14.
– А ти … а ти … свиняче рило ! От хто ти !
– Досить ! Давай веди коня до Васька. А то похопиться, то підніме крик на все село.
– Я ? Коня ? Та ти що, з дуба впав ?
– А ще кажеш ! Добре, ти пильнуй малька, а я миттю. Його, між іншим, Артемом звати.
Розумнику !
Костик скочив на коня та й чвалом виїхав з воріт. Артемко ходив по садку, збирав
яблука, зносив їх на купку. Одно надкусив, але воно було кисле, аж терпке. Взяв
друге, жовте. Це було смачне і соковите. Хлопчик їв яблуко і цікаво поглядав на
Ростика, наче той був його великою іграшкою. Хлопчик був спокійний. Здавалося,
він мав свій задум і збирався тих великих хлопців пошити в дурні, але все ще чогось
вичікував. Та ось повернуся Костик. Він був уже без коня.
– Хай йому біс ! – відхекувався. – Васько очуняв. Я саме коня пустив, а він до мене.
Мусив ще йому на пляшку дати. Ну, як мальок ? Не вередує ? Я б хотів подивитися,
як це він … як це в нього виходить. А може це муля ?
– Сам ти муля. Кажу ж тобі, я сам бачив. І всі, що були на базарі, також бачили.
– Добре, добре, вірю. Але я все-таки хотів би подивитися. Цікаво ж. Ей, малий, тобто
Артем, ану політай трохи. Покажи дядькові, як це в тебе виходить.
– Не хочу.
– Ну, Артеме, як це не хочеш ? Якось не солідно виходить.
– А ви нащо мене від мами забрали ?
– Ну, ми тебе назад до мами завеземо. Але спершу покажи, як ти вмієш літати. От я,
наприклад, не вірю, що таке можливо.
– Чому ж не можливо ? – якось по-дорослому сказав Артемко. Він подивився вгору,
вибрав зручне місце, став, змахнув руками, відірвався від землі і поплив. Він піднявся
над верхівками яблунь та й полетів собі, вільно і плавно, як великий казковий птах,
та й зник з-перед очей отетерілих хлопців, котрі ніяк не могли прийти до тями.
– Ей, мальок, ти куди ? – сполохано крикнув Костик, та було вже пізно.
– От тобі й мальок ! – посміхнувся Ростик.
– Чого смієшся, дурню ?
– З тебе, розумного.
– Біжімо, може ми його …
– Куди ти побіжиш ? Він же летить ! Ти хоч розумієш, що це таке ?
– Все ж складалося так добре. І як така малявка нас обвела довкола пальця ?
– Все. Забудь думати. Вдруге цей номер не пройде. Таке вдається тільки раз.
– Такі бабки ! – ніяк не міг заспокоїтися Костик. – Це ж в цирку нам би за нього …
– Зарано бабки рахували. А воно бачиш, як вийшло.
– Така малявка !
– Така малявка. А нас з тобою пошила в дурні.
– А знаєш, – сказав Костик, – визнаю, що і я тут винен. Коли ми з ним їхали і він почав
пхинькати, то я пригрозив, що віддам його вовкам. Треба було якось інакше.
– Ну от ! Нема у нас підходу до дітей. А якби ми зуміли ту малявку приручити …
– Слухай, а може все-таки ще раз спробувати ?
– Та ти що ! Малий розкаже матері про нас. Уявляєш, що буде ? Може й тепер нас вже
шукає міліція.
– Та ти що ! А я про так й не подумав.
– Зате ти завжди хвалишся, що вмієш думати.
– Але ж він ще зовсім малий. Хіба він вже може настільки говорити, щоб розказати ?
– Але ж ти сам бачив, що це дитина незвичайна.
– То нам треба якийсь час десь перебути.
– Де ?
– Давай чкурнемо до Києва, до моєї тітки.
– Ага, так відразу й чкурнеш. А гроші на квитки ?

15.
– Роздобудемо.
– Ага, доки ти роздобудеш. А міліція нас вже, певно, шукає.
– То що робити ? Треба зашитися кудись, щоб ніхто нас не знайшов.
– Ага. І щоб наші мами потім через міліцію нас шукали. Ото було б.
– Думаю, що тепер від міліції не сховаєшся. Пустять собак по сліду – і все, ти
їхній.
– Якби так, то міліція дуже швидко переловила б всіх злочинців.
– Ну, справжні злочинці мають бабки. На літак – і привіт !
– Якби я був міліціонером, то я придумав би комп”ютерного собаку.
– А зараз, коли ти злочинець, ти не можеш придумати, що нам робити.
– Хто злочинець ? Я ?
– А хіба ні ?
– Ну знаєш ! Якщо вже на те пішло, то хлопця крав ти. І малявка це підтвердить.
– А ти, Ростику, що робив ?
– Я ? Пішов собі геть. Я в тому участі не брав.
– А задум чий був ? Не твій хіба ?
– Ну, задум це ще не злочин.
– А хіба не я пробував тебе відговорити ? Хіба не я казав тобі, що це кримінал ?
– Пробував, пробував, а потім сам і повівся. Бабки великі на малявці захотів зароби-
ти. А тепер відповідати доведеться. З тебе спитають. І Васько підтвердить, що ти
коня брав. А я що ? Я нічого. Прийшов до товариша – і побачив хлопчика. От і все.
Розлучений Костик кинувся на Ростика з кулаками.
– Ах, ти ж, покидьок ! Ах, ти ж …
Хлопці билися не на жарт, зовсім забувши, що вони обидва товаришували вже стільки
літ. Зупинилися лише тоді, як побачили один на другому кров. Але нехай собі ті
хлопці вияснюють свої стосунки хоч і з кулаками. Така вже в ниж дружба, така вже в
них вдача. А ми повернемося до Лідиної хати. Що ж там відбувається ?