Млин

8.

свою дочку назвав Морокою. Отже, Морока є одна – моя дочка, а більше не сміє бути
жодної Мороки.
– Та ні, – спохватився Терешко, – клопіт у нього.
– Що ? Синок народився ? Клопіт … гарне ім”я.
– Розумієш, дядьковому сину дівчина в око впала, танцівниця одна. Та, що на поклик
чарівної скриньки танцювати виходить. От він би хотів на ній женитися. Та, сам розумієш,
хто хоче таку жінку, що на виклики бігає ? То чи не міг би ти якось звільнити її ?

– Звільнити ? Та ти що ! Ще такого не бувало, щоб я своє чаклування назад повертав.
– Розумію, – співчутливо сказав Терешко, – ти зачаклувати можеш, а відчаклувати – ні.
– Не можу ? Ні, я не хочу. Повернути її – нема ніякого труду. Це б і ти зробити міг.
– Я ? – здивувався Терешко.
– Так, навіть ти. Треба тільки по чарівній скриньці провести кола проти сонця і сказати:
„Досить”.
– І все ?
– І все. А ти думав !
І чаклун голосно зареготав.
– А чи правда, – спитав Терешко, – що ти зачаклував одну дівчину, і вона вже сім віків
потворою живе ?
– Е, ти дуже багато хочеш знати. А не постарієш ?
– Та постарію, коли мій час прийде, – засміявся Терешко, а сам трохи й злякався: чи не
передав куті меду ?
– Та це я так, до слова пройшлося. Наслухався про тебе всякого.
– Та я розумію … А знаєш, сім віків пройшло, а я забути її не можу, – така гарна була. Та
заміж вийти за мене не захотіла. Клята дівка ! От я її і покарав.
– Ну, цю, напевно, вже розчаклувати не можна.
– Чому не можна ? Все можна. Але тут вже треба трохи хисту. А втім … чого це я з тобою
розпатякався ?
– От-от … – засміявся Терешко. – Пригостив би родича, а то я вже від голоду зубами
крешу.
– Воно й годиться пригостити, правду кажеш … ходімо в палац, з жінкою познайомлю.
Вона розумна у мене, Бестією звати. Ходімо.
Увійшли до палацу. Все тут було з чистого золота й срібла, коштовне каміння
виблискувало – аж очі разило. А Терешкові хоч би що: байдужий був до коштовностей.
Якийсь понурий був той палац, і його розкіш не веселила око.
Вийшла чаклунова дружина … Не вийшла – виповзла, бо це була змія. Вона засичала,
не звертаючи на Терешка ніякої уваги.
– Ти кого це привів ?
– Розумієш, родич до нас добився.
– Родич ! А звідки ти знаєш, що він – родич ? Ти б краще спитав його, як він крізь ворота
пройшов. І сторожу свою спитав би, як це вона його пропустила.
– А й справді, як ти повз мою сторону пройшов ?
– Та це ж якраз і доводить, що я твій родич: теж трохи чаклувати вмію.
– То ти небезпечний родич … – сказав чаклун.
– Убий його, – зашипіла Бестія. Але тут увійшла дівчина … Якщо це мала бути їхня дочка,
то … це було найбільше диво … вона була прекрасна.
– Якби ще й така добра, як гарна, – подумав Терешко.
– О, то в нас гості, – сказала, як проспівала, Морока, бо це й справді була вона. – А чому ж
ви мене не кличете ?
– Та, розумієш … ми ще з матір”ю не вирішили …
– А тут і вирішувати нічого. Сидиш тут з вами, як у домовині. Нарешті жива душа
з”явилася, а ви б тільки вирішували … Нема, щоб про свою дочку подумати …

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

10 − 6 =