9.
– То в добрий час. Думаю, що ти не пошкодуєш. Дівчина ти відважна. І розуму тобі не по-
зичати. Але маєш знати ось що. Окрім того, що ти вирятуєш з біди принца, ти мусиш
знищити страшне зло – триголового змія.
– Ой, лелечко ! Як же ж я це можу зробити ? Хіба ж я лицар який чи що ? А до того ж, я
так боюся всяких змій. Я зовсім проста дівчина. Я нічого такого не вмію. Я не можу ні з
ким боротися. У мене немає ні сили, ні відваги.
– Даремно ти так кажеш. Ти ще сама себе достеменно не знаєш. Уже те, що ти погодилася
на таке незвичайне заміжжя, свідчить про твою неабияку відвагу. Не кожна дівчина на
таке зважиться. А про лицарство … це хибна думка, що лицарями бувають тільки
чоловіки. Жінка інколи може бути дужча від будь-якого лицаря. Якщо не силою, то
розумом. Правда, часто вона про те навіть не здогадується. А тепер про страх. Будь-який
страх долає любов. Коли щиро полюбиш, то все на світі зумієш і навіть страх подолаєш.
– Не лякайте мене, бабусю. Я слабка дівчина. У мене від ваших слів аж волосся заворуши-
лося.
– А це вже зовсім даремно. Власне, від тебе нічого особливого не треба. Коли вишива-
тимеш весільну хустку молодому, виший ще одну, для весільного старости. О, ти навіть
не уявляєш собі, яку силу таїть така хустка. На ваше весілля обов»язково прийде злий
чаклун – той, що перекидається на могутнього триголового змія. Буде оповіщення про
ваше весілля, він почує і прийде. Твій наречений його знає. Нехай шепне тобі і покаже
самими тільки очима, щоб той нічого не запідозрив. Тоді ти швиденько підбіжиш до
чаклуна, накинеш йому хустку на шию і попросиш бути весільним старостою. Але це
треба зробити дуже швидко і вправно, щоб він не отямився. І все. А далі побачиш, що
буде.
– А той чаклун часом не оберне мене на змію, звірину чи якусь потвору ?
– Ні, не оберне. Не встигне. А для більшої певності я дам тобі подолай-траву. Зашиєш ту
траву в свій одяг. Та й молодому у який-небудь поясок заший та опережи його ним. І нічо-
го не бійся. А тепер йди туди, де тебе чекають. Повір, дуже чекають. Дорога не близька
та й не легка, та, якщо вже зважилася, то мусиш її здолати. Іди, донечко.

У Стратонишиній хаті вже третій день сидять у напрузі двоє: Марія і її кіт. Сидять
мовчки, наче чогось чекають, до чогось дослухаються. І розмови між ними, як бувало, не
точаться. А коли третій день вже хилився до вечора, Стратониха не витримала тієї гнітю-
чої мовчанки і тихо сказала:
– Йшов би ти, котику, та трохи погуляв, доки хурделиця вляглася, бо на ніч, гляди, аби
мороз часом не вдарив. Щось на те йдеться.
– Ні, господине. І гуляти мені щось не хочеться, і вдома чомусь не сидиться. Так чогось
нудно, так чогось маркітно, ніби, людиною будучи, останнього карбованця загубив.
– Не сумуй, котику, бо і я нічим тебе розрадити не можу. Бо й мені якось так на душі
коломитно, ніби у мене лихо яке. Та лиха, Слава Богу, нема ніякого, то, дасть Бог,
смуток наш швидко минеться. То хурделиця нам смутку докидає, а сніговиця й тішиться
собі з того. А ми у грубку сухих дровець підкинемо – та й повеселішає в нашій хаті. Ось
так.
Марія підкинула у грубку дров. Вогонь загуготів, тепло так і запашіло, так і розіллялося
по всій хаті.
– А чуй-но, – раптом притихла Стратониха. – Хтось наче йде до нас. О, чуєш ? В сінях
ноги оббиває від снігу. І хто б це міг бути у таку негоду ?
А серце в Стратонихи так і зайшлося – чи то від радості, чи ще від чогось. Але Марія
не встигла додумати, як відчинилися двері – і на порозі стала засніжена дівчина. Сніг
обліпив її всю: і хустку, і кожушок, і чобітки. Могло видатися, що це сама сніговиця
завітала до них в гості. Але то не була сніговиця, це була Настя. Марія ледве впізнала
її. А як впізнала, то так і кинулася до дівчини.
– Настуню, чи це ж ти ?

