими партнерами …”
Але тут з”явився захеканий Ростик.
– Ну як ? Все нормально ?
– Та нормально. Тільки якби ти скорше ногами перебирав.
– Я ж не кінь. І взагалі … Чого ти на мене увесь час буркочеш ? Ідея моя. Я міг би тебе
й не брати. Сам би впорався.
– Ти ? Впорався б ?
– А що, думаєш, ні ?
– Певно, що ні. Для того треба мати голову не таку дебільну, як у тебе.
– У мене дебільна голова ?
– Авжеж дебільна.