13.
– Терешку !
Та було пізно.
– Так треба, Марусю, інакше не можна.
Тим часом вся та погань оговталася:
– Та чого ж ми сидимо ? Хапайте його !
І Терешка схопили якісь страшні лапи, щупальці, пазури. Але тут на допомогу йому
прийшла Маруся.
– Рубай ! Рубай, – наказувала вона шаблі, вказуючи на Терешкових напасників. Та ось і
дівчину схопили. Не вирватись.
– Пропали ми, – скрикнула Маруся.
– Не пропали, – несподівано став їм на захист хлопець, що ще недавно був
дванадцятиголовим змієм.
– Рубай, рубай, – наказував тепер він шаблі. Та ось і його схопили. Здавалось, що
порятунку вже нема від кого чекати. Та на допомогу прийшла Василина. Такого від неї
ніхто не сподівався. Бліда, у весільному вбранні, вона наказувала шаблі своїм дзвінким
голосом:
– Рубай ! Рубай !
І падали один по другому всі ті, що причиняли світу саме лише зло. Декотрі зрозуміли, що
порятунку нема, і кинулися тікати. А коли нікого з тієї нечисті вже не залишилося, друзі,
потомлені, але щасливі, стояли і не вірили, що це вони здобули таку велику перемогу над
злом.
– Василино, – підійшов до дівчини той, що вважався її нареченим. – А тепер ти вийдеш за
мене заміж ? По своїй волі, без примусу.
– Так, – сказала тихо Василина. – Ходімо скорше звільняти мою матінку.
– Що ж, ми також ходімо. Нам пора, – сказав Терешко.
Колісниця чекала на них.
– Ой, як мені не хочеться сідати в ту колісницю, – зізнався Терешко. – Ходімо краще
пішки.
– Стривай, – заперечила дівчина, – моя матінка жива. Вона втекла. Так що …
– А й справді. А я про неї і забув. А може вона десь заховається та й сидітиме нишком ?
– О, ти її не знаєш. Нам треба бути дуже обачними. Поїхали.
Спершу все було гаразд. Колісниця летіла ледвещо не попід хмарами. Аж тут
раптом – грім і свист, та такий, що дерева вікові понахилялися.
– Ото вона і є, – тільки й встигла сказати дівчина.
– А – а – а ! Це ви ! – засичала змія. Але тут-таки і впала від несхибної шаблі.
Ще якийсь час проїхали на своїй колісниці, а потім Терешко сказав:
– Давай повернемо її, нехай людей не лякає. А самі пішки підемо. Знаєш, ходьба пішки –
це як очищення. Недаремно ж люди на прощу колись пішки ходили.
Так і зробили. Йдуть та й ідуть собі. Маруся з непривички й притомилася, але
бадьориться. Та й Терешко занудитись не дає: то заговорить, то заспіває. За час своєї
мандрівки він змужнів, окріп, на силі дужим став і ніби аж погарнішав. Тепер міг би і з
братами своїми помірятися. Хіба лишень розумніший та добріший від них був.
От дійшли вони до королівства, де у Терешка принц знайомий жив.
– Либонь, Марусе, тут на нас ще чекають.
– Що, знову якийсь бій ?
– Ні, на цей раз, здається, весілля. Станьмо ось тут. І нічому не дивуйся.
І дістав свою чарівну скриньку. Заграла музика, і з”явилася прекрасна танцівниця. І тоді
Терешко провів по скринці кола проти сонця і сказав:
– Досить !
Дівчина зачудовано зупинилася, але не зникла.
– Немає більше чарів над тобою, красуне. Немає більше злого чаклуна Чорнохвата.
– Ой, – тільки й спромоглася сказати танцівниця.