13.
що у нас нічого не росте і корови не мукають ?
– Та звісно, що мукають, але не по-нашому.
– А по-моєму, корови скрізь мукають однаково: хоч у вас, хоч у нас.
– Е, це тобі так здається. Дякую, хлопче, але я не можу звідси нікуди їхати. Приросла я
тут, як та деревина. Мені здається, що без мене на моїй землі і весна не настане. Це може
й смішно, але так я вже зрослася з своєю землею, зі своїми людьми, що не приживуся я
на іншому місці. А ви … приїжджайте до мене в гості. І онучат мені привозьте. А я їх
молочком свіжим напою, як ото тебе напувала, бодай не згадувати.
– А чому ж не згадувати ? Все пам»ятати треба: і добре, і зле. А молоко і справді смачне
було. Якщо чесно, то й мені якось сумно їхати звідси. Такого я й сам не розумію. В моєму
королівстві на мене чекає зовсім інше життя. А тут я зазнав митарств чимало, заледве
не пропав. Але тут я зустрів і людську доброту. І як же гарно, що вона є на світі.
– Чи не я тобі казала, що кожна казка мусить мати щасливий кінець ? Добре, що
знайшовся він і для твоєї казки.

ЯК БІДНИЙ ІВАН БАГАТІТИ НЕ ХОТІВ

Жив та був собі один бідний чоловік. Іваном звали. Жив не сам. Мав жінку і
п»ятеро дітей. Часом казав, жартуючи, своїм сусідам:
– І чого воно так ? Коли робити, то нікому. Ми з Палажкою робимо. А коли їсти, то
цілий стіл. А ложки торохтять так, що, либонь, на друге село чути.
– Не кажіть так, Іване, – посміхалися сусіди, – от підростуть трохи ваші діти – то вже
будете мати робітних помічників. Вони й так у вас не ледачкують. Миколка он гуси пасе,
Петрик вівці, Кирилко вже й корови жене.
– Так то все не своє, а людське, – зітхав Іван.
– То й що ! Щось-таки зароблять: чи одежину якусь, чи харч. А там колись може й своєї
худібки дочекаєтесь. Тяжко вам живеться. А що зробиш ? Такий ваш талан. А де це ваша
Настя ? Щось я її не бачу.
– Е, то вже дівка. В сусідньому селі дитину бавить. У мене лише Ганя без роботи.
– Так вона ще зовсім маленька.
– То правда, ще мала. Ось трохи підросте – і для неї роботу знайдемо.
– Куди їй ще ! Пошкодували б їх хоч трохи, Іване. То ж таки ваші діти.
– Звісно, що мої. А коли мої, то нехай і працюють, як я працював, з самого малечку. Не
паненята. Біду знають. А воно й добре, що знають. Бо хто біди не знає, той і заробити
незугарний. А тоді вже справжнє лихо.
Жаліли сусіди Івана. І працює чоловік, і не пияк чи марнотратник якийсь, а талану
нема – ледве кінці з кінцями зводить. Та й то ! Як там вже зводить ? ..
Був у того Івана товариш вірний, Федором звали. Вже такий добрий чоловік, що
кращого й шукати годі – не знайдеш. Жив хоч і не дуже багато, але й не бідував. Ото
прийде часом до Івана – то яких тільки лакотків дітям не нанесе. А часом і грішми
поможе. Тоді Іван сердиться:
– Ти мені, Федоре, дітей не розпускай. Що потім з них виросте ?
– Та ти, Іване, за дітей своїх не гризися. Ледачими вони не будуть, бо свій шматок хліба
ще змалечку заробляють.
Та й зітхав нишком Федір, бо нічим не міг зарадити товаришевій убогості.
А той Федір та добрим мисливцем був. Слава про нього далеко розійшлася. І
дійшла аж до царя. Почув цар про Федора та й звелів покликати його на полювання.
Не хотів Федір їхати, і жінка плакала та не пускала. А що зробиш ? Треба їхати. Цар
звелів. Жінка хліба спекла на дорогу, сала приготувала. Бо хто його знає, як там у царя
Федора годуватимуть. Може бути й так, що, як кажуть, є що їсти, та нема де сісти.
Та й поїхав Федір. Довго про нього і чутки не було. Вже думали, що пропав десь
бідачисько ні за цапову душу. Та Федір не пропав. Повернувся в своє село, та такий, що
відразу й не впізнати. А що був уже одягнений та взутий – то люди з дива аж очі повитрі-
щали. А Іван – так той Федору прямо сказав:
– Та тю на тебе ! Що ото ти на себе натягнув ? Та від тебе так і тхне царськими пундиками.
А це, брате, нікуди не годиться. Та від тебе і твоя корова шарахатись буде. Та ще гляди,
аби молока не зменшила. А про твою жінку вже й не кажу. Та де ж таке видано ! А я вже
було подумав, що цар тебе собі за зятя взяв, що тебе так довго не було.
– Та, чоловіче, опам»ятайся. Як це за зятя ? Хіба ж я Мохамед якийсь, щоб другу жінку
брати ? Маю ж і жінку, і діти. Та, знаєш, цар і справді відпускати мене не хотів: побудь,
мовляв, та й побудь. А в мене ж не орано та не сіяно. Тут я і змолився до царя:
– Помилуйте, – кажу, – вдома жінка і діти. І господарка без господаря занапаститься. Та
де там цареві таке зрозуміти ! Та він же й борони ніколи не бачив. Ледве я, чоловіче,
у нього відпросився.
Та не розказав Федір Івану, бо нікому того не розказував, що трапилася з ним
на тому полюванні пригода. Власне, не з ним, а з царевою дочкою. Ледве її на тому

