Казки в кошику

3.
своїх клопочешся.
– Це й справді ти мудро кажеш. Але чому ти сам не хочеш відвезти золото своєму
приятелю ?
– Та що ви ! Він від мене не візьме. Скаже, що йому не треба.
– А від мене візьме ?
– Від царя мусить взяти. Тільки нехай царські слуги про мене нічого не згадують.
– Добре. Все зроблю, як ти просиш. Хоч і не розумію я вас, селюків. Ти просто так мішок
золота приятелю віддаєш, а той, хоч бідний, не хоче те золото брати. Ні, моя царська
голова такого втямити не може. Але я зроблю, як ти хочеш.
Наділив цар Федора всякими подарунками та відпустив додому. Кажуть, царівна так
плакала, що аж лікаря до неї кликали, щоб її заспокоїти. Але то вже були клопоти царя та
цариці. А Федір був щасливий, що нарешті додому повертається.
Повернувся. Ох, і влетіло йому від його Гальки. Спершу вона зраділа, розплака-
лася, а вже потім сказала Федору все, що вона думає про нього і про його царя. Ледве
заспокоїв її Федір. А кописткою не дістав тільки тому, що пора вже було худобу порати.
А невдовзі після того, як повернувся Федір, приїхали якось в село царські слуги,
розпитали, де живе бідний Іван, що має п»ятеро дітей, та й передали йому мішок золота.
Мовляв, від царя. Іван спершу злякався, що й слова не міг вимовити, а вже потім почав
розпитувати, що воно і до чого.
– Та це, певно, хтось щось наплутав, – намагався второпати Іван сам і пояснити тим людям,
що ні з того ні з сього привезли йому цілий мішок золота.
– Та, люди добрі, я зроду-віку не мав такого багатства. Та й навіщо воно мені ?
– Це нас не обходить. Що нам велено, те ми і виконуємо. З царем будеш розбиратися.
– Нічого собі ! З царем ! Як високо до Бога, так простій людині далеко до царя.
Поїхали цареві слуги, а Іван мав тепер клопіт, що робити з мішком золота. Для
простого чоловіка це був клопіт неабиякий. Коли діти полягали спати, став Іван радитися
з своєю жінкою, що їм робити з несподіваним багатством. І де воно тільки взялося на їхню
голову !
– Я б сказав так, – тихо промовив Іван до жінки, – золота ми зроду-віку не мали. Та якось
жили. Бідно, але гідно.
Палажка зітхнула.
– Та де вже там, старий, гідно ! Он у Миколки вже чоботи зовсім порвалися. А за що їх
купити ? Розуму не прикладу. У мене хустки путньої немає: соромно й до церкви піти.
Та й у тебе штани, вибач мені, – саме гноття.
– Миколчині чоботи … так, вже чисто порвалися. З ними вже нічого не зробиш. А до весни
ще далеко. Піду до шевця та й попрошу, аби зліпив які-небудь. А Миколка йому влітку
гуси пастиме.
– Отак ! Віддай хлопця в найми, наперед заплату взявши. То влітку вже хлопець нічого
й не заробить.
– Зате босий не ходитиме. Не перебивай, стара, бо забуду, що мав сказати. Ага, за твою
хустку. Послухай, а чи не можна її якось перефарбувати ?
– Ще що видумай ! Бідна моя голова ! За шарпака заміж вийшла, дітей надбала, а тепер
хоч у старці подавайся ! Ще скажи, що ти без штанів ходитимеш, бо ті, що носиш, вже
ніяк не полатаю, а як ще й поперу, то й зовсім розлізуться.
– Та цить, Палазю, не плач. Якось воно буде. Хустку і штани таки доведеться купити. У
Федора в борг візьму. А зароблю – то й віддам.
– Ото господар, – не могла вгамуватися Палажка. – Дав йому Бог мішок золота, а він
і тут не може собі ради дати.
– Не Бог дав, стара, а цар. Не треба плутати.
– То й що, що цар ! Однак без Бога тут не обійшлося. Можна б таки хоч трошки того
золота взяти та й хоч дітей одягнути.
– Ні, Палажко, доки я тут господар, те золото ми сховаємо, закопаємо чи що, та й буде

