Казки в кошику

21.
Артемко спершу й не злякався, коли побачив у вікно двох чужих людей, що пряму-
вали до їхньої хати. Хлопчик у своїй хаті почувався захищеним. Мама зачинила його,
коли йшла з дому. Та коли хлопчик почув, що чужі люди виламують замок, він став
гарячково думати, куди б йому сховатися. Спершу Артемко заліз у шафу, але з
середини не міг причинити двері. Тоді він притьмом виліз з шафи і заліз під ліжко. А
куди ще ? Він не подумав, що це не просто хованки, в які Артемко бавився мамою
Лідою. Тоді мама Ліда вдавала, що ніяк не може знайти Артемка, хоч давно бачила,
де він ховається. Тепер хованки були справжні, і чужі здоровенні дядьки відразу його
знайшли і грубо витягнули з-під ліжка. Хлопчик і заплакати не встиг, як його понесли
до гарної машини. Собака Фред розірвав ланцюг і кинувся на того здорованя, що ніс
Артемка. Він таки вхопив нападника зубами, аж той закричав, але другий дядько, що
потім сів за кермо і був, напевно, власником машини, вдарив собаку ножем і той впав.
Тут хлопчик злякався по-справжньому. А ще жаль було собаку. Бідний Фред. Він хотів
врятувати Артемка. І загинув.
– Фред, Фред ! Мій песику ! – плакав хлопчик.
– Нишкни, – гарикнув вкушений. – А то й тобі таке буде. Ти думаєш, ми з тобою
бавитися будемо ?
Артемко замовк і став думати, як йому непомітно натиснути на ту кнопку на тій
маленькій штучці. Про неї хлопчик не забув, не дивлячись на свій переляк. В машині
він спершу принишк, наче заспокоївся, аж очі прикрив. Ті двоє заговорили про своє.
Машина летіла з шаленою швидкістю. Здавалося, що ті двоє про нього забули. Про те,
щоб обшукати хлопчика, дорослі й не подумали. А що в нього шукати ? Їм і до голови
не прийшло, що в такої малої дитини могло бути щось небезпечне.
Артемко просунув руку під светрик, де на шиї була маленька блискуча цяцька.
Тепер тільки натиснути кнопку. Та кнопка ніяк не піддавалася. Хлопчик ледь не
плакав. Аж зуби заціпив. Та раптом ледве не скрикнув:
– Є ! Натиснув ! Тепер мене почують ! Тепер мене врятують від тих страшних дядьків.
Ще треба натиснути другу кнопку. Найважливішу. Так професор Календ сказав. І та
гарна дівчинка Лана йому пояснювала. Ця друга кнопка вкаже їм, де зараз я. Як же ж
мені ? ..
Тут на нього звернув увагу той чолов”яга, що сидів біля нього.
– Ти чого крутишся, малий ?
– Я хочу надвір. Треба зупинитися.
– От ще морока.
І до шофера:
– Малому треба вийти. Де ми можемо стати ?
– Нехай потерпить, – буркнув той. – Зараз ще не можемо.
– Потерпи, малий. Ще трохи потерпи.
Та й знову заговорили про своє.
– Нарешті, – ледве не вигукнув Артемко. Нарешті йому таки вдалося натиснути другу
кнопку. Тепер його знайдуть. Він в те вірив. Артемкові навіть перестало бути так
страшно. Він заспокоївся. Він чекав на свій порятунок.

– Тату, зумер, – вигукнула Лана. Професор Календ глянув на пульт. Там світилася
червона лампочка.
– Це Артемко, – сказав він схвильовано.
– Це лампочка його мами, тітоньки Ліди, – уточнила Лана.
– Малий може злякатися та й забути.
– Не забуде, татку, Каро розумний.
– Так чи інакше, з хлопчиком щось трапилося. Якась біда. Просто так пані Ліда нас би
не викликала. Повертаємо до Землі.

22.
– Через скільки ми там будемо ?
– Через дві години. Не скорше.
– Це довго. Це так нестерпно довго, – занепокоїлася Лана. – Чи не можна якось …
О, знову зумер. Це вже Каро. Я ж казала.
– Так, це Каро. Молодець.
– Якби він ще згадав про те, щоб повідомити свої координати.
– Друга кропка дуже тяжко піддається.
– Так, але без того нам буде важко його відшукати. Ясна річ, хлопчик не з матір”ю.
Скорше за все, його знову викрали. І цього разу, здається, викрадачі серйозні.
– Татку, може спробуй збільшити швидкість, – майже благала дівчинка. Вона була
на рівні цілком дорослого космонавта.
– Це небезпечно. Ти знаєш. Ми вріжемося в атмосферу Землі і можемо згоріти. Ми й
так летимо з максимальною швидкістю.
– Ще є в нас трошки часу, доки ми ще на відстані від Землі.
– Спробую. Довіримось комп”ютеру. Він вичислить.
– О, татку, знову зумер.
– Так, це знову Каро. Фіксуй його координати. От молодець. А ще такий малий.
– Зафіксувала. Але він рухається. Як для землян, швидкість руху досить велика.
– Фіксуй. Це їхні швидкісні машини. Ми летимо на максимальній швидкості. Може,
Лано, подай сигнал хлопчикові, що ми його почули. Нехай би дитина заспокоїлася.
– Я дуже хотіла б. Але це небезпечно. Можуть почути і ті, що поруч. Нам краще, щоб
про зв”язок ніхто не здогадався. Подаю сигнал його мамі. Думаю, вона не з ним. Так ?
– Так, Лано, подавай.
– Є !
– Лано, а ти сказала Каро про вібро ?
– Так, сказала. Але чи він запам”ятав ?
– Запам”ятав. Ти ж бачиш, що він хлопчик розумний.
– Щоб часом не злякався.
– Не злякається. Якщо він в машині, можеш включити. Включи йому вібро. На кілька
секунд. Щоб він зрозумів, що ми його почули.
– Включаю.
– Добре. Ми входимо в атмосферу Землі. Будь уважна. Включаю нейтралізатор.
– Є. Включився.
– Думаю, ми встигнемо.
– Я дуже хвилююся.
– Спокійно, Лано. Ти космонавт. І маздівець.
– Я про те не забуваю.
– Каро знову включився. Фіксуй його курс.
– Фіксую.

Шофер матюкнувся.
– Що за чорт !
– Що таке ? – занепокоївся і другий чоловік, той, що сидів біля Артемка.
– Та щось з машиною.
– Що саме ? – сердився другий.
– Не знаю.
– Нам ще тільки того бракувало ! Що там з твоєю чортовою залізякою ? Я ж казав, щоб
все було у справності.
– Перевіряв. Я сам готував машину.
– Воно й видно. Так що там з нею ?
– Двигун працює, колеса крутяться, а машина стоїть на місці.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

one × 4 =