2.
полюванні дикий звін не загриз. І навіщо ото панянок на полювання брати ? Це справа
чоловіча. Добре, що Федір саме нагодився та й вирятував царівну з халепи. Ото було !
Федір з царем ледве не посварився за його ж дочку. Вичитував йому Федір, а цар нічого,
мовчав, слухав. Обіцяв видати наказ, щоб жінок та дівчат на полювання не брати. Та що
вже Федора хвалили ! Що вже дякували ! Йому аж ніяково було. Ледве не зробили його
придворним мисливцем. На силу відпросився. А та царівна так і закохалася в Федора.
Він чоловік видний був, ставний та дужий. Де там серед придворних знайдеш такого !
Вони все якісь миршаві та хлюпаві були. Цар і каже:
– Бери мою дочку за жінку і півцарства на додачу. Ох, і заживемо з тобою ! Дуже ти мені
до душі прийшовся.
– Бійтеся Бога, – каже Федір, – я ж не султан турецький. І навіть не паша. Даруйте, але в
мене є жінка, шлюбна, ми з нею в церкві вінчалися, перед Богом і людьми.
– Овва ! – каже цар. – Ми для твоєї жінки когось іншого знайдемо.
– Для моєї Гальки ? Та ви просто її не знаєте. Для неї що цар, що хлоп – однаково.
Потім за язик вкусився, що таке сказав, та вже було пізно. Цар почервонів, аж надувся.
– Як таке може бути, щоб однаково ?
– А так, – каже Федір, бо відступати йому вже нікуди.
– А так, що потягне кописткою, не дивлячись на регалії, кожного, хто до неї з таким підій-
де.
– А я думав, що тільки моя така навіжена, – каже цар, – а жінки, видать, всі однакові.
– Ну, вашої жінки я не знаю, – каже Федір, – не мав такої честі. Але свою Гальку, щоб ви
знали, я ні на яку другу не проміняю. Хоч і на царівну.
– Ну, як хочеш, – сказав цар. – Я для тебе хотів якнайкраще. Та й для себе також. Шкода,
щоб ти, такий дужий і такий розумний десь там в глушині пропадав.
А Федір не був боягузом та й каже:
– А для мене, царю, господарювати на селі – це так, як ото вам на троні сидіти.
Цар розсердився.
– От дурний хлоп. Ото зрівняв. Та я за такі твої слова велів би різок тобі всипати. Та я того
не зроблю, бо ти ж таки мою дочку від смерті врятував. І тепер сушу я свою царську
голову: як мені тебе винагородити за такий твій подвиг.
– Та що там ! Дурниці ! – сказав Федір і, як видно, знову не догодив.
– Як ? Царівна – дурниці ? Ти, дурний хлопе, так і хочеш скуштувати царських різок.
Федір мовчав. Він не хотів нічого говорити. Хоча йому дуже кортіло спитати, чим царські
різки відрізняються від звичайних. Та Федір боявся ще щось не те сказати і потрапити в
халепу. Тому мовчав. А цар продовжував:
– То хіба от що: дам я тобі мішок золота та й відпущу з тим тебе додому.
Федір, як почув про дім, то й про золото забув. Але вчасно похопився, щоб царю подяку-
вати.
– Дякую вам, царю. Та є у мене до вас прохання таке.
– Нарешті, – втішився цар, – проси. Що хочеш, все для тебе зроблю.
– Є у мене на селі мій добрий товариш, Іван. Працьовитий чоловік, та має п»ятеро дітей і
ні клаптика поля. То так той Іван бідує, що страх.
Цар не витримав та й перебив Федора.
– Для чого ти мені всякі дурниці розказуєш ? Навіщо мені знати, як там на селі бідує
якийсь дурний Іван, що обсівся дітьми ? Яке мені до нього діло ?
– Так це ж мій товариш.
– Ну й дурень, що з такими шарпаками водишся.
– Так я хотів просити …
А треба вам знати, що той цар дуже любив, щоб у нього про щось просили.
– А, просити. Так, так. Проси. Так що там твій Іван ?
– Хотів просити, щоб твої, царю, слуги те золото Івану відвезли. І мені добре – приятелю
допоміг, і Івану добре – заживе по-людськи, і тобі, царю, честь і слава, що про підданих