Казки в кошику

9.
– Як вам не соромно, Пестино, таке казати. Я ж його і до хресту тримала. Хрещене ж
воно.
– То й що ? – не здавалася Пестина. – Таке буває.
– Та йдіть, йдіть ! Тьху на вас ! Верзете казна-що, та ще й на дитину.
Жінок такі слова ніби й переконали. Та все ж цікаво, бо такого ще не було, бо такого
ще ніхто не бачив. А Пестина плела далі.
– Та й про Ліду не раз казали, що вона …
Тут уже на Пестину накинулися всі жінки, всі без винятку.
– Е, ні, про Ліду ніхто не міг сказати нічого поганого. А коли хтось щось казав, то,
значить, брехав. Так що не треба.
– А я вам, жінки, таке скажу: видумала все це Ївга. Видумала – і все. А ми тут
сперечаємося. Де ж таки хто бачив, щоб маленькі діти літали ? Хіба вони птахи ? Це
Ївзі дорешти Бог розум відібрав – та й плете казна-що, а ви й вуха порозвішували, і
вже ладні на молодицю всіх здохлих котів понавішувати. Стидоба !
Це жінок заспокоїло, привело до тями. Бо де ж таки ! Літачий хлопчик ! Це ж треба
таке вигадати ! На тому б, може, і окошилося, так ні, трапилася нова халепа. І тут
вже на очах у всього села.

Був базарний день. Погода стояла тепла, день був сонячний, то люди й висипали
на базар. Чи купиться що, чи ні, зате побачити всіх можна, новини почути, своє щось
розказати. Отже, базар людний був. Прийшла і Ліда з Артемком. Не замуруватися ж їй
з дитиною в хаті. Вона ніколи людей не цуралася.
Спершу було все гаразд. Ліда з Артемком ходили собі, роздивлялися, щось таки
й купили, – все, як годиться. Люди з ними любенько так розмовляли, особливо з
Артемком. Раптом де не взялися два здоровенних собаки. І хто тільки тримає такі
страховиська ? Розлючені, з вишкіреними зубами, пси летіли прямісінько туди, де
стояла Ліда з Артемком. Люди розскочилися вусібіч, а Ліда застигла в німому переляці
і не могла зрушити з місця. Пси летіли просто на Артемка. Ліда закричала, але це
собак не зупинило. І хоч би що-небудь під рукою було: чи палка, чи хоч камінець який.
А то ж нічогісінько. У своїй люті один на одного пси нічого не бачили і не чули.
Ліда кинулася, щоб заступити дитину, але Артемко не розгубився. Він стрімко злетів
угору і поплив над собаками, над площею, над ошелешеним натовпом. Хлопчик
посміхався, наче політ дарував йому велику радість буття. Хлопчик, наче хотів гукнути
тому ошелешеному натовпу:
– Агов ! Злітайте ! І ви переконаєтеся, як це прекрасно.
Ліда завмерла. У неї не було слів. Вона, як риба, викинута на сушу, хапала ротом
повітря. І тільки думка була ще жива.
„Все. Ми пропали. Хоч зі села тікай. Тепер нам не дадуть спокійно жити”.
Вона забрала Артемка і повела додому, лишивши за собою гуд людських голосів,
суперечки, домисли, плітки.
– Які ми все-таки ще дикуни, – тихо сказала Ліда, – не вміємо сприймати спокійно
ніяких аномалій. Якщо хтось не такий, як ми, то це вже зле. А чому зле, того ми й самі
не знаємо. Зле – і все ! Зле, бо не так, як ми. От літає мій Артемко. Що ж тут поганого ?
Ми не вміємо, а він вміє. Так ні, замучать тепер розпитами, плітками, обстеженнями та
недолугими розмірковуваннями. Але ні, я так просто не здамся. Я буду боронити і
себе, і свого Артемка. Нехай тільки хтось спробує ! І де ж ті маздівці ? Саме вони тут і
потрібні. А їх нема. І зв”язку з ними я не маю.
З того часу Лідина хата, Ліда і її маленький син привертали до себе загальну
увагу. Одні поглядали і підглядали з цікавістю. Вони ладні були пильнувати цілу ніч,
аби щось підгледіти і рознести по селу якусь новину. А коли розносити було нічого,
тоді фантазували, вигадували, що їм приходило в голову. А оскільки голови ті були не

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

5 × one =