10.
– Та ж я, не хто інший, – крізь холодний іній посміхнулася дівчина.
– Та як же ти в таку непогідь ?
– А що робити ? До весни далеко, до літа ще далі, то треба було йти. Я ж вам сказала, що,
як надумаю, то прийду до вас через три дні і три ночі. От я і прийшла.
– Сідай ближче до вогню, грійся. То ти таки надумала ?
– Надумала. Бо інакше б не прийшла. А ти, принце, – звернулася до кота, – чом такий
ледачий ? Це ти до мене мав би прийти просити моєї руки. Баба Росиха обіцяла надавати
тобі стусанів, як до тебе добереться.
– Та я йому про тебе й не казала нічого. Не хотіла, щоб переживав, якщо не зладиться.
Кіт мовчав. Він не міг спромогтися хоч на якесь слово. Стратониха аж розсердилася на
нього.
– Зараз же говори. Бо я не буду чекати баби Росихи, а сама поламаю на тобі свого
останнього віника. Чого доброго, Настуня подумає, що я наверзла їй казна-чого, а ти й
говорити незугарний.
– Та я … я дуже розгубився. Дівчина така гарна, що мені тричі ніяково, що я перед нею
тільки жалюгідний кіт.
– Це твоя наречена, – тихо сказала Стратониха, і сама не дуже вірячи у те, що каже.
– Моя ? Наречена ? І вона погодилася вийти за мене ? За кота ?
– Не бачу я тут ніякого кота, а бачу високого, стрункого, ясноокого принца, а його
кучеряве волосся спадає йому аж до плечей. І я згідна вийти за нього заміж.
– Таким би я і мав би бути, – тихо прошетотів кіт. – Таким би я і був, якби не …
– Все. Годі про те, – рішуче сказала Настя. – Будемо думати про весілля.

Про весілля оповістили за два тижні. У призначений день до святочного палацу
реєстрації весільних пар з»їжджалися молодята зі всього довкілля. Хто їхав машинами,
хто у розкішних каретах під старовину, а наша пара їхала звичайними саньми, запряже-
ними парою коней. У Стратонихи на руках сидів кіт, оперезаний тоненьким блискучим
пояском, в якому була зашита подолай-трава, та ще був перев»язаний вишитою шовком
розкішною весільною хусткою. Кожну пару супроводжували родичі, друзі і просто гості.
Але найцікавішою весільною парою, безумовно, були дівчина і кіт. В палаці було повно
людей, які спеціально приїхали подивитися на те диво. Тільки про них і розмови було.
– Не може такого бути. Це якась брехня, якийсь черговий трюк, – ніяк не йняла віри
пані у хутряному манто.
– Зараз побачите самі, – переконував чоловік, що люб»язно тримав пані під руку. Якась
панна призирливо копилила губи:
– Пхе ! Яке неподобство ! Виходити за кота ! Не чувано ! Таке треба заборонити ! Це
просто образливо !
Хтось сміявся, хтось не вірив, хтось бився об заклад.
Настя стояла у весільному вбранні, гарна, як писанка, трохи розгублена, засором-
лена, трохи зніяковіла від загальної уваги. До неї підійшов високий ставний парубок,
прихилив перед нею голову і спитав:
– Чи це правда, красуне, що ти виходиш заміж за кота ?
– Правда, – відповіла Настя.
– Дівчино, я не знаю, хто ти, якого ти роду. Може, ти бідна, може, ти сирота і в тебе
немає посагу. То не біда. Якщо ти згідна, я з радістю візьму тебе за дружину, хоч
сьогодні, хоч зараз, аби тільки на те була твоя згода. Ну це ж безглуздя якесь, щоб така
красуня виходила за кота.
– Дякую тобі, парубче, за твоє добре серце. Щиро дякую тобі, що взяв би мене навіть
без посагу. Але я не зміню свого слова і таки вийду заміж за свого принца, що зараз має
подобу кота.
– Тебе, дівчино, обморочено. Або зілля тобі якесь давано. Бо по своїй добрій волі не може