Казки в кошику

3.
мови не знати ? Безмозкий папуга – і той розмовляє. А ми ж таки розумніші.
– І що, всі коти вміють по-нашому розмовляти ?
– Вміють, та не хочуть людям того показувати, бо почнуть доскіпуватись: що та як. А
я вам вірю, що ви мене нікому не викажете. Ви ж мене від смерті врятували і грошей за
мене не пошкодували. За мене, за чужого кота ! Кому скажи, то й не повірить. Ще й мішок
картоплі ! Це ж тільки подумати !
– Ну, добре, котику. Тепер тебе ніхто не скривдить. А я рада, що тепер мені довгими
зимовими вечорами буде з ким розмовляти. Ти відпочивай, а я піду годувати свою
живність. Чуєш, як поросята кричать ? Корову видою, то й тобі свіженького молочка
наллю.
Так вони й жили. Стратониха господарювала, кіт мишей ловив, а вечорами вони
собі тихо та мирно розмовляли. Марія вже й дивуватися перестала, що її кіт розмовляє з
нею, як ото людина. Нікому про таке не розказувала, аби часом хтось не подумав, що вона
на старості літ з глузду з”їхала. Як тільки колишній господар кота старий Кіндрат за
картоплею приїхав, – не забув таки, – то кіт зашився десь у коморі, що його й чути не було.
А той, щоправда, про кота навіть і не згадав. Взяв свою картоплю – та й поїхав собі.

Настала зима, сніжна, холодна. Стільки вже того снігу випало, що не пройти і не
проїхати. У Марії в хаті тепло, грубка гаряча. Біля грубки на ослоні кіт лежить, ніжиться,
не хочеться йому і в клубочок згортатися – тепло. Марія знову за пряжу засіла – людям
вовну пряде. А що робити ? Без роботи нудно сидіти довгими зимовими вечорами.
– Так вже мені добре у вас, господине, – озвався кіт. – Вже і не знаю, як вам дякувати за
вашу доброту.
– А мені здалося, котику, що ти останнім часом щось засумував. Я вже думала: чи не зане-
дужав ?
– Та ні, не занедужав. А що засумував, то так воно і є.
– А що ж таке ? Кажеш, що добре тобі у мене. То чого ж тоді сумуєш ?
– Ет, господине, навіщо вам мої клопоти ?
– Ні вже, котику, будь такий ласкавий, розкажи мені, що тебе гризе, то може чим-небудь
і допоможу тобі. Хоч порадою, як не зможу чим іншим.
– Та розказав би я вам, так ви не повірите.
– А ти розкажи. Нехай це буде навіть, як казка. Однак розкажи. Мушу тобі зізнатися, що
я ще й досі люблю казки. Жаль, що ні дітей, ні онуків у мене нема, щоб ті казки
розказувати. То я й сама охоче послухаю твою казку. Чи правду. Розкажи, котику, то може
й самому полегшає.
– Та де вже там полегшає ! – зітхнув він. Та так тяжко зітхнув, як ото людина зітхає, коли
її обсідає тяжке горе. Марія занепокоїлася. Що ж так може гнітити її кота ? Виходить, що і
в котів є свої біди і радості. А вона думала, що коти – собі коти. Аби їм тепло та ситно, а
більше й нічого не треба. А виходить …
– То добре вже, розкажу. Чи повірите, чи ні, а розкажу. Річ у тім, що мені конче треба
знайти наречену.
– Ото біда ! Чи ж мало їх тут бігає ? Вибирай, яку хочеш. Яку приведеш, таку й прийму.
Тільки, щоб не шкідлива була. І діток ваших топити не буду, як ото другі роблять.
– Та ні, господине. Такими дурницями я б і не турбувався, і не журився б. Дівчину мені
треба. Звичайну людську дівчину. І щоб вона перед усім миром не повстидалася заміж за
мене вийти і назвати мене своїм чоловіком. А де ж знайти дівчину, щоб на таке зважи-
лася ?
– Ну, коте, знаєш … це ти вже занадто. Дівчину ! Ти ж таки кіт. Хоч гарний, розмовляти
вмієш, та все ж таки кіт. Де ж це видано, щоб дівчина за кота заміж ішла ? І що це тобі
таке на думку спало ?
– Не спало б, господине. Я і сам все це розумію, тому й сумую. Але інакше мені не можна.
Інакше мені кінець.

4.
– Та що там у тебе таке ? Розповідай скорше, бо такого я ще не чула, відколи на світі живу.
Пригадую, в дитинстві мені читали казку про те, як хлопець на царівні-жабі женився. Так
то ж казка була.
– Хто знає, господине, чи то була казка. А може і в мене казка. Та ще й не менш цікава, як
та, що вам в дитинстві читали.
– То розкажи її швидше мені, бо, либонь, умру від цікавості.
І кіт почав свою розповідь.
– Хочете вірте, а хочете – ні, а був я колись людиною. Був собі хлопцем, гарним на вроду.
Та не зовсім звичайним хлопцем. Мій батько був король. Короліство наше було
невеличке, не мав мій батько і розкішного палацу, як ото в інших королів буває. Та все
було в межах пристойності, як і годилося королеві. Народ любив свого короля, бо в нашій
країні не було бідності. Я був у батька єдиний син, отже, спадкоємець. Поряд з нами жив
чаклун один. Зло завжди вживається поряд з добром. Коли в тому була потреба,
перекидався той чаклун у триголового змія, і тоді вже не було такої сили, котра могла б
його здолати. Він давно вже зазіхав на наше королівство, але зовсім протиправно піти
проти мого батька не зважувався. А тут ще я підростав – прямий спадкоємець. А був він,
треба вам знати, нашим далеким родичем, і я йому стояв на заваді. От він і викрав мене в
моїх батьків. Вбити не вбив, а обернув мене на кота. Сказав, що почекає, доки мені
виповниться двадцять років. І ще сказав: якщо в такій подобі я знайду собі дівчину і вона
погодиться вийти за мене заміж, тоді чари спадуть, а якщо ні, то я назавжди залишуся
котом, а триголовий змій після мого батька успадкує королівство і буде правити моїм
народом. Отака моя історія. Шкода мені, звісно, і віку мого молодого, і батьків моїх, що
старітимуть без синівської любові та підтримки. Але найбільше шкода мені мого народу,
моєї маленької країни, що стане вона легкою здобиччю злого чаклуна. От і думаю я, як
лихові зарадити. А що ти придумаєш, коли ти – кіт ? Був би я юнаком – військо зібрав би
та й повів би проти напасника. А так що ? ..
Замовк кіт. Задумалась Стратониха. В хаті запанувала тиша. Вітер жбурляв у вікна снігову
крупу. Починалася хурделиця. В хаті було тепло, затишно, та і кіт, і Марія сумно сиділи та
журилися: кіт від розпачу, а жінка від того, що не знала, як зарадити лихові. І хотіла б
вона допомогти своєму улюбленцю, та не знала, як це зробити.
– А чом же ти ніколи раніше мені про те не розповідав ?
– Та не хотів перекидати свої клопоти на вашу голову. Я й так бачу, що засмутив вас,
господине, своєю казкою.
– Якщо це казка, то в неї неодмінно має бути добрий кінець.
– Ой, боюся, що це буде єдина казка на світі, котра закінчиться сумно.
– Е, котику, справи твої, видать, кепські, якщо ти так у всьому зневірився. Тоді в мішку і
то ти веселіший був. Не можна так. Лихо таких любить, воно таких і губить, зневірених
та покірних. Тоді воно просто добиває таких людей. Та й котів також. З лихом, хороший
мій, боротися треба.
– А як же ж з ним, клятим, боротися, коли я – кіт ?
– Е, не кажи так. Коти теж багато чого можуть. Може часом навіть більше, ніж люди. А
коли тобі має виповнитись двадцять років ?
– Через півроку.
– Часу, звичайно, мало. Ех, чому ж ти мені раніше того не розказав ? Стільки часу
втрачено. Тим паче треба щось робити. Гаяти не можна жодного дня.
– А що робити, господине ?
– Та робота знайдеться. То тільки для ледачих роботи ніколи нема.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

3 × one =