7.

– І взагалі, мені здається, що нам пора вже повертатися додому.
– Е, хлопці, ні, – сказав Терешко. – Ви собі як хочете, а я піду до чаклуна. У мене є до
нього справа. А ви, якщо зі мною щось станеться, Орисі кланяйтеся і скажіть їй, що я її
любив над життя.
– Ти вже, брате, не турбуйся, – сказав старший брат.
– І золото твоє ми додому донесемо. Не йти ж тобі з ним до чаклуна – ще одніме … І про
Орисю ми подбаємо. А як же інакше ! Ти ж наш брат …
Не повірив їм Терешко, та що мав робити ! Попрощався з братами, лишив їм золото та
й попрямував до воріт палацу. Ворота були темні і страшні, а коли відчинилися, то ніби
паща страшного звіра роззявилася. І в ту пащу треба було увійти. І Терешко увійшов.
Відразу дорогу йому три воїни мечами загородили.
– Стій, дурню ! Хіба ж ти не знаєш, що сам ідеш у пащу смерті ?
– Знаю. Але я хочу вас трохи розважити, диво вам одне показати. А то жаль мені вас:
стоїте тут, бідні, без ласки і розради.
– Ач, який жалісливий ! Показуй скорше своє диво та й іди звідси, поки господар не
вийшов.
Дістав Терешко свою скриньку. Коли заграла музика, воїни і не здригнулися, а коли
з”явилася дівчина у своєму чарівному танку, вони опустили свої мечі і заворожено
дивилися на неї. Вони й не помітили, як Терешко пройшов до других воріт і відчинив їх.
Коли він сказав „досить”, дівчина, перед тим, як зникнути, ніби зупинилася і сумно поди-
вилася на хлопця.
А Терешко вже пройшов у другі ворота. Тут на нього чатували три здоровенних пси.
На них було страшно дивитися: роззявлені кликасті пащі, висолоплені язики. Терешко
змалку любив собак, але таких він ще не бачив. Хлопець дістав хлібину і почав з рук году-
вати собак, відламуючи кожному по добрячому шматку. Вони їли, і їхні очі ставали ніби
добрішими. Це вже потім дізнався Терешко, що чаклун своїх собак майже не годував, щоб
лютішими були. З”їли собаки цілу хлібину і повкладалися Терешкові біля ніг. А Терешко
зовсім осмілів. Він гладив тих страшних собак, тихенько казав їм лагідні слова, і тварини,
що зовсім не звикли до ласки, раптом розчулено розімліли він рук цього чужака, що
нагодував їх таким смачним хлібом.
А Терешко з острахом рушив до третіх воріт. Та даремно він боявся: собаки і не
думали його зупиняти.
За третіми ворітьми були три здоровенних півні. Терешко до кишені – а там всього
два маленьких шматочки хліба. Кинув він двом півням, а третій півень як закричить:
– Кукуріку ! Вставай, господарю ! Ворог прийшов, троє воріт пройшов !
І вийшов Чорнохват. Сам здоровенний, борода чорна аж до пояса, ноги коротенькі,
зате руки – по п”ять аршин кожна.
– Давно вже в мене гостей не було … Я вже аж занудився. Яка ж лиха година тебе
принесла ?
– Лиха година лихих носить, а я – людина добра та сумирна.
– От я тебе, сумирна людино, велю зараз у котлі зварити, а потім на кострищі засмажити.
– То добре, – сказав Терешко. – Хоч погріюся, а то я щось трохи замерз.
– А знаєш, ти мені подобаєшся. Хто ти такий ?
– Я – молодший брат сина старшого брата дружини твого дядька.
– Нічого не розумію. Ти дуже швидко говориш … Словом, ти – мій родич ?
– Виходь, що так.
– Отак би й казав. А то: брат брата … Тьху ! Хіба ж всю рідню запам”ятаєш ? Ну, як там
мій брат, тобто дядько поживає ?
– Та нічого. Та має одну мороку …
– Як це Мороку ? Я всім сказав, щоб ніхто Морокою своїх дочок та внучок не називав, бо я