4.
воно лежати. Я його не заробив, отже, воно наче й не моє. Нехай лежить. А раптом
колись ще гірші часи настануть.
– Та куди вже гірші ! Шкода, що я не така, як Федорова Галька. Якби взяла до тебе
копистку, то втікав би ти, чоловіче, через вікно – і про золото забув би.
Іван погладив жінку по голові, як дитину, і тихо сказав:
– Ти ж у мене, Палазю, розумниця. Як добре подумаєш, то зрозумієш, що я таки маю
рацію.
– Маєш, маєш. Давай краще спати. Бо я таки натомилася за цілий день.
Та й поснули.
Встав Іван опівночі, закопав золото під грушею, знак для себе зробив, аби знати,
де воно закопане, та й далі ліг спати.

Довго сподівався Федір, що Іван нарешті-таки розбагатіє. Та, видать, даремно
сподівався.
– Що ж той мудрагель з тим золотом зробив ? – розмірковував Федір. – І спитати ніяк.
Напевно, заховав десь та й далі бідує. Ну, чекай, приятелю, я таки заставлю тебе розба-
гатіти.

Минав час. Вже й Іванові діти попідростали. Старший син Кирило вже й оженився,
Настуня заміж вийшла. А що бідні були, то поєдналися з такими ж злиднями, як самі,
та й випадало молодим бідувати так, як їхні батьки бідували.
Якось прибився до Іванової хати захожий чоловік один. Старий, сивий, ледве на
ногах стояв – чи то від немочі, чи здорожився так. Сів на лаві, патерицю в куток поставив.
– Давай, жінко, скорше чоловікові страви гарячої та ще що там маєш, – Іван до жінки.
Палажка зашарілася.
– Є борщ, але пісний, сам знаєш.
– То нічого, дитино, – сказав подорожній, – а ти той борщ щирістю своєю приправ та
добрим словом помасти – то він і посмачнішає.
– Та щирості вистачить, та й слова доброго не шкода, але бідність наша така велика, що,
окрім того, у нас більше й нічого нема.
– Е, не кажіть так. Доброта людська – то найбільше багатство. От я вже стільки світа
сходив, а таких добрих та щирих людей, як ви, небагато зустрічав.
Поїв чоловік, подякував, господиню похвалив, на образи перехрестився та й почав у
дорогу лагодитись. Тут Іван з жінкою в один голос:
– Куди ж ви, дідусю, проти ночі ? Ніч – вона ніч. Надворі непогідь, собаки напасти
можуть чи, крий Боже, вовки. У нас, хоч і тісненько, та зате тепло. Переночуйте вже,
а завтра, поснідавши, підете собі помаленьку.
– Та я що ? Я з радістю. Але боюся, аби не спізнитися.
– А куди ж вам так пильно треба ? Спитав Іван у старого.
– Та я, дорогі мої, завтра маю стати перед судом. А з того суду я вже піду у в»язницю,
і вже ніколи світа білого та прекрасного не побачу. Бо скільки мені вже того життя
зосталося ?
– А що ж таке трапилося ? За що на вас напасть така ? – питає Іван, а у Палажки вже
й сльози в очах.
– Та … бачу я, що ви люди добрі. Навіщо вам ще й мої клопоти ?
– Та вже розкажіть, дідусю, коли ваша ласка.
– Заборгував я одному багатому чоловікові гроші, а віддати борг нічим. І відробити
вже сил нема. От і …
Подружжя було в розпачі.
– А для чого ви, дідусю, боргів стільки понабирали, коли віддати нічим ?

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

1 